«Гніздо горлиці», драма, Україна-Італія, 111 хв. Режисер – Тарас Ткаченко. «Інсайт медіа», 2016.
Я не знаю, яким би був цей фільм за інших обставин. Там немає ні так, ані ні. Нема білого та чорного. Нема казки з негативними та позитивними героями. Є життя. Невідомо, на якому епізоді може обірватися це кіно. Сталося так, що виконавця головної ролі цього дорослого дітвака Дмитра з буковинського села, дружина якого поїхала на заробітки, актора з оголеним нервом Віталія Лінецького, несподівано не стало під час зйомок фільму й, автори вирішили змінити сценарій та, відповідно, фінал стрічки. Маємо «три крапки». І, хитросплетіння епізодів. Як у житті.
Горлиця звичайна – гніздовий, перелітних птах, який в багатьох культурах вважається символом щастя. «Гніздо горлиці» - так назвали новий український повнометражний фільм, який вийшов на широкі екрани 10 листопада 2016 року, до того отримавши звання Найкращого українського повнометражного фільму на Одеському міжнародному кінофестивалі. Згодом був Приз екуменічного журі Міжнародного кінофестивалю Мангейм-Гайдельберг та Special Achievement Award для виконавиці головної ролі – Римми Зюбіної. Розповідає про трудову міграцію з України. Вона приносить гілочки та листя для будівництва гнізда. Він укладає їх по своєму. Пташеня вже вилупилось, але має заслабкі крила для сильного, красивого лету. Вона – горлиця – Дарина (Римма Зюбіна) прилетить й припаде до криничної води й, в цьому буде уся туга, глибина й, правда.
Тарас Ткаченко – режисер «Гнізда горлиці» має у своєму творчому доробку роботу над документальними стрічками й, в даному випадку була можливість зайти у документальність. Тема дозволяла. Цього можна було сподіватися після перегляду одного з трейлерів, де українки з Лігурії, а саме в цьому регіоні Італії знімались італійські сцени фільму, говорили про те, що мусять заробляти, що сумують за родинами. Та це кіно з благородними кам’яницями Генуї та вологою землею та пагорбами Вижниччини намальоване дуже пастельними фарбами, попри весь трагізм та сльози, що накочуються на очі глядачів перед екраном. Це – нарис. Ескіз. Замальовка життя. Тут справді нема чорного та білого. Хоч італійці можуть і вихопити ще в трейлері до фільму, з контексту, ось це: «Ти – служниця!» («Tu sei la badante!»), як холодною водою не зі своєї криниці в обличчя, італійською синьйорою і її, Горлиці, тихе “Si, signora” та це навколішки у вбиральні. Та потім він їй витиратиме сльози і це буде та найніжніша ніжність, про яку чоловіки жінок-заробітчанок на Буковині говоритимуть: «Вони по тих Італіях казна-що роблять.» Але, там ти – badante, а твоє гніздо, хоч і крихке та хитке на вітрі, але - тут.
В цьому фільмі хороший акторський склад й, дуже органічна діалектна українська мова (за винятком, доньки Мирослави у виконанні Олександри Сизоненко). Римма Зюбіна – спрацьована жінка, у втомлених рисах якої можна ще прочитати фактуру жінки-дитини, теплі очі якої набувають того особливого, трохи несміливого блиску, в момент ніжності. Її подруга Галина – Наталія Васько, яка зустрічає її в Італії та допомагає за гроші влаштуватись на роботу - витончений мікс гуцульської італійки у вишуканому вбранні. Алесандро – Мауро Чіпріані - розлучений, лисіючий син Синьйори – Ліни Бернарді. Неважливо, який він. Він витре сльози. А, десь на Вижниччині чоловік-хлопчик Дмитро – Віталій Лінецький будуватиме фантастичні замки, як з дитячого конструктора, яким не набавився в дитинстві. А, Мирослава шукатиме любові у світі нелюбові. Загрубілий та зачерствілий Юрко (Микола Боклан), дружина якого – Галина, а син Михась (Максим Канюка) приречено творить синтетичні траурні квіти, вся безнадія в яких, як глибина і правда у чистій воді рідної землі. Як і туга.
Ця туга і ніжність, приреченість та безнадія, віра і життя звучатимуть в тремтливій музиці італійського композитора і музиканта Стефано Лентіні. Вона заслуговує особливої уваги й, буде згадуватись як щось невловиме, як сон, що втікає з пучків пальців, а не буквальне, яке звучить всюди й, заходить в пам'ять, як саундтреки з голлівудського «Ла Ла Ленду». Цей весь фільм, як щось все ж таки невловиме, хоч і з заявленою гостропроблемною тематикою і, сльозами, чи не усіх, на сеансі в кінотеатрі, незважаючи на те, чи поїхав хтось з їх родин на заробітки за кордон чи, ні (але, напевно, чи не кожен знає когось, має друзів, сусідів, чиїхось батьків, дітей, чию долю це нагадує). Він говорить про проблему, але не дає відповідей. Він залишає щем і три крапки. І, повернення актора Віталія Лінецького, хоча б на екрані.
Анастасія Канарська
Немає коментарів:
Дописати коментар