Нотатки про краплю та велосипед

Знаєте, кажуть, що такі вміння, як плавання чи керування велосипедом - не забуваються. Достатньо лише сісти на ровер, довіритись воді... Почати писати. Це ж також не забувається? 

Тета Дарка колись привезла мені з Мінська ровер. Такий, з відчепними маленькими колесиками позаду. Без них він був двохколісний і я пам'ятаю, що я вміла тримати рівновагу. Відчуваю, що це не забувається. Але, спочатку треба наодинці в цьому переконатись. Щоб ніхто не бачив. Коли ти звик писати, чи ніби завжди вмів, бо мені все ж здається, що цього не вчать, - ти завжди пишеш подумки, плетеш невагому павутину тексту, навіть, часто уві сні мозок вистукує в твоїй голові речення. Потім призвичаюєшся звертати увагу на корисну інформацію, залежно від видання, в якому працюєш. "Ось це підходить! Треба йти, треба прочитати..." Мистецькі новини за кордоном, польська складова... etc. Першу статтю ти, здається, написала ще від руки, а сьогодні часто ручка в пальцях якось не тримається і, складно сказати, який у тебе почерк. Ти ж завжди хотіла, щоб красивий. Естетка. Я ще сама для себе цього не зрозуміла, але, можливо, якщо не переплавляти це все з голови в те, що на папері-моніторі, то з часом можна відчути те ж, що й з велосипедом і почати забувати свою каліграфію. Мабуть, треба її вправляти, незважаючи на раптові невезучі обставини. Та й обмежень нема (шукаємо позитив). Можна про все! Що читала? Що дивилась? Що думала?..

Останнім часом до мене знову якраво приходять роздуми на тему ненаписаної досі дисертації. Навколишнє спонукає. В мережі та й у приватних розмовах актори, режисери, літератори нарікають-ображаються на критиків. При тому всі кажуть, що їх нема. "Напишіть." "Але напишіть не це." Якою має бути критика? Чи має вона право на власну інтерпретацію? "Прихованою ніжністю" чи краще поінформувати, що відбудеться таке й сяке, описати і не забути всіх назвати? А, уявімо, як цікаво, коли багато всього різного твориться і пишеться? Не існує ж тільки біле і чорне. Хтось поставив так. Інший залишається вірним своїй естетиці (тому трохи пафосному слову "почерк"). Один автор подав інформацію, другий - побавився у психоаналітика. Третій вас проігнорував, бо не хотів, щоб образились. Йдемо дивитись акторів, режисуру, художників. Хочемо бути в контексті сучасного мистецького життя, найновішої літератури, кіно. Вистежувати авторів також цікаво. Було б куди їм писати і, щоб це мало якусь тяглість. У різноманітті кожен може знайти щось своє, мати чому опонувати, тим самим живити цей світ культури.

Що ж з останнього я дивилась, слухала, бачила? Все ще звертала увагу на українсько-польські події, практикувалась в коротких текстах (завжди цінувала щось таке, щоб "коротко, сильно і страшно" теж), губилась в "алгоритмах". Таки треба занотовувати. Потім буде нагадуванням, що було. Як і світлини. Так ось: слухала Надію Тарнавську з США і "Древо" з Крячківки, дивилась "Королеву краси" Мартіна Макдони в постановці Ігоря Задніпряного у Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса, в мережі натрапила на свіжий фільм "Made in Italy" Лучано Лігабуе... Ще не так давно була вистава "Джалапіта" за твором цьогорічної лауреатки Щевченківської премії з літератури Емми Андієвської в Першому театрі, хоч про неї так багато вже було в інтернеті, що здалось, давним-давно. 

"Розбита..." так називалось дійство Надії Тарнавською з присутніми співачками з гурту "Древо" в режисурі Євгена Худзика в одному з приміщень УКУ. В анонсі до події хтось уточнював визначення: вистава, концерт..? Надія Тарнавська - дослідниця та виконавиця українських народних пісень з США, приїхала цього разу в Україну по Програмі імені Фулбрайта й, вибрала такий спосіб знайомства, презентації того, що робить, для студентів, працівників Українського католицького університету, з якими особливо зблизилась та, львів'ян, яким було цікаво, що таке ця "Розбита..." Режисер Євген Худзик допоміг створити видовищну камерність того, що творилось на цокольному поверсі Храму Святої Софії - Премудрості Божої (це місце дуже пасувало цьому дійству). Співачка штрих-пунктирно познайомила зі своєю життєвою стежкою, вплівши в неї спів, який, як вона сказала, усіляко підтримувала її мама. Напевно, хотілося більш чіткої біографічної лінії, якщо її вже було вибрано, але, можливо, для такої зустрічі цього було достатньо. Надія Роздабара і Ніна Рева з Крячківки, доєднавшись співочо та емоційно до Надії Тарнавської, наче розстелили усім присутнім білий-білий рушник своєї щирості та загорнули у материнське тепло. Таким був цей візит-зустріч у Львові українок з інших частин України, одна з яких є поза географічними кордонами, але присутня там в людях.

А певним поверненням до Львова, до джерел стала постановка "Королеви краси з Лінану", адже працював над нею колишній студієць Театру імені Леся Курбаса, режисер Ігор Задніпряний. Очевидно, це була особлива і трепетна робота для нього та його дружини - акторки Оксани Цимбал, яку глядач пам'ятає, зокрема, Дуняшею у "Вишневому садку" Антона Чехова, Сабіною в "Апокрифах" Лесі Українки на цій сцені. Хто знає цю акторку, напевно впізнав риси, притаманної їй мови тіла, в героїні Морін Фолан. Цей малюнок руху цікаво би міг застигнути у світлинах, які б зловили ледь вловимий щем тих спроб торкання до іншого, до себе, за мить, коли він перейде у гротеск. Іншою виконавицею цієї ролі є Марія Копитчак. Цікаво, як вона увійде у світ Задніпряного - Макдони. З ламаних ліній і відеопроекцій творився він у цій версії. Десь прорвалося світло, перемішане з трагізмом, усміхом, щось тепло незграбне у спробі допасуватись двом частинкам пазлу - Морін Фолан (Оксані Цимбал) і Пато Дулі (Миколі Березі). Ще одна барва у львівську театральну палітру цього сезону, ще одна вистава, яку подивитись, про яку подумати, подискутувати і, про яку написати та почитати.

"Made in Italy" в одну травневу ніч дуже співпав з настроєм, повіяв Італією і потішив багатогранною роботою польки Касі Смутняк, яка так влилась в італійський кінематографічний малюнок, так нюансує і простає різними образами, навіть, в межах однієї стрічки. Про "Джалапіту" в Першому театрі було вже багато. Підіть, хоча б для того, щоби послухати про краплю, яку Джалапіта носив за вухом і, почуйте як це читає сама авторка тут: https://www.youtube.com/watch?v=maXjaYtxCk0 Хай буде кольорово і різноманітно у Львові!

Анастасія Канарська

Світлини авторки з "Розбита..." та "Джалапіта"

Інеєм по серцю

Скажу відразу: цей фільм треба додивитися докінця. Як і не говорити, що нічого не змінюється, кажучи, що не дійшов, зробивши тільки один крок вперед. Як і не клацати камерою в дорозі до місця, де кадр буде найвдалішим з усіх попередніх. Навіть, якщо він буде останній, навіть, якщо ці зміни стануть відчутними не за твого життя.

Десь наприкінці року я вдивлялася в темряву і вcлухалася з напруженням в тиху литовську мову, яка долинала повільно, притишено і скупо з монітору. Чесно скажу, не схопило з першої секунди. Переборювала себе. Йшла крізь іній однойменної стрічки Шарунаса Бартаса, зависала в ньому і зашпортувалась. "Не можуть в магазинчику на українсько-польському кордоні говорити такою російською", "для литовки Україна є чимось таким незрозумілим та непривабливим", "імітування документалістики" і, звісно, сльози, коли "Пливе кача", але якісь неоднозначні вирвані пекельні кадри на моніторі героя... Очевидно, що з таким сприйняттям він і поїде в цю "незрозумілу й непривабливу", закутану в іній. 

Про "Іній" ("Frost") чулося багато й чекалося його. Звісно, що увагу привернула участь Ванесси Параді й, зараз є критика, що, навіть, вона не врятувала цей фільм. Цей продукт, цю дитину копродукції Литви, Франції, України та Польщі було висунуто від Литви на претендентом на премію "Оскар" в номінації "найкращий фільм іноземною мовою". Його бачили Канни і Одеса. В українському прокаті мав з'явитися в жовтні вже минулого року та прем'єру перенесли на березень цього. Я використала нагоду переглянути онлайн в межах фестивалю нового європейського кіно "Arte kino", де з 1 по 17 грудня можна було безкоштовно подивитись 10 стрічок мовою оригіналу й проголосувати. Повторюсь: його треба додивитись докінця. Литовський кінорежисер Шарунас Бартас тихо й чітко йде стежкою в інеї, аби донести свою ідею. Треба додивитись. Хоча б заради останнього кадру, де відчуєш, що в цій чорно-білій графіці серед снігу ми є чорними крапками. Литовським режисерам цього не забереш. В кіно, як і в театрі, вони мають свій почерк, який пише прямо по серцю. 

Цей дитинний Рокас (Мантас Янчаускас), дещо розгублений, який все фіксує своїм айфоном, як пригоду, в якій опинився в напівсонному стані, зірвавши з теплого дому дівчинку, яка мила волосся. Таку красиво-некрасиву красуню з рухливим обличчям, по якому пропливають тіні настрою. Він наче знуджено грає в якусь комп'ютерну гру про війну й, запитально дивиться своїм розкосим поглядом хлопчиська-зайченяти: "А, що це власне таке?" Він фотографує, розглядається, а зрозуміє тоді, коли стане крапкою в чорно-білій графіці останнього кадру. Ту війну, яку не роздивишся за нудьгуючими іноземними журналістами в дорогому готелі, які тут, бо є відчуття, що саме тут сьогодні твориться історія, за сльозами, які дарують незнайомці й, за ляпасом, бо в цьому наелектризованому повітрі відчуваєш живіше й, хочеш бути героєм та вербалізуєш вголос сцену кохання, зіткану зі слів та інею. Сцени з Ванессою Параді віють документалістикою, в якій чітко в цьому frost-i контрастують солдати, які розповідають, що це - їхня земля - та, на якій можна злитися з її ландшафтом, але неможливо не боротися за неї. На прикладі Рокаса, його Інги (Лія Макнавічюте), іноземних журналістів (одного з яких грає польський актор Анджей Хира й, це він заплаче в тому пропахлому дорогими алкогольними напоями готельному номері, коли з одягом оголюватиме свій страх) Шанурас Бартас теж оголює нерозуміння (чи, таке розуміння, як воно є) цієї війни Західним світом. Ви часом можете нудитись як вони, дивлячись це його кіно. А потім буде цей останній кадр. Заради якого він знімав те, що хотів висловити цим інеєм.

Мені творився в голові текст після перегляду, потім інші справи відволікли. Тоді було передсвяткове пекло на польсько-українському кордоні, яке принесло відчуття небачення перспективи. Згодом - свята й, фізична потреба вимкнути думання хоч на якийсь час. Не дивитись певні сторінки в мережі, не думати про майбутнє, бути зараз. Не думати. Та вчорашній вечір несподівано нагадав про "Іній" й, пальці самовільно почали клацати по клавіатурі. Різдвяні вогні, втомлений з подорожі друг розповідає, що їх, іноземців, приваблює в моїй країні. "В очах українців більше щастя". Намагаєшся не впустити в ті очі сльози. "Ваша країна має куди розвиватись". "Не за мого життя, але я бачу зміни." "Нам нудно, ми досягнули стелі, мертва країна." А потім буде таксист, який їздить вночі, бо не може спати, бо був там. Там, де хотів зрозуміти, що таке війна Рокас Шарунаса Бартаса. Завтра ж прийде Різдво і я так би хотіла хоч день могти не думати.

Анастасія Канарська