Нотатки про краплю та велосипед

Знаєте, кажуть, що такі вміння, як плавання чи керування велосипедом - не забуваються. Достатньо лише сісти на ровер, довіритись воді... Почати писати. Це ж також не забувається? 

Тета Дарка колись привезла мені з Мінська ровер. Такий, з відчепними маленькими колесиками позаду. Без них він був двохколісний і я пам'ятаю, що я вміла тримати рівновагу. Відчуваю, що це не забувається. Але, спочатку треба наодинці в цьому переконатись. Щоб ніхто не бачив. Коли ти звик писати, чи ніби завжди вмів, бо мені все ж здається, що цього не вчать, - ти завжди пишеш подумки, плетеш невагому павутину тексту, навіть, часто уві сні мозок вистукує в твоїй голові речення. Потім призвичаюєшся звертати увагу на корисну інформацію, залежно від видання, в якому працюєш. "Ось це підходить! Треба йти, треба прочитати..." Мистецькі новини за кордоном, польська складова... etc. Першу статтю ти, здається, написала ще від руки, а сьогодні часто ручка в пальцях якось не тримається і, складно сказати, який у тебе почерк. Ти ж завжди хотіла, щоб красивий. Естетка. Я ще сама для себе цього не зрозуміла, але, можливо, якщо не переплавляти це все з голови в те, що на папері-моніторі, то з часом можна відчути те ж, що й з велосипедом і почати забувати свою каліграфію. Мабуть, треба її вправляти, незважаючи на раптові невезучі обставини. Та й обмежень нема (шукаємо позитив). Можна про все! Що читала? Що дивилась? Що думала?..

Останнім часом до мене знову якраво приходять роздуми на тему ненаписаної досі дисертації. Навколишнє спонукає. В мережі та й у приватних розмовах актори, режисери, літератори нарікають-ображаються на критиків. При тому всі кажуть, що їх нема. "Напишіть." "Але напишіть не це." Якою має бути критика? Чи має вона право на власну інтерпретацію? "Прихованою ніжністю" чи краще поінформувати, що відбудеться таке й сяке, описати і не забути всіх назвати? А, уявімо, як цікаво, коли багато всього різного твориться і пишеться? Не існує ж тільки біле і чорне. Хтось поставив так. Інший залишається вірним своїй естетиці (тому трохи пафосному слову "почерк"). Один автор подав інформацію, другий - побавився у психоаналітика. Третій вас проігнорував, бо не хотів, щоб образились. Йдемо дивитись акторів, режисуру, художників. Хочемо бути в контексті сучасного мистецького життя, найновішої літератури, кіно. Вистежувати авторів також цікаво. Було б куди їм писати і, щоб це мало якусь тяглість. У різноманітті кожен може знайти щось своє, мати чому опонувати, тим самим живити цей світ культури.

Що ж з останнього я дивилась, слухала, бачила? Все ще звертала увагу на українсько-польські події, практикувалась в коротких текстах (завжди цінувала щось таке, щоб "коротко, сильно і страшно" теж), губилась в "алгоритмах". Таки треба занотовувати. Потім буде нагадуванням, що було. Як і світлини. Так ось: слухала Надію Тарнавську з США і "Древо" з Крячківки, дивилась "Королеву краси" Мартіна Макдони в постановці Ігоря Задніпряного у Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса, в мережі натрапила на свіжий фільм "Made in Italy" Лучано Лігабуе... Ще не так давно була вистава "Джалапіта" за твором цьогорічної лауреатки Щевченківської премії з літератури Емми Андієвської в Першому театрі, хоч про неї так багато вже було в інтернеті, що здалось, давним-давно. 

"Розбита..." так називалось дійство Надії Тарнавською з присутніми співачками з гурту "Древо" в режисурі Євгена Худзика в одному з приміщень УКУ. В анонсі до події хтось уточнював визначення: вистава, концерт..? Надія Тарнавська - дослідниця та виконавиця українських народних пісень з США, приїхала цього разу в Україну по Програмі імені Фулбрайта й, вибрала такий спосіб знайомства, презентації того, що робить, для студентів, працівників Українського католицького університету, з якими особливо зблизилась та, львів'ян, яким було цікаво, що таке ця "Розбита..." Режисер Євген Худзик допоміг створити видовищну камерність того, що творилось на цокольному поверсі Храму Святої Софії - Премудрості Божої (це місце дуже пасувало цьому дійству). Співачка штрих-пунктирно познайомила зі своєю життєвою стежкою, вплівши в неї спів, який, як вона сказала, усіляко підтримувала її мама. Напевно, хотілося більш чіткої біографічної лінії, якщо її вже було вибрано, але, можливо, для такої зустрічі цього було достатньо. Надія Роздабара і Ніна Рева з Крячківки, доєднавшись співочо та емоційно до Надії Тарнавської, наче розстелили усім присутнім білий-білий рушник своєї щирості та загорнули у материнське тепло. Таким був цей візит-зустріч у Львові українок з інших частин України, одна з яких є поза географічними кордонами, але присутня там в людях.

А певним поверненням до Львова, до джерел стала постановка "Королеви краси з Лінану", адже працював над нею колишній студієць Театру імені Леся Курбаса, режисер Ігор Задніпряний. Очевидно, це була особлива і трепетна робота для нього та його дружини - акторки Оксани Цимбал, яку глядач пам'ятає, зокрема, Дуняшею у "Вишневому садку" Антона Чехова, Сабіною в "Апокрифах" Лесі Українки на цій сцені. Хто знає цю акторку, напевно впізнав риси, притаманної їй мови тіла, в героїні Морін Фолан. Цей малюнок руху цікаво би міг застигнути у світлинах, які б зловили ледь вловимий щем тих спроб торкання до іншого, до себе, за мить, коли він перейде у гротеск. Іншою виконавицею цієї ролі є Марія Копитчак. Цікаво, як вона увійде у світ Задніпряного - Макдони. З ламаних ліній і відеопроекцій творився він у цій версії. Десь прорвалося світло, перемішане з трагізмом, усміхом, щось тепло незграбне у спробі допасуватись двом частинкам пазлу - Морін Фолан (Оксані Цимбал) і Пато Дулі (Миколі Березі). Ще одна барва у львівську театральну палітру цього сезону, ще одна вистава, яку подивитись, про яку подумати, подискутувати і, про яку написати та почитати.

"Made in Italy" в одну травневу ніч дуже співпав з настроєм, повіяв Італією і потішив багатогранною роботою польки Касі Смутняк, яка так влилась в італійський кінематографічний малюнок, так нюансує і простає різними образами, навіть, в межах однієї стрічки. Про "Джалапіту" в Першому театрі було вже багато. Підіть, хоча б для того, щоби послухати про краплю, яку Джалапіта носив за вухом і, почуйте як це читає сама авторка тут: https://www.youtube.com/watch?v=maXjaYtxCk0 Хай буде кольорово і різноманітно у Львові!

Анастасія Канарська

Світлини авторки з "Розбита..." та "Джалапіта"

Інеєм по серцю

Скажу відразу: цей фільм треба додивитися докінця. Як і не говорити, що нічого не змінюється, кажучи, що не дійшов, зробивши тільки один крок вперед. Як і не клацати камерою в дорозі до місця, де кадр буде найвдалішим з усіх попередніх. Навіть, якщо він буде останній, навіть, якщо ці зміни стануть відчутними не за твого життя.

Десь наприкінці року я вдивлялася в темряву і вcлухалася з напруженням в тиху литовську мову, яка долинала повільно, притишено і скупо з монітору. Чесно скажу, не схопило з першої секунди. Переборювала себе. Йшла крізь іній однойменної стрічки Шарунаса Бартаса, зависала в ньому і зашпортувалась. "Не можуть в магазинчику на українсько-польському кордоні говорити такою російською", "для литовки Україна є чимось таким незрозумілим та непривабливим", "імітування документалістики" і, звісно, сльози, коли "Пливе кача", але якісь неоднозначні вирвані пекельні кадри на моніторі героя... Очевидно, що з таким сприйняттям він і поїде в цю "незрозумілу й непривабливу", закутану в іній. 

Про "Іній" ("Frost") чулося багато й чекалося його. Звісно, що увагу привернула участь Ванесси Параді й, зараз є критика, що, навіть, вона не врятувала цей фільм. Цей продукт, цю дитину копродукції Литви, Франції, України та Польщі було висунуто від Литви на претендентом на премію "Оскар" в номінації "найкращий фільм іноземною мовою". Його бачили Канни і Одеса. В українському прокаті мав з'явитися в жовтні вже минулого року та прем'єру перенесли на березень цього. Я використала нагоду переглянути онлайн в межах фестивалю нового європейського кіно "Arte kino", де з 1 по 17 грудня можна було безкоштовно подивитись 10 стрічок мовою оригіналу й проголосувати. Повторюсь: його треба додивитись докінця. Литовський кінорежисер Шарунас Бартас тихо й чітко йде стежкою в інеї, аби донести свою ідею. Треба додивитись. Хоча б заради останнього кадру, де відчуєш, що в цій чорно-білій графіці серед снігу ми є чорними крапками. Литовським режисерам цього не забереш. В кіно, як і в театрі, вони мають свій почерк, який пише прямо по серцю. 

Цей дитинний Рокас (Мантас Янчаускас), дещо розгублений, який все фіксує своїм айфоном, як пригоду, в якій опинився в напівсонному стані, зірвавши з теплого дому дівчинку, яка мила волосся. Таку красиво-некрасиву красуню з рухливим обличчям, по якому пропливають тіні настрою. Він наче знуджено грає в якусь комп'ютерну гру про війну й, запитально дивиться своїм розкосим поглядом хлопчиська-зайченяти: "А, що це власне таке?" Він фотографує, розглядається, а зрозуміє тоді, коли стане крапкою в чорно-білій графіці останнього кадру. Ту війну, яку не роздивишся за нудьгуючими іноземними журналістами в дорогому готелі, які тут, бо є відчуття, що саме тут сьогодні твориться історія, за сльозами, які дарують незнайомці й, за ляпасом, бо в цьому наелектризованому повітрі відчуваєш живіше й, хочеш бути героєм та вербалізуєш вголос сцену кохання, зіткану зі слів та інею. Сцени з Ванессою Параді віють документалістикою, в якій чітко в цьому frost-i контрастують солдати, які розповідають, що це - їхня земля - та, на якій можна злитися з її ландшафтом, але неможливо не боротися за неї. На прикладі Рокаса, його Інги (Лія Макнавічюте), іноземних журналістів (одного з яких грає польський актор Анджей Хира й, це він заплаче в тому пропахлому дорогими алкогольними напоями готельному номері, коли з одягом оголюватиме свій страх) Шанурас Бартас теж оголює нерозуміння (чи, таке розуміння, як воно є) цієї війни Західним світом. Ви часом можете нудитись як вони, дивлячись це його кіно. А потім буде цей останній кадр. Заради якого він знімав те, що хотів висловити цим інеєм.

Мені творився в голові текст після перегляду, потім інші справи відволікли. Тоді було передсвяткове пекло на польсько-українському кордоні, яке принесло відчуття небачення перспективи. Згодом - свята й, фізична потреба вимкнути думання хоч на якийсь час. Не дивитись певні сторінки в мережі, не думати про майбутнє, бути зараз. Не думати. Та вчорашній вечір несподівано нагадав про "Іній" й, пальці самовільно почали клацати по клавіатурі. Різдвяні вогні, втомлений з подорожі друг розповідає, що їх, іноземців, приваблює в моїй країні. "В очах українців більше щастя". Намагаєшся не впустити в ті очі сльози. "Ваша країна має куди розвиватись". "Не за мого життя, але я бачу зміни." "Нам нудно, ми досягнули стелі, мертва країна." А потім буде таксист, який їздить вночі, бо не може спати, бо був там. Там, де хотів зрозуміти, що таке війна Рокас Шарунаса Бартаса. Завтра ж прийде Різдво і я так би хотіла хоч день могти не думати.

Анастасія Канарська

Три крапки у невідомість

"Стрімголов" - драма. Україна, 2017. 105 хв.

Америки не відкриється, якщо сказати, що непрофесійний глядач (читач, слухач) - той, що не критик, шукає себе в культурному тексті й, привласнює його. "Подобається / не подобається" є синонімами "моє / не моє." Зрештою й, професійну критику часто можна підловити на тому ж. Томас Манн писав, що "критика - прихована ніжність", що Сергій Кримський пояснював як те, що "людину треба зрозуміти, а зрозуміти означає використати свій досвід, своє життя, а значить, це стає частиною тебе, це вже тонке, чутливе ставлення до цієї людини." Але, це - вже тема іншої розмови. Сьогодні ж я буду свідома того, що тут я знайшла щось "своє" і, відштовхуватимусь від цього. Бо формат дозволяє. Пишу собі, а не у конкретне видання, яке має свою специфіку.

Зазвичай я не читаю чужих рецензій і оглядів до того як напишу своє. Та в даному випадку пройшло вже трохи часу, я трохи затягнула, бо не отримала підтвердження з редакції, але внутрішній вимірювач дедлайнів нашіптує, щоби писала. Бо, наче пообіцяла і ця робота таки заслуговує ще однієї згадки. Хоча б у такому форматі. Словом, я вже встигла випадково натрапити на твердження, з яким не можу погодитись й, власне, ще більше в цьому впевнилась з часом. 1 грудня 2013 року був для мене надскладним, переломним днем на різних рівнях. 1 грудня 2017 року я відчуваю всеохопну вдячність й відчуття того, що частина мене назавжди залишилась там і щось таке, що, здається, відчували герої нового українського фільму "Стрімголов". Тому я не можу погодитись з тим, що фільм Марини Степанської не на часі та, мав з'явитись 10 років тому. І з тим, що він ні про що. Принаймні, він про моє "ні про що". Мені здається, що він дуже передає відчуття нашого тепер, тут. З усією красою, напівтонами, вірою-невірою, паузами, тим, що він вчить... Стрімголов чи falling у невідомість.

Ну справді, як пояснити іноземцю, навіть, дуже рідному, про "Розстріляне відродження", чи, навіть, чому ти мусиш вночі ловити вільні дати через ЦНАП на подання документів на біометричний паспорт та, чому хочеш, аби писав "Kyiv", а не "Kiev"? А для якогось однокласника ти завжди будеш Моцареллою (чи, хіпоблудкою). Насолоджуватимешся атмосферною музикою, вдихатимеш моменти спокою та ніжності, як цигарковий дим, який розчиняється в повітрі так швидко, як цей час. В який ти - стрімголов. Чи - falling. Падаєш. Час, в якому, можливо та жінка, яка просить цигарку і гроші на пиво, робить потрібніші справи, ніж ти. Одягни її черевики, спіткнися об камінці на її шляху, щоб могти щось казати... Катя запарювала й роздавала чай на Майдані й, можливо, це було найцінніше, що вона наразі змогла зробити. А, далі - невідомість. "О панно Інно, панно Інно" звучатиме рефреном не лише у фільмі, але й у наступні дні на твоєму комп'ютері. "Зимовий вечір. Тиша. Ми..." "Зимовий вечір. Тиша. Ми..."... По колу... Є тільки очі, музика, ровер, чай, тут і зараз. Плести сітку, збирати речі. Забрати повістку. Не поїхати у Берлін, бо є тут і зараз.

Дарія Плахтій (Катя), яка отримала приз за найкращу жіночу роль на 22-му Міжнародному фестивалі авторського кіно у Марокко, має обличчя, яке дуже тонко нюансує. Ось вона зітре помаду і воно стане зовсім дитячим, ніби коліна ті не зажили ще з літа у бабусі з дідусем. Андрій Селецький (Антон) - типаж хлопчиська, який поза тим має міцний чоловічий стержень, внутрішній нерв. Театральні колеги-актори у Львові коментували, що побачили його дорослішим, ніж знали до того. Здається, що він був таким завжди, хоч по правді, не можу сказати, що знаю його. Й, дуже тішить, що його зауважили. Мама Лариси Руснак - та жінка, камінець з дороги якої забився тобі у підошву. Цікаве кінематографічне перевтілення для акторки. Для головного режисера Тернопільського українського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка Олега Мосійчука роль Дідуся - друга і сильна робота в кіно за останні роки (пригадуєте його Войтка в "Брати. Остання сповідь"?), які підтверджуть його кіношність, а разом з тим приносять тихий сум від цигаркового диму часу, що розчиняється. Хочеться вірити, що для Дарії та Андрія двері хорошого кіно, які відчинились швидше й, далі будуть такими. Тут і тепер. А канадський кореспондент в Україні Кристіан Борис, напевно, більше знає про Тичину, ніж його герой Йоганн, хоч їхні біографії чимось перегукуються - принаймні, обидвоє приїхали на Майдан, де Йоганн зустрів Катю, а Кристіан приїхав на землю своїх предків, де сьогодні, як він сам пише, на відміну від Канади, де за п'ять годин від Торонто - Монреаль, за п'ять годин звідси - війна.

Психологічна драма "Стрімголов" є дуже настроєвою, естетичною, бо депресія, як відомо, теж може бути вишуканою. Є дуже вдалим повнометражним дебютом для авторки визнаних короткометражних стрічок. А ще фільм Марини Степанської дозволяє узагальнити й говорити про жіноче обличчя українського кінематографа, яке починає вимальовуватись. Варто відзначити, що починають з'являтись також стрічки, в яких мова є органічною й, "Стрімголов" - серед них. За настроєм і почерком він дещо нагадав "Люби мене" Марини Ер Горбач і Мехмета Багадира Ера, хоч той знімався ще в інші часи. В обидвох стрічках є три крапки. Навіть, якщо вкінці лунає постріл.

Анастасія Канарська

Світлини зі сторінки фільму на facebook.com

Говори

"Моя війна: два життя Василя Сліпака" -  документальний фільм, - 2017. Режисер - Леонід Канфер. Трейлер: https://www.facebook.com/kanferinfohouse/videos/vb.380729842270019/535859246757077/?type=2&theater

Мені б це не спало на думку, але, як виявилось - дехто з моїх колег не дочитувався й, вирішував, що це - фільм, який вже показували один раз у Львові (перший допрем'єрний показ документальної стрічки "Міф" Леоніда Кантера та Івана Яснія відбувся в річницю загибелі Василя Сліпака у Львові в межах Міжнародного музичного маратону "W live. Тихі дні любові і музика миру"). Якщо дивитись на перші два рядки паспортних даних, режисера фільму "Моя війна: два життя Василя Сліпака" відрізняє лише одна літера в прізвищі від одного з режисерів "Міфу". Й, так склалося, що обидвох: Леоніда Кантера та Леоніда Канфера зацікавила особистість оперного співака Василя Сліпака, який загинув влітку минулого року від кулі снайпера в бою на Сході України, хоч за життя жоден його не знав. Та сьогодні саме про Леоніда Канфера та його стрічку.

Перед показом у Львові в День захисника режисер казав, що сподівається, що ці дві роботи відрізняє не лише одна літера у прізвищі. Це - справді дуже різні фільми. Леонід Канфер - досвідчений тележурналіст, який народився й навчався в Мінську, працював у Росії та Ізраїлі. Робив матеріали в Афганістані, Чечні, Південній Осетії. Автор документального фільму "Зворотній бік місяця", який він зняв на окупованій території України. Два роки тому Леонід Канфер переїхав жити до Києва, де минулого року почав працювати над "Моєю війною". "Моя війна: два життя Василя Сліпака" - назва його нової великої роботи, в назві якої, я би мабуть залишила лише першу частину. В цьому випадку було б менше плутанини й, ці два слова коротко, чітко та гостро сказали би про що цей фільм. Життєвий шлях Василя Сліпака є однією з ниток, з яких плететься це відеополотно чи, нервом, судиною, бо в якийсь момент ти відчуваєш як і твої вже затягує в цю канву. До сліз, до фізичного болю. Попри професійну тверезу подачу. Без емоційних спалахів. Тільки камера заглядатиме дуже впритул в очі чи, у серце. Ваше - також. 

"Моя війна" - дуже особиста робота, відверта й чоловіча. Дорослий професіонал називає речі своїми іменами й, не боїться проговорювати. Думаю, Леонід Канфер не міг не зняти цей фільм. Він про Білорусь і Україну, яка ще має шанс бути Україною. Про вибір. Про те, що іноді легше обійняти, ніж щось сказати. Але, про те, що треба сказати хоча б самому собі. Навіть, якщо там, де не пасує вимовляти слово "війна", тебе й так не зрозуміють. Маленький хлопчик складатиме паперового журавлика чи, літачка, мати відпускатиме доньку, бо вона каже, що треба йти, десь нарізатиме помідори кухарка, яка переконана, що правда за ними. Говори зі мною, коли вже не просто пахне війною чи, хоча б обійми, коли не знаєш, що сказати - десь так. Дуже чесно. Дуже сильно. Дуже хочеться почути кожне слово.

Анастасія Канарська

Світлина авторки з показу у Львові

Вода, гніздо і синтетичні квіти

«Гніздо горлиці», драма, Україна-Італія, 111 хв. Режисер – Тарас Ткаченко. «Інсайт медіа», 2016.

Я не знаю, яким би був цей фільм за інших обставин. Там немає ні так, ані ні. Нема білого та чорного. Нема казки з негативними та позитивними героями. Є життя. Невідомо, на якому епізоді може обірватися це кіно. Сталося так, що виконавця головної ролі цього дорослого дітвака Дмитра з буковинського села, дружина якого поїхала на заробітки, актора з оголеним нервом Віталія Лінецького, несподівано не стало під час зйомок фільму й, автори вирішили змінити сценарій та, відповідно, фінал стрічки. Маємо «три крапки». І, хитросплетіння епізодів. Як у житті.

Горлиця звичайна – гніздовий, перелітних птах, який в багатьох культурах вважається символом щастя. «Гніздо горлиці» - так назвали новий український повнометражний фільм, який вийшов на широкі екрани 10 листопада 2016 року, до того отримавши звання Найкращого українського повнометражного фільму на Одеському міжнародному кінофестивалі. Згодом був Приз екуменічного журі Міжнародного кінофестивалю Мангейм-Гайдельберг та Special Achievement Award для виконавиці головної ролі – Римми Зюбіної. Розповідає про трудову міграцію з України. Вона приносить гілочки та листя для будівництва гнізда. Він укладає їх по своєму. Пташеня вже вилупилось, але має заслабкі крила для сильного, красивого лету. Вона – горлиця – Дарина (Римма Зюбіна) прилетить й припаде до криничної води й, в цьому буде уся туга, глибина й, правда.  

Тарас Ткаченко – режисер «Гнізда горлиці» має у своєму творчому доробку роботу над документальними стрічками й, в даному випадку була можливість зайти у документальність. Тема дозволяла. Цього можна було сподіватися після перегляду одного з трейлерів, де українки з Лігурії, а саме в цьому регіоні Італії знімались італійські сцени фільму, говорили про те, що мусять заробляти, що сумують за родинами. Та це кіно з благородними кам’яницями Генуї та вологою землею та пагорбами Вижниччини намальоване дуже пастельними фарбами, попри весь трагізм та сльози, що накочуються на очі глядачів перед екраном. Це – нарис. Ескіз. Замальовка життя. Тут справді нема чорного та білого. Хоч італійці можуть і вихопити ще в трейлері до фільму, з контексту, ось це: «Ти – служниця!» («Tu sei la badante!»), як холодною водою не зі своєї криниці в обличчя, італійською синьйорою і її, Горлиці, тихе “Si, signora” та це навколішки у вбиральні. Та потім він їй витиратиме сльози і це буде та найніжніша ніжність, про яку чоловіки жінок-заробітчанок на Буковині говоритимуть: «Вони по тих Італіях казна-що роблять.» Але, там ти – badante, а твоє гніздо, хоч і крихке та хитке на вітрі, але - тут.

В цьому фільмі хороший акторський склад й, дуже органічна діалектна українська мова (за винятком, доньки Мирослави у виконанні Олександри Сизоненко). Римма Зюбіна – спрацьована жінка, у втомлених рисах якої можна ще прочитати фактуру жінки-дитини, теплі очі якої набувають того особливого, трохи несміливого блиску, в момент ніжності. Її подруга Галина – Наталія Васько, яка зустрічає її в Італії та допомагає за гроші влаштуватись на роботу - витончений мікс гуцульської італійки у вишуканому вбранні. Алесандро – Мауро Чіпріані - розлучений, лисіючий син Синьйори – Ліни Бернарді. Неважливо, який він. Він витре сльози. А, десь на Вижниччині чоловік-хлопчик Дмитро – Віталій Лінецький будуватиме фантастичні замки, як з дитячого конструктора, яким не набавився в дитинстві. А, Мирослава шукатиме любові у світі нелюбові. Загрубілий та зачерствілий Юрко (Микола Боклан), дружина якого – Галина, а син Михась (Максим Канюка) приречено творить синтетичні траурні квіти, вся безнадія в яких, як глибина і правда у чистій воді рідної землі. Як і туга.

Ця туга і ніжність, приреченість та безнадія, віра і життя звучатимуть в тремтливій музиці італійського композитора і музиканта Стефано Лентіні. Вона заслуговує особливої уваги й, буде згадуватись як щось невловиме, як сон, що втікає з пучків пальців, а не буквальне, яке звучить всюди й, заходить в пам'ять, як саундтреки з голлівудського «Ла Ла Ленду». Цей весь фільм, як щось все ж таки невловиме, хоч і з заявленою гостропроблемною тематикою і, сльозами, чи не усіх, на сеансі в кінотеатрі, незважаючи на те, чи поїхав хтось з їх родин на заробітки за кордон чи, ні (але, напевно, чи не кожен знає когось, має друзів, сусідів, чиїхось батьків, дітей, чию долю це нагадує). Він говорить про проблему, але не дає відповідей. Він залишає щем і три крапки. І, повернення актора Віталія Лінецького, хоча б на екрані.

Анастасія Канарська  

Жіноче інтелектуальне

«Моя бабуся Фані Каплан», історична драма. Режисер – Олена Дем’яненко. Україна, 2016. 110 хв.

“Ти православна, а я - греко-католик, / Залишем це для наших бабусь. /Я дістану плити, трохи рок-н-ролу, /А потім пірнемо в блюз», - співав в часи моєї юності «Плач Єремії», поруч з тим, що «ми усі розбіжимося по русифікованих містах». Родичів, кажуть, не вибирають. А що, якщо твоя бабуся – Фані Каплан? «Моя бабуся Фані Каплан» - саме таку назву має новий український драматично-історичний фільм, який дає надію на те, що українське кіно може бути й іронічним та інтелектуальним.

Нову стрічку кінорежисера, продюсера та сценариста Олени Дем’яненко вже встигли охрестити українським кінематографічним актом декомунізації, адже центральною фігурою цього фільму є Фані Каплан (справжнє імя - Фейга Ройтблат), уродженка Волинської губернії часів Російської імперії, яка народилася в родині вчителя єврейської початкової школи і, в 15-річному віці долучилася до анархістів, а найбільш відомою стала завдяки замаху на Володимира Леніна. Вона прожила всього 28 років. Про неї дуже мало відомо й, нема гарантії в достовірності біографічних фактів. Олена Дем’яненко зібрала їх разом по намистині й нанизала у стильне намисто, яке можна вдягнути з вінтажною сукнею на якусь тусовку інтелектуалів. Трепетна руда вивірка, одеситка Катерина Молчанова зіграла Фані, яка ніжному віці буквально вилітає з родинного гніздечка за розбишакою (Віктором Гарським - Іван Бровін), бо "зірка в серце впала", щоб за ним і у вогонь і, в полум'я, бо світу за ним не бачить, що майже психосоматично відобразиться на її зорі, який вона повертатиме на березі моря під опікою Дмитра Ульянова - Мирослава Слабошпицького. Кажуть, що знімальна група зупинила кастинг на головну роль, коли режисерка побачила Катерину в темних окулярах - в тих, в яких її героїня заходитиме в нелітнє море, щоб його відчути-побачити, які потім віддасть разом з шаллю за брусок пахучого мила, бо знову побачила Його. На прем'єрних показах акторка вже не могла приховувати, що носить під серцем нове життя й, це додавало їй ще більше зворушливості та тепла, які творять благородного смаку коктейль разом із притаманною Катерині іронією. Мабуть, це відчула в ній іронічна інтелектуалка Олена Дем'янченко, яка зняла цей фільм-ребус з нашаруванням символів, де нема ікон, а до всього можна підходити з іронією, де є маньєризм гіперболізованих почуттів. 

В той момент, коли Фані, після каторги та операції на очах, із запахом дорогоцінного мила на шкірі, захлинатиметься в риданнях, бо він не кохає, бо він пішов - у цьому буде стільки феміністичної іронії. Тому так шкода, що існує дві версії фільму: режисерська (на 15 хвилин довша) і продюсерська, в якій глядач, який радше обере з книжкової полиці "50 відтінків сірого" Еріки Джеймс, аніж "Хозарський словник" Мілорада Павича, може прочитати лише трагічну лавсторі. В першому варіанті є псевдодокументальна частина, в якій старша жінка розповідає про свою ніби бабусю Фані Каплан, є майже психоделічні кадри із плаваючи зайцями, в яких начебто колись стріляв вождь пролетаріату, гомеричний сміх Леніна. Його роль у фільмі виконує російський актор та опозиціонер Олексій Девотченко, який читав у Москві на Марші незгодних поезію Василя Стуса та, життя якого обірвалось у 2014 році за незрозумілих обставин. Його брата лікаря Дмитра Ульянова, закоханого у Фані Каплан, грає український кінорежисер Мирослав Слабожпицький, автор найтитулованішого українського фільму «Плем’я», який за свою сміливу роль в «Моя бабуся Фані Каплан» став найкращим актором Національного конкурсу Одеського міжнародного кінофестивалю. Взагалі, особливістю цієї кінострічки є те, що в ній знялися 10 режисерів театру та кіно, що може бути ще одним свідченням небуденності цього фільму, який міг зібрати довкола себе відкритих до експериментів творчих особистостей, для яких важливішим є обличчя сучасного українського кінематографу, а не конкуренція. Серед них, режисер «Брати. Остання сповідь» Вікторія Трофіменко, яка з’явилася на екрані в образі однієї з каторжанок, з якими Фані Каплан перебувала в Акатуйській каторжній в’язниці та, Влад Троїцький – засновник театру «ДАХ», який зіграв батька, який, збиваючись з ніг, намагається наздогнати свою пташку Фані-Фейгу, аби повернути у родинне гніздо. Цікавий фактом є те, що в режисерській версії переклад внучки Фані Каплан, яка начебто розмовляє англійською, українською начитала Уляна Супрун – тепер в.о. міністра охорони здоров’я України.

«Моя бабуся Фані Каплан» отримала перемогу в номінації «найкращий зарубіжний фільм» на Міжнародному глядацькому кінофестивалі Crystal Palace у Лондоні, потрапила у список претендентів на номінацію Премії Європейської кіноакадемії та заявила про існування українського інтелектуального кіно з жіночим обличчям, а це – більш дієвий спосіб декомунізації, ніж формальності скасування одного березневого дня.

Анастасія Канарська

Казка про Людину, чи Історія неймовірного голосу та великого серця

(оригінальний текст, опублікована версія: "Наше слово", - №41, 2017-10-08: http://www.nasze-slowo.pl/kazka-pro-ljudinu/)

“Міф» - документальний фільм, 2017. Режисери – Леонід Кантер, Іван Ясній.

«Ми помрем не в Парижі, тепер я напевно це знаю», - ці рядки Наталки Білоцерківець крутилися у голові в той вечір, хоч зовсім і не звучали у фільмі, а – відомий акордеонний мотив міста-свята, яке так контрастувало з лінією фронту, де рівно рік тому в цей день обірвалась пісня Василька… Оперного співака Василя Сліпака, який загинув Міфом від кулі снайпера в Луганському Донецької області, куди поїхав добровольцем. Допрем'єрний показ однойменної документальної стрічки "Міф" про нього відбувся у Львові в річницю загибелі - в місті, яке пам'ятає його Васильком і, де його тіло знайшло вічний спочинок поруч з іншими героями, які пожертували своїм життям на цій війні. 

Режисер стрічки Леонід Кантер розповідає, що, на жаль, не знав Василя Сліпака за життя особисто й, тепер шкодує про це, довідавшись так багато про нього під час зйомок "Міфу". На прес-брифінгу перед допрем'єрним показом документального фільму в межах Міжнародного музичного маратону пам'яті Василя Сліпака «W live. Тихі дні любові і музика миру» автори говорили про те, що вони хотіли б знати, що думає сам герой про їхню роботу, в яку вони вклали багато серця й, поспішали звести матеріал для цього першого перегляду у вузькому, майже, суто родинному колі. Самі вони також дивилися стрічку в такому вигляді вперше, бо праця кипіла буквально до ранку показу, у зв'язку з чим співрежисеру Івану Яснію довелось піти відсипатися, а до Львова за двох поїхав Леонід Кантер та, режисер монтажу - Ярослав Попов. Також присутнім був автор анімації - Юрій Журавель, лідер гурту "Ot Vinta!", який останнім часом поринув більше у графіку та громадську діяльність. Його дружні шаржі миттєво поширюються в соцмережі та, набирають нереальну кількість вподобань. Художник розповідає, що, коли рік тому він намалював портрет оперного співака Василя Сліпака, який загинув на Сході України, він вже відчував, що ця робота матиме якесь продовження й, тому щасливий з того, що йому довелось працювати над цим документальним фільмом, робота над яким є дуже відповідальною та, часом і містичною. Так під час неї Юрію Журавлю якось наснився сам герой стрічки, який казав, що слідкує за тим, що автори роблять. 

А робота анонсується бути доброю. Говорю в майбутньому часі, оскільки звісно, що автори ще вишліфовуватимуть її перед офіційною прем'єрою та показами за кордоном. Офіційної дати ще не називали. На допрем'єрному показі режисер Леонід Кантер скромно наголошував на тому, що цей варіант є ще сирим і, що він не сподівався на особливу публічність та увагу до показу, якої все ж практично не вдалось уникнути, а більше на камерність. З того, що ми побачили, видно, що "Міф" буде динамічним, інформаційно наповненим, емоційним і візуально красивим. В ньому стильно поєднуватимуться анімація, архівні відеоматеріали, спогади вчителів, друзів, колег та голос самого Василя Сліпака. Барвистість столиці кохання і богеми та, піщаність, випаленої сонцем і кулями, землі, з якою зливається військовий одяг паризького оперного співака, який назавжди залишився українцем, бо так його виховали батьки, за що їм неодноразово дякують люди, а вони не можуть стримати сліз. "Я нічого не боюсь. Тільки Бога.", - скаже юний контртенор в архівному інтерв'ю. В переповненому Гарнізонному храмі Петра і Павла прощатимуться з хоробрим мужем і, як ще один постріл, зависне в повітрі зойк мами, як птахи. Власне надзвичайно приємно, що цей документальний фільм творився завдяки небайдужим, які внесли свою лепту на спільнокошті, що ніхто не відмовився надати архівне відео для використання у стрічці, що вчителі, колеги, друзі, побратими тепло згадували на камеру та прибули на показ та інші заходи Музичного маратону. Зокрема, колеги-музиканти, які виступили на завершальному гала-концерті: Гоша Ковалінська, Ґійом Дюссо, диригент Нікола Кроз, Пол Ґоґлєр, з яким Василь Сліпак співпрацював у своїй останній опері в компанії «Arcal”.

Цей фільм буде і світлою згадкою для тих, хто пам'ятає, хоч для кожного з близьких він зашиться своїм Васильком, Василем, Міфом... та, розповіддю для тих, хто не знав. Здається, що буде дуже зрозумілим за кордоном зі своєю побудовою з двома сюжетними лініями, коли паралельно вчителька читає маленьким французам казку Джанні Родарі "Джельсоміно в Країні брехунів" про хлопчика з незвичайно гучним голосом, яка так дивовижно перегукується з біографією хлопчика Василька, який співав у Хоровій капелі "Дударик" й, з нею вперше гастролював за кордоном, з юнаком, якого відкрив музичному світові геніальний композитор Олександр Козаренко у своїй камерній кантаті "П'єро мертвопетлює", яку він думав, що написав для неіснуючого голосу й, одного дня почув цей неймовірний контртенор, паризького улюбленця, товариського молодого чоловіка, неперевершеного Ескамільйо, волонтера, воїна... Тут багато музики й, гумору, бо таким був він. Теплих спогадів й, калейдоскопу зображень, бо таким було його життя. "Ми помрем не Парижі...", - крутитиметься в голові, коли робитимеш ковток цього концентрованого напою з присмаком сліз, французького вина і львівської кави та, розумітимеш, що в нашій казці - тій, що не з-під пера Родарі, дійсно поки що - три крапки. 

Анастасія Канарська