Знаєте, кажуть, що такі вміння, як плавання чи керування велосипедом - не забуваються. Достатньо лише сісти на ровер, довіритись воді... Почати писати. Це ж також не забувається?
Тета Дарка колись привезла мені з Мінська ровер. Такий, з відчепними маленькими колесиками позаду. Без них він був двохколісний і я пам'ятаю, що я вміла тримати рівновагу. Відчуваю, що це не забувається. Але, спочатку треба наодинці в цьому переконатись. Щоб ніхто не бачив. Коли ти звик писати, чи ніби завжди вмів, бо мені все ж здається, що цього не вчать, - ти завжди пишеш подумки, плетеш невагому павутину тексту, навіть, часто уві сні мозок вистукує в твоїй голові речення. Потім призвичаюєшся звертати увагу на корисну інформацію, залежно від видання, в якому працюєш. "Ось це підходить! Треба йти, треба прочитати..." Мистецькі новини за кордоном, польська складова... etc. Першу статтю ти, здається, написала ще від руки, а сьогодні часто ручка в пальцях якось не тримається і, складно сказати, який у тебе почерк. Ти ж завжди хотіла, щоб красивий. Естетка. Я ще сама для себе цього не зрозуміла, але, можливо, якщо не переплавляти це все з голови в те, що на папері-моніторі, то з часом можна відчути те ж, що й з велосипедом і почати забувати свою каліграфію. Мабуть, треба її вправляти, незважаючи на раптові невезучі обставини. Та й обмежень нема (шукаємо позитив). Можна про все! Що читала? Що дивилась? Що думала?..
Останнім часом до мене знову якраво приходять роздуми на тему ненаписаної досі дисертації. Навколишнє спонукає. В мережі та й у приватних розмовах актори, режисери, літератори нарікають-ображаються на критиків. При тому всі кажуть, що їх нема. "Напишіть." "Але напишіть не це." Якою має бути критика? Чи має вона право на власну інтерпретацію? "Прихованою ніжністю" чи краще поінформувати, що відбудеться таке й сяке, описати і не забути всіх назвати? А, уявімо, як цікаво, коли багато всього різного твориться і пишеться? Не існує ж тільки біле і чорне. Хтось поставив так. Інший залишається вірним своїй естетиці (тому трохи пафосному слову "почерк"). Один автор подав інформацію, другий - побавився у психоаналітика. Третій вас проігнорував, бо не хотів, щоб образились. Йдемо дивитись акторів, режисуру, художників. Хочемо бути в контексті сучасного мистецького життя, найновішої літератури, кіно. Вистежувати авторів також цікаво. Було б куди їм писати і, щоб це мало якусь тяглість. У різноманітті кожен може знайти щось своє, мати чому опонувати, тим самим живити цей світ культури.
Що ж з останнього я дивилась, слухала, бачила? Все ще звертала увагу на українсько-польські події, практикувалась в коротких текстах (завжди цінувала щось таке, щоб "коротко, сильно і страшно" теж), губилась в "алгоритмах". Таки треба занотовувати. Потім буде нагадуванням, що було. Як і світлини. Так ось: слухала Надію Тарнавську з США і "Древо" з Крячківки, дивилась "Королеву краси" Мартіна Макдони в постановці Ігоря Задніпряного у Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса, в мережі натрапила на свіжий фільм "Made in Italy" Лучано Лігабуе... Ще не так давно була вистава "Джалапіта" за твором цьогорічної лауреатки Щевченківської премії з літератури Емми Андієвської в Першому театрі, хоч про неї так багато вже було в інтернеті, що здалось, давним-давно.
"Розбита..." так називалось дійство Надії Тарнавською з присутніми співачками з гурту "Древо" в режисурі Євгена Худзика в одному з приміщень УКУ. В анонсі до події хтось уточнював визначення: вистава, концерт..? Надія Тарнавська - дослідниця та виконавиця українських народних пісень з США, приїхала цього разу в Україну по Програмі імені Фулбрайта й, вибрала такий спосіб знайомства, презентації того, що робить, для студентів, працівників Українського католицького університету, з якими особливо зблизилась та, львів'ян, яким було цікаво, що таке ця "Розбита..." Режисер Євген Худзик допоміг створити видовищну камерність того, що творилось на цокольному поверсі Храму Святої Софії - Премудрості Божої (це місце дуже пасувало цьому дійству). Співачка штрих-пунктирно познайомила зі своєю життєвою стежкою, вплівши в неї спів, який, як вона сказала, усіляко підтримувала її мама. Напевно, хотілося більш чіткої біографічної лінії, якщо її вже було вибрано, але, можливо, для такої зустрічі цього було достатньо. Надія Роздабара і Ніна Рева з Крячківки, доєднавшись співочо та емоційно до Надії Тарнавської, наче розстелили усім присутнім білий-білий рушник своєї щирості та загорнули у материнське тепло. Таким був цей візит-зустріч у Львові українок з інших частин України, одна з яких є поза географічними кордонами, але присутня там в людях.
А певним поверненням до Львова, до джерел стала постановка "Королеви краси з Лінану", адже працював над нею колишній студієць Театру імені Леся Курбаса, режисер Ігор Задніпряний. Очевидно, це була особлива і трепетна робота для нього та його дружини - акторки Оксани Цимбал, яку глядач пам'ятає, зокрема, Дуняшею у "Вишневому садку" Антона Чехова, Сабіною в "Апокрифах" Лесі Українки на цій сцені. Хто знає цю акторку, напевно впізнав риси, притаманної їй мови тіла, в героїні Морін Фолан. Цей малюнок руху цікаво би міг застигнути у світлинах, які б зловили ледь вловимий щем тих спроб торкання до іншого, до себе, за мить, коли він перейде у гротеск. Іншою виконавицею цієї ролі є Марія Копитчак. Цікаво, як вона увійде у світ Задніпряного - Макдони. З ламаних ліній і відеопроекцій творився він у цій версії. Десь прорвалося світло, перемішане з трагізмом, усміхом, щось тепло незграбне у спробі допасуватись двом частинкам пазлу - Морін Фолан (Оксані Цимбал) і Пато Дулі (Миколі Березі). Ще одна барва у львівську театральну палітру цього сезону, ще одна вистава, яку подивитись, про яку подумати, подискутувати і, про яку написати та почитати.
Анастасія Канарська
Світлини авторки з "Розбита..." та "Джалапіта"
Немає коментарів:
Дописати коментар