(оригінальний текст, опублікована версія: "Наше слово", - №41, 2017-10-08: http://www.nasze-slowo.pl/kazka-pro-ljudinu/)
“Міф» - документальний фільм, 2017. Режисери – Леонід Кантер, Іван Ясній.
«Ми помрем не в Парижі, тепер я напевно
це знаю», - ці рядки Наталки Білоцерківець крутилися у голові в той вечір, хоч
зовсім і не звучали у фільмі, а – відомий акордеонний мотив міста-свята, яке
так контрастувало з лінією фронту, де рівно рік тому в цей день обірвалась
пісня Василька… Оперного співака Василя Сліпака, який загинув Міфом від кулі
снайпера в Луганському Донецької області, куди поїхав добровольцем.
Допрем'єрний показ однойменної документальної стрічки "Міф" про нього
відбувся у Львові в річницю загибелі - в місті, яке пам'ятає його Васильком і,
де його тіло знайшло вічний спочинок поруч з іншими героями, які пожертували
своїм життям на цій війні.
Режисер стрічки Леонід Кантер
розповідає, що, на жаль, не знав Василя Сліпака за життя особисто й, тепер
шкодує про це, довідавшись так багато про нього під час зйомок
"Міфу". На прес-брифінгу перед допрем'єрним показом документального
фільму в межах Міжнародного музичного маратону пам'яті Василя Сліпака «W
live. Тихі дні любові і музика миру» автори говорили про те, що вони
хотіли б знати, що думає сам герой про їхню роботу, в яку вони вклали багато
серця й, поспішали звести матеріал для цього першого перегляду у вузькому,
майже, суто родинному колі. Самі вони також дивилися стрічку в такому вигляді
вперше, бо праця кипіла буквально до ранку показу, у зв'язку з чим співрежисеру
Івану Яснію довелось піти відсипатися, а до Львова за двох поїхав Леонід Кантер
та, режисер монтажу - Ярослав Попов. Також присутнім був автор анімації - Юрій
Журавель, лідер гурту "Ot Vinta!", який останнім часом поринув більше у графіку та громадську діяльність.
Його дружні шаржі миттєво поширюються в соцмережі та, набирають нереальну
кількість вподобань. Художник розповідає, що, коли рік тому він намалював
портрет оперного співака Василя Сліпака, який загинув на Сході України, він вже
відчував, що ця робота матиме якесь продовження й, тому щасливий з того, що
йому довелось працювати над цим документальним фільмом, робота над яким є дуже
відповідальною та, часом і містичною. Так під час неї Юрію Журавлю якось
наснився сам герой стрічки, який казав, що слідкує за тим, що автори
роблять.
А робота анонсується бути доброю. Говорю
в майбутньому часі, оскільки звісно, що автори ще вишліфовуватимуть її перед
офіційною прем'єрою та показами за кордоном. Офіційної дати ще не називали. На допрем'єрному показі режисер Леонід
Кантер скромно наголошував на тому, що цей варіант є ще сирим і, що він не
сподівався на особливу публічність та увагу до показу, якої все ж практично не
вдалось уникнути, а більше на камерність. З того, що ми побачили, видно, що
"Міф" буде динамічним, інформаційно наповненим, емоційним і візуально
красивим. В ньому стильно поєднуватимуться анімація, архівні відеоматеріали,
спогади вчителів, друзів, колег та голос самого Василя Сліпака. Барвистість
столиці кохання і богеми та, піщаність, випаленої сонцем і кулями, землі, з
якою зливається військовий одяг паризького оперного співака, який назавжди
залишився українцем, бо так його виховали батьки, за що їм неодноразово дякують
люди, а вони не можуть стримати сліз. "Я нічого не боюсь. Тільки
Бога.", - скаже юний контртенор в архівному інтерв'ю. В переповненому
Гарнізонному храмі Петра і Павла прощатимуться з хоробрим мужем і, як ще один
постріл, зависне в повітрі зойк мами, як птахи. Власне надзвичайно приємно, що
цей документальний фільм творився завдяки небайдужим, які внесли свою лепту на
спільнокошті, що ніхто не відмовився надати архівне відео для використання у
стрічці, що вчителі, колеги, друзі, побратими тепло згадували на камеру та прибули
на показ та інші заходи Музичного маратону. Зокрема, колеги-музиканти, які
виступили на завершальному гала-концерті: Гоша Ковалінська, Ґійом Дюссо,
диригент Нікола Кроз, Пол Ґоґлєр, з яким Василь Сліпак співпрацював у своїй
останній опері в компанії «Arcal”.
Цей фільм буде і світлою згадкою для
тих, хто пам'ятає, хоч для кожного з близьких він зашиться своїм Васильком,
Василем, Міфом... та, розповіддю для тих, хто не знав. Здається, що буде дуже
зрозумілим за кордоном зі своєю побудовою з двома сюжетними лініями, коли
паралельно вчителька читає маленьким французам казку Джанні Родарі
"Джельсоміно в Країні брехунів" про хлопчика з незвичайно гучним
голосом, яка так дивовижно перегукується з біографією хлопчика Василька, який
співав у Хоровій капелі "Дударик" й, з нею вперше гастролював за
кордоном, з юнаком, якого відкрив музичному світові геніальний композитор
Олександр Козаренко у своїй камерній кантаті "П'єро мертвопетлює", яку він думав, що написав для неіснуючого
голосу й, одного дня почув цей неймовірний контртенор, паризького улюбленця,
товариського молодого чоловіка, неперевершеного Ескамільйо, волонтера, воїна...
Тут багато музики й, гумору, бо таким був він. Теплих спогадів й, калейдоскопу
зображень, бо таким було його життя. "Ми помрем не Парижі...", -
крутитиметься в голові, коли робитимеш ковток цього концентрованого напою з
присмаком сліз, французького вина і львівської кави та, розумітимеш, що в нашій
казці - тій, що не з-під пера Родарі, дійсно поки що - три крапки.
Анастасія Канарська
Немає коментарів:
Дописати коментар