пʼятницю, 5 січня 2018 р.

Інеєм по серцю


Скажу відразу: цей фільм треба додивитися докінця. Як і не говорити, що нічого не змінюється, кажучи, що не дійшов, зробивши тільки один крок вперед. Як і не клацати камерою в дорозі до місця, де кадр буде найвдалішим з усіх попередніх. Навіть, якщо він буде останній, навіть, якщо ці зміни стануть відчутними не за твого життя.

Десь наприкінці року я вдивлялася в темряву і вcлухалася з напруженням в тиху литовську мову, яка долинала повільно, притишено і скупо з монітору. Чесно скажу, не схопило з першої секунди. Переборювала себе. Йшла крізь іній однойменної стрічки Шарунаса Бартаса, зависала в ньому і зашпортувалась. "Не можуть в магазинчику на українсько-польському кордоні говорити такою російською", "для литовки Україна є чимось таким незрозумілим та непривабливим", "імітування документалістики" і, звісно, сльози, коли "Пливе кача", але якісь неоднозначні вирвані пекельні кадри на моніторі героя... Очевидно, що з таким сприйняттям він і поїде в цю "незрозумілу й непривабливу", закутану в іній. 

Про "Іній" ("Frost") чулося багато й чекалося його. Звісно, що увагу привернула участь Ванесси Параді й, зараз є критика, що, навіть, вона не врятувала цей фільм. Цей продукт, цю дитину копродукції Литви, Франції, України та Польщі було висунуто від Литви на претендентом на премію "Оскар" в номінації "найкращий фільм іноземною мовою". Його бачили Канни і Одеса. В українському прокаті мав з'явитися в жовтні вже минулого року та прем'єру перенесли на березень цього. Я використала нагоду переглянути онлайн в межах фестивалю нового європейського кіно "Arte kino", де з 1 по 17 грудня можна було безкоштовно подивитись 10 стрічок мовою оригіналу й проголосувати. Повторюсь: його треба додивитись докінця. Литовський кінорежисер Шарунас Бартас тихо й чітко йде стежкою в інеї, аби донести свою ідею. Треба додивитись. Хоча б заради останнього кадру, де відчуєш, що в цій чорно-білій графіці серед снігу ми є чорними крапками. Литовським режисерам цього не забереш. В кіно, як і в театрі, вони мають свій почерк, який пише прямо по серцю. 

Цей дитинний Рокас (Мантас Янчаускас), дещо розгублений, який все фіксує своїм айфоном, як пригоду, в якій опинився в напівсонному стані, зірвавши з теплого дому дівчинку, яка мила волосся. Таку красиво-некрасиву красуню з рухливим обличчям, по якому пропливають тіні настрою. Він наче знуджено грає в якусь комп'ютерну гру про війну й, запитально дивиться своїм розкосим поглядом хлопчиська-зайченяти: "А, що це власне таке?" Він фотографує, розглядається, а зрозуміє тоді, коли стане крапкою в чорно-білій графіці останнього кадру. Ту війну, яку не роздивишся за нудьгуючими іноземними журналістами в дорогому готелі, які тут, бо є відчуття, що саме тут сьогодні твориться історія, за сльозами, які дарують незнайомці й, за ляпасом, бо в цьому наелектризованому повітрі відчуваєш живіше й, хочеш бути героєм та вербалізуєш вголос сцену кохання, зіткану зі слів та інею. Сцени з Ванессою Параді віють документалістикою, в якій чітко в цьому frost-i контрастують солдати, які розповідають, що це - їхня земля - та, на якій можна злитися з її ландшафтом, але неможливо не боротися за неї. На прикладі Рокаса, його Інги (Лія Макнавічюте), іноземних журналістів (одного з яких грає польський актор Анджей Хира й, це він заплаче в тому пропахлому дорогими алкогольними напоями готельному номері, коли з одягом оголюватиме свій страх) Шанурас Бартас теж оголює нерозуміння (чи, таке розуміння, як воно є) цієї війни Західним світом. Ви часом можете нудитись як вони, дивлячись це його кіно. А потім буде цей останній кадр. Заради якого він знімав те, що хотів висловити цим інеєм.

Мені творився в голові текст після перегляду, потім інші справи відволікли. Тоді було передсвяткове пекло на польсько-українському кордоні, яке принесло відчуття небачення перспективи. Згодом - свята й, фізична потреба вимкнути думання хоч на якийсь час. Не дивитись певні сторінки в мережі, не думати про майбутнє, бути зараз. Не думати. Та вчорашній вечір несподівано нагадав про "Іній" й, пальці самовільно почали клацати по клавіатурі. Різдвяні вогні, втомлений з подорожі друг розповідає, що їх, іноземців, приваблює в моїй країні. "В очах українців більше щастя". Намагаєшся не впустити в ті очі сльози. "Ваша країна має куди розвиватись". "Не за мого життя, але я бачу зміни." "Нам нудно, ми досягнули стелі, мертва країна." А потім буде таксист, який їздить вночі, бо не може спати, бо був там. Там, де хотів зрозуміти, що таке війна Рокас Шарунаса Бартаса. Завтра ж прийде Різдво і я так би хотіла хоч день могти не думати.

Анастасія Канарська

Немає коментарів:

Дописати коментар