Три крапки у невідомість

"Стрімголов" - драма. Україна, 2017. 105 хв.

Америки не відкриється, якщо сказати, що непрофесійний глядач (читач, слухач) - той, що не критик, шукає себе в культурному тексті й, привласнює його. "Подобається / не подобається" є синонімами "моє / не моє." Зрештою й, професійну критику часто можна підловити на тому ж. Томас Манн писав, що "критика - прихована ніжність", що Сергій Кримський пояснював як те, що "людину треба зрозуміти, а зрозуміти означає використати свій досвід, своє життя, а значить, це стає частиною тебе, це вже тонке, чутливе ставлення до цієї людини." Але, це - вже тема іншої розмови. Сьогодні ж я буду свідома того, що тут я знайшла щось "своє" і, відштовхуватимусь від цього. Бо формат дозволяє. Пишу собі, а не у конкретне видання, яке має свою специфіку.

Зазвичай я не читаю чужих рецензій і оглядів до того як напишу своє. Та в даному випадку пройшло вже трохи часу, я трохи затягнула, бо не отримала підтвердження з редакції, але внутрішній вимірювач дедлайнів нашіптує, щоби писала. Бо, наче пообіцяла і ця робота таки заслуговує ще однієї згадки. Хоча б у такому форматі. Словом, я вже встигла випадково натрапити на твердження, з яким не можу погодитись й, власне, ще більше в цьому впевнилась з часом. 1 грудня 2013 року був для мене надскладним, переломним днем на різних рівнях. 1 грудня 2017 року я відчуваю всеохопну вдячність й відчуття того, що частина мене назавжди залишилась там і щось таке, що, здається, відчували герої нового українського фільму "Стрімголов". Тому я не можу погодитись з тим, що фільм Марини Степанської не на часі та, мав з'явитись 10 років тому. І з тим, що він ні про що. Принаймні, він про моє "ні про що". Мені здається, що він дуже передає відчуття нашого тепер, тут. З усією красою, напівтонами, вірою-невірою, паузами, тим, що він вчить... Стрімголов чи falling у невідомість.

Ну справді, як пояснити іноземцю, навіть, дуже рідному, про "Розстріляне відродження", чи, навіть, чому ти мусиш вночі ловити вільні дати через ЦНАП на подання документів на біометричний паспорт та, чому хочеш, аби писав "Kyiv", а не "Kiev"? А для якогось однокласника ти завжди будеш Моцареллою (чи, хіпоблудкою). Насолоджуватимешся атмосферною музикою, вдихатимеш моменти спокою та ніжності, як цигарковий дим, який розчиняється в повітрі так швидко, як цей час. В який ти - стрімголов. Чи - falling. Падаєш. Час, в якому, можливо та жінка, яка просить цигарку і гроші на пиво, робить потрібніші справи, ніж ти. Одягни її черевики, спіткнися об камінці на її шляху, щоб могти щось казати... Катя запарювала й роздавала чай на Майдані й, можливо, це було найцінніше, що вона наразі змогла зробити. А, далі - невідомість. "О панно Інно, панно Інно" звучатиме рефреном не лише у фільмі, але й у наступні дні на твоєму комп'ютері. "Зимовий вечір. Тиша. Ми..." "Зимовий вечір. Тиша. Ми..."... По колу... Є тільки очі, музика, ровер, чай, тут і зараз. Плести сітку, збирати речі. Забрати повістку. Не поїхати у Берлін, бо є тут і зараз.

Дарія Плахтій (Катя), яка отримала приз за найкращу жіночу роль на 22-му Міжнародному фестивалі авторського кіно у Марокко, має обличчя, яке дуже тонко нюансує. Ось вона зітре помаду і воно стане зовсім дитячим, ніби коліна ті не зажили ще з літа у бабусі з дідусем. Андрій Селецький (Антон) - типаж хлопчиська, який поза тим має міцний чоловічий стержень, внутрішній нерв. Театральні колеги-актори у Львові коментували, що побачили його дорослішим, ніж знали до того. Здається, що він був таким завжди, хоч по правді, не можу сказати, що знаю його. Й, дуже тішить, що його зауважили. Мама Лариси Руснак - та жінка, камінець з дороги якої забився тобі у підошву. Цікаве кінематографічне перевтілення для акторки. Для головного режисера Тернопільського українського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка Олега Мосійчука роль Дідуся - друга і сильна робота в кіно за останні роки (пригадуєте його Войтка в "Брати. Остання сповідь"?), які підтверджуть його кіношність, а разом з тим приносять тихий сум від цигаркового диму часу, що розчиняється. Хочеться вірити, що для Дарії та Андрія двері хорошого кіно, які відчинились швидше й, далі будуть такими. Тут і тепер. А канадський кореспондент в Україні Кристіан Борис, напевно, більше знає про Тичину, ніж його герой Йоганн, хоч їхні біографії чимось перегукуються - принаймні, обидвоє приїхали на Майдан, де Йоганн зустрів Катю, а Кристіан приїхав на землю своїх предків, де сьогодні, як він сам пише, на відміну від Канади, де за п'ять годин від Торонто - Монреаль, за п'ять годин звідси - війна.

Психологічна драма "Стрімголов" є дуже настроєвою, естетичною, бо депресія, як відомо, теж може бути вишуканою. Є дуже вдалим повнометражним дебютом для авторки визнаних короткометражних стрічок. А ще фільм Марини Степанської дозволяє узагальнити й говорити про жіноче обличчя українського кінематографа, яке починає вимальовуватись. Варто відзначити, що починають з'являтись також стрічки, в яких мова є органічною й, "Стрімголов" - серед них. За настроєм і почерком він дещо нагадав "Люби мене" Марини Ер Горбач і Мехмета Багадира Ера, хоч той знімався ще в інші часи. В обидвох стрічках є три крапки. Навіть, якщо вкінці лунає постріл.

Анастасія Канарська

Світлини зі сторінки фільму на facebook.com