Три крапки у невідомість

"Стрімголов" - драма. Україна, 2017. 105 хв.

Америки не відкриється, якщо сказати, що непрофесійний глядач (читач, слухач) - той, що не критик, шукає себе в культурному тексті й, привласнює його. "Подобається / не подобається" є синонімами "моє / не моє." Зрештою й, професійну критику часто можна підловити на тому ж. Томас Манн писав, що "критика - прихована ніжність", що Сергій Кримський пояснював як те, що "людину треба зрозуміти, а зрозуміти означає використати свій досвід, своє життя, а значить, це стає частиною тебе, це вже тонке, чутливе ставлення до цієї людини." Але, це - вже тема іншої розмови. Сьогодні ж я буду свідома того, що тут я знайшла щось "своє" і, відштовхуватимусь від цього. Бо формат дозволяє. Пишу собі, а не у конкретне видання, яке має свою специфіку.

Зазвичай я не читаю чужих рецензій і оглядів до того як напишу своє. Та в даному випадку пройшло вже трохи часу, я трохи затягнула, бо не отримала підтвердження з редакції, але внутрішній вимірювач дедлайнів нашіптує, щоби писала. Бо, наче пообіцяла і ця робота таки заслуговує ще однієї згадки. Хоча б у такому форматі. Словом, я вже встигла випадково натрапити на твердження, з яким не можу погодитись й, власне, ще більше в цьому впевнилась з часом. 1 грудня 2013 року був для мене надскладним, переломним днем на різних рівнях. 1 грудня 2017 року я відчуваю всеохопну вдячність й відчуття того, що частина мене назавжди залишилась там і щось таке, що, здається, відчували герої нового українського фільму "Стрімголов". Тому я не можу погодитись з тим, що фільм Марини Степанської не на часі та, мав з'явитись 10 років тому. І з тим, що він ні про що. Принаймні, він про моє "ні про що". Мені здається, що він дуже передає відчуття нашого тепер, тут. З усією красою, напівтонами, вірою-невірою, паузами, тим, що він вчить... Стрімголов чи falling у невідомість.

Ну справді, як пояснити іноземцю, навіть, дуже рідному, про "Розстріляне відродження", чи, навіть, чому ти мусиш вночі ловити вільні дати через ЦНАП на подання документів на біометричний паспорт та, чому хочеш, аби писав "Kyiv", а не "Kiev"? А для якогось однокласника ти завжди будеш Моцареллою (чи, хіпоблудкою). Насолоджуватимешся атмосферною музикою, вдихатимеш моменти спокою та ніжності, як цигарковий дим, який розчиняється в повітрі так швидко, як цей час. В який ти - стрімголов. Чи - falling. Падаєш. Час, в якому, можливо та жінка, яка просить цигарку і гроші на пиво, робить потрібніші справи, ніж ти. Одягни її черевики, спіткнися об камінці на її шляху, щоб могти щось казати... Катя запарювала й роздавала чай на Майдані й, можливо, це було найцінніше, що вона наразі змогла зробити. А, далі - невідомість. "О панно Інно, панно Інно" звучатиме рефреном не лише у фільмі, але й у наступні дні на твоєму комп'ютері. "Зимовий вечір. Тиша. Ми..." "Зимовий вечір. Тиша. Ми..."... По колу... Є тільки очі, музика, ровер, чай, тут і зараз. Плести сітку, збирати речі. Забрати повістку. Не поїхати у Берлін, бо є тут і зараз.

Дарія Плахтій (Катя), яка отримала приз за найкращу жіночу роль на 22-му Міжнародному фестивалі авторського кіно у Марокко, має обличчя, яке дуже тонко нюансує. Ось вона зітре помаду і воно стане зовсім дитячим, ніби коліна ті не зажили ще з літа у бабусі з дідусем. Андрій Селецький (Антон) - типаж хлопчиська, який поза тим має міцний чоловічий стержень, внутрішній нерв. Театральні колеги-актори у Львові коментували, що побачили його дорослішим, ніж знали до того. Здається, що він був таким завжди, хоч по правді, не можу сказати, що знаю його. Й, дуже тішить, що його зауважили. Мама Лариси Руснак - та жінка, камінець з дороги якої забився тобі у підошву. Цікаве кінематографічне перевтілення для акторки. Для головного режисера Тернопільського українського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка Олега Мосійчука роль Дідуся - друга і сильна робота в кіно за останні роки (пригадуєте його Войтка в "Брати. Остання сповідь"?), які підтверджуть його кіношність, а разом з тим приносять тихий сум від цигаркового диму часу, що розчиняється. Хочеться вірити, що для Дарії та Андрія двері хорошого кіно, які відчинились швидше й, далі будуть такими. Тут і тепер. А канадський кореспондент в Україні Кристіан Борис, напевно, більше знає про Тичину, ніж його герой Йоганн, хоч їхні біографії чимось перегукуються - принаймні, обидвоє приїхали на Майдан, де Йоганн зустрів Катю, а Кристіан приїхав на землю своїх предків, де сьогодні, як він сам пише, на відміну від Канади, де за п'ять годин від Торонто - Монреаль, за п'ять годин звідси - війна.

Психологічна драма "Стрімголов" є дуже настроєвою, естетичною, бо депресія, як відомо, теж може бути вишуканою. Є дуже вдалим повнометражним дебютом для авторки визнаних короткометражних стрічок. А ще фільм Марини Степанської дозволяє узагальнити й говорити про жіноче обличчя українського кінематографа, яке починає вимальовуватись. Варто відзначити, що починають з'являтись також стрічки, в яких мова є органічною й, "Стрімголов" - серед них. За настроєм і почерком він дещо нагадав "Люби мене" Марини Ер Горбач і Мехмета Багадира Ера, хоч той знімався ще в інші часи. В обидвох стрічках є три крапки. Навіть, якщо вкінці лунає постріл.

Анастасія Канарська

Світлини зі сторінки фільму на facebook.com

Говори

"Моя війна: два життя Василя Сліпака" -  документальний фільм, - 2017. Режисер - Леонід Канфер. Трейлер: https://www.facebook.com/kanferinfohouse/videos/vb.380729842270019/535859246757077/?type=2&theater

Мені б це не спало на думку, але, як виявилось - дехто з моїх колег не дочитувався й, вирішував, що це - фільм, який вже показували один раз у Львові (перший допрем'єрний показ документальної стрічки "Міф" Леоніда Кантера та Івана Яснія відбувся в річницю загибелі Василя Сліпака у Львові в межах Міжнародного музичного маратону "W live. Тихі дні любові і музика миру"). Якщо дивитись на перші два рядки паспортних даних, режисера фільму "Моя війна: два життя Василя Сліпака" відрізняє лише одна літера в прізвищі від одного з режисерів "Міфу". Й, так склалося, що обидвох: Леоніда Кантера та Леоніда Канфера зацікавила особистість оперного співака Василя Сліпака, який загинув влітку минулого року від кулі снайпера в бою на Сході України, хоч за життя жоден його не знав. Та сьогодні саме про Леоніда Канфера та його стрічку.

Перед показом у Львові в День захисника режисер казав, що сподівається, що ці дві роботи відрізняє не лише одна літера у прізвищі. Це - справді дуже різні фільми. Леонід Канфер - досвідчений тележурналіст, який народився й навчався в Мінську, працював у Росії та Ізраїлі. Робив матеріали в Афганістані, Чечні, Південній Осетії. Автор документального фільму "Зворотній бік місяця", який він зняв на окупованій території України. Два роки тому Леонід Канфер переїхав жити до Києва, де минулого року почав працювати над "Моєю війною". "Моя війна: два життя Василя Сліпака" - назва його нової великої роботи, в назві якої, я би мабуть залишила лише першу частину. В цьому випадку було б менше плутанини й, ці два слова коротко, чітко та гостро сказали би про що цей фільм. Життєвий шлях Василя Сліпака є однією з ниток, з яких плететься це відеополотно чи, нервом, судиною, бо в якийсь момент ти відчуваєш як і твої вже затягує в цю канву. До сліз, до фізичного болю. Попри професійну тверезу подачу. Без емоційних спалахів. Тільки камера заглядатиме дуже впритул в очі чи, у серце. Ваше - також. 

"Моя війна" - дуже особиста робота, відверта й чоловіча. Дорослий професіонал називає речі своїми іменами й, не боїться проговорювати. Думаю, Леонід Канфер не міг не зняти цей фільм. Він про Білорусь і Україну, яка ще має шанс бути Україною. Про вибір. Про те, що іноді легше обійняти, ніж щось сказати. Але, про те, що треба сказати хоча б самому собі. Навіть, якщо там, де не пасує вимовляти слово "війна", тебе й так не зрозуміють. Маленький хлопчик складатиме паперового журавлика чи, літачка, мати відпускатиме доньку, бо вона каже, що треба йти, десь нарізатиме помідори кухарка, яка переконана, що правда за ними. Говори зі мною, коли вже не просто пахне війною чи, хоча б обійми, коли не знаєш, що сказати - десь так. Дуже чесно. Дуже сильно. Дуже хочеться почути кожне слово.

Анастасія Канарська

Світлина авторки з показу у Львові

Вода, гніздо і синтетичні квіти

«Гніздо горлиці», драма, Україна-Італія, 111 хв. Режисер – Тарас Ткаченко. «Інсайт медіа», 2016.

Я не знаю, яким би був цей фільм за інших обставин. Там немає ні так, ані ні. Нема білого та чорного. Нема казки з негативними та позитивними героями. Є життя. Невідомо, на якому епізоді може обірватися це кіно. Сталося так, що виконавця головної ролі цього дорослого дітвака Дмитра з буковинського села, дружина якого поїхала на заробітки, актора з оголеним нервом Віталія Лінецького, несподівано не стало під час зйомок фільму й, автори вирішили змінити сценарій та, відповідно, фінал стрічки. Маємо «три крапки». І, хитросплетіння епізодів. Як у житті.

Горлиця звичайна – гніздовий, перелітних птах, який в багатьох культурах вважається символом щастя. «Гніздо горлиці» - так назвали новий український повнометражний фільм, який вийшов на широкі екрани 10 листопада 2016 року, до того отримавши звання Найкращого українського повнометражного фільму на Одеському міжнародному кінофестивалі. Згодом був Приз екуменічного журі Міжнародного кінофестивалю Мангейм-Гайдельберг та Special Achievement Award для виконавиці головної ролі – Римми Зюбіної. Розповідає про трудову міграцію з України. Вона приносить гілочки та листя для будівництва гнізда. Він укладає їх по своєму. Пташеня вже вилупилось, але має заслабкі крила для сильного, красивого лету. Вона – горлиця – Дарина (Римма Зюбіна) прилетить й припаде до криничної води й, в цьому буде уся туга, глибина й, правда.  

Тарас Ткаченко – режисер «Гнізда горлиці» має у своєму творчому доробку роботу над документальними стрічками й, в даному випадку була можливість зайти у документальність. Тема дозволяла. Цього можна було сподіватися після перегляду одного з трейлерів, де українки з Лігурії, а саме в цьому регіоні Італії знімались італійські сцени фільму, говорили про те, що мусять заробляти, що сумують за родинами. Та це кіно з благородними кам’яницями Генуї та вологою землею та пагорбами Вижниччини намальоване дуже пастельними фарбами, попри весь трагізм та сльози, що накочуються на очі глядачів перед екраном. Це – нарис. Ескіз. Замальовка життя. Тут справді нема чорного та білого. Хоч італійці можуть і вихопити ще в трейлері до фільму, з контексту, ось це: «Ти – служниця!» («Tu sei la badante!»), як холодною водою не зі своєї криниці в обличчя, італійською синьйорою і її, Горлиці, тихе “Si, signora” та це навколішки у вбиральні. Та потім він їй витиратиме сльози і це буде та найніжніша ніжність, про яку чоловіки жінок-заробітчанок на Буковині говоритимуть: «Вони по тих Італіях казна-що роблять.» Але, там ти – badante, а твоє гніздо, хоч і крихке та хитке на вітрі, але - тут.

В цьому фільмі хороший акторський склад й, дуже органічна діалектна українська мова (за винятком, доньки Мирослави у виконанні Олександри Сизоненко). Римма Зюбіна – спрацьована жінка, у втомлених рисах якої можна ще прочитати фактуру жінки-дитини, теплі очі якої набувають того особливого, трохи несміливого блиску, в момент ніжності. Її подруга Галина – Наталія Васько, яка зустрічає її в Італії та допомагає за гроші влаштуватись на роботу - витончений мікс гуцульської італійки у вишуканому вбранні. Алесандро – Мауро Чіпріані - розлучений, лисіючий син Синьйори – Ліни Бернарді. Неважливо, який він. Він витре сльози. А, десь на Вижниччині чоловік-хлопчик Дмитро – Віталій Лінецький будуватиме фантастичні замки, як з дитячого конструктора, яким не набавився в дитинстві. А, Мирослава шукатиме любові у світі нелюбові. Загрубілий та зачерствілий Юрко (Микола Боклан), дружина якого – Галина, а син Михась (Максим Канюка) приречено творить синтетичні траурні квіти, вся безнадія в яких, як глибина і правда у чистій воді рідної землі. Як і туга.

Ця туга і ніжність, приреченість та безнадія, віра і життя звучатимуть в тремтливій музиці італійського композитора і музиканта Стефано Лентіні. Вона заслуговує особливої уваги й, буде згадуватись як щось невловиме, як сон, що втікає з пучків пальців, а не буквальне, яке звучить всюди й, заходить в пам'ять, як саундтреки з голлівудського «Ла Ла Ленду». Цей весь фільм, як щось все ж таки невловиме, хоч і з заявленою гостропроблемною тематикою і, сльозами, чи не усіх, на сеансі в кінотеатрі, незважаючи на те, чи поїхав хтось з їх родин на заробітки за кордон чи, ні (але, напевно, чи не кожен знає когось, має друзів, сусідів, чиїхось батьків, дітей, чию долю це нагадує). Він говорить про проблему, але не дає відповідей. Він залишає щем і три крапки. І, повернення актора Віталія Лінецького, хоча б на екрані.

Анастасія Канарська  

Жіноче інтелектуальне

«Моя бабуся Фані Каплан», історична драма. Режисер – Олена Дем’яненко. Україна, 2016. 110 хв.

“Ти православна, а я - греко-католик, / Залишем це для наших бабусь. /Я дістану плити, трохи рок-н-ролу, /А потім пірнемо в блюз», - співав в часи моєї юності «Плач Єремії», поруч з тим, що «ми усі розбіжимося по русифікованих містах». Родичів, кажуть, не вибирають. А що, якщо твоя бабуся – Фані Каплан? «Моя бабуся Фані Каплан» - саме таку назву має новий український драматично-історичний фільм, який дає надію на те, що українське кіно може бути й іронічним та інтелектуальним.

Нову стрічку кінорежисера, продюсера та сценариста Олени Дем’яненко вже встигли охрестити українським кінематографічним актом декомунізації, адже центральною фігурою цього фільму є Фані Каплан (справжнє імя - Фейга Ройтблат), уродженка Волинської губернії часів Російської імперії, яка народилася в родині вчителя єврейської початкової школи і, в 15-річному віці долучилася до анархістів, а найбільш відомою стала завдяки замаху на Володимира Леніна. Вона прожила всього 28 років. Про неї дуже мало відомо й, нема гарантії в достовірності біографічних фактів. Олена Дем’яненко зібрала їх разом по намистині й нанизала у стильне намисто, яке можна вдягнути з вінтажною сукнею на якусь тусовку інтелектуалів. Трепетна руда вивірка, одеситка Катерина Молчанова зіграла Фані, яка ніжному віці буквально вилітає з родинного гніздечка за розбишакою (Віктором Гарським - Іван Бровін), бо "зірка в серце впала", щоб за ним і у вогонь і, в полум'я, бо світу за ним не бачить, що майже психосоматично відобразиться на її зорі, який вона повертатиме на березі моря під опікою Дмитра Ульянова - Мирослава Слабошпицького. Кажуть, що знімальна група зупинила кастинг на головну роль, коли режисерка побачила Катерину в темних окулярах - в тих, в яких її героїня заходитиме в нелітнє море, щоб його відчути-побачити, які потім віддасть разом з шаллю за брусок пахучого мила, бо знову побачила Його. На прем'єрних показах акторка вже не могла приховувати, що носить під серцем нове життя й, це додавало їй ще більше зворушливості та тепла, які творять благородного смаку коктейль разом із притаманною Катерині іронією. Мабуть, це відчула в ній іронічна інтелектуалка Олена Дем'янченко, яка зняла цей фільм-ребус з нашаруванням символів, де нема ікон, а до всього можна підходити з іронією, де є маньєризм гіперболізованих почуттів. 

В той момент, коли Фані, після каторги та операції на очах, із запахом дорогоцінного мила на шкірі, захлинатиметься в риданнях, бо він не кохає, бо він пішов - у цьому буде стільки феміністичної іронії. Тому так шкода, що існує дві версії фільму: режисерська (на 15 хвилин довша) і продюсерська, в якій глядач, який радше обере з книжкової полиці "50 відтінків сірого" Еріки Джеймс, аніж "Хозарський словник" Мілорада Павича, може прочитати лише трагічну лавсторі. В першому варіанті є псевдодокументальна частина, в якій старша жінка розповідає про свою ніби бабусю Фані Каплан, є майже психоделічні кадри із плаваючи зайцями, в яких начебто колись стріляв вождь пролетаріату, гомеричний сміх Леніна. Його роль у фільмі виконує російський актор та опозиціонер Олексій Девотченко, який читав у Москві на Марші незгодних поезію Василя Стуса та, життя якого обірвалось у 2014 році за незрозумілих обставин. Його брата лікаря Дмитра Ульянова, закоханого у Фані Каплан, грає український кінорежисер Мирослав Слабожпицький, автор найтитулованішого українського фільму «Плем’я», який за свою сміливу роль в «Моя бабуся Фані Каплан» став найкращим актором Національного конкурсу Одеського міжнародного кінофестивалю. Взагалі, особливістю цієї кінострічки є те, що в ній знялися 10 режисерів театру та кіно, що може бути ще одним свідченням небуденності цього фільму, який міг зібрати довкола себе відкритих до експериментів творчих особистостей, для яких важливішим є обличчя сучасного українського кінематографу, а не конкуренція. Серед них, режисер «Брати. Остання сповідь» Вікторія Трофіменко, яка з’явилася на екрані в образі однієї з каторжанок, з якими Фані Каплан перебувала в Акатуйській каторжній в’язниці та, Влад Троїцький – засновник театру «ДАХ», який зіграв батька, який, збиваючись з ніг, намагається наздогнати свою пташку Фані-Фейгу, аби повернути у родинне гніздо. Цікавий фактом є те, що в режисерській версії переклад внучки Фані Каплан, яка начебто розмовляє англійською, українською начитала Уляна Супрун – тепер в.о. міністра охорони здоров’я України.

«Моя бабуся Фані Каплан» отримала перемогу в номінації «найкращий зарубіжний фільм» на Міжнародному глядацькому кінофестивалі Crystal Palace у Лондоні, потрапила у список претендентів на номінацію Премії Європейської кіноакадемії та заявила про існування українського інтелектуального кіно з жіночим обличчям, а це – більш дієвий спосіб декомунізації, ніж формальності скасування одного березневого дня.

Анастасія Канарська

Казка про Людину, чи Історія неймовірного голосу та великого серця

(оригінальний текст, опублікована версія: "Наше слово", - №41, 2017-10-08: http://www.nasze-slowo.pl/kazka-pro-ljudinu/)

“Міф» - документальний фільм, 2017. Режисери – Леонід Кантер, Іван Ясній.

«Ми помрем не в Парижі, тепер я напевно це знаю», - ці рядки Наталки Білоцерківець крутилися у голові в той вечір, хоч зовсім і не звучали у фільмі, а – відомий акордеонний мотив міста-свята, яке так контрастувало з лінією фронту, де рівно рік тому в цей день обірвалась пісня Василька… Оперного співака Василя Сліпака, який загинув Міфом від кулі снайпера в Луганському Донецької області, куди поїхав добровольцем. Допрем'єрний показ однойменної документальної стрічки "Міф" про нього відбувся у Львові в річницю загибелі - в місті, яке пам'ятає його Васильком і, де його тіло знайшло вічний спочинок поруч з іншими героями, які пожертували своїм життям на цій війні. 

Режисер стрічки Леонід Кантер розповідає, що, на жаль, не знав Василя Сліпака за життя особисто й, тепер шкодує про це, довідавшись так багато про нього під час зйомок "Міфу". На прес-брифінгу перед допрем'єрним показом документального фільму в межах Міжнародного музичного маратону пам'яті Василя Сліпака «W live. Тихі дні любові і музика миру» автори говорили про те, що вони хотіли б знати, що думає сам герой про їхню роботу, в яку вони вклали багато серця й, поспішали звести матеріал для цього першого перегляду у вузькому, майже, суто родинному колі. Самі вони також дивилися стрічку в такому вигляді вперше, бо праця кипіла буквально до ранку показу, у зв'язку з чим співрежисеру Івану Яснію довелось піти відсипатися, а до Львова за двох поїхав Леонід Кантер та, режисер монтажу - Ярослав Попов. Також присутнім був автор анімації - Юрій Журавель, лідер гурту "Ot Vinta!", який останнім часом поринув більше у графіку та громадську діяльність. Його дружні шаржі миттєво поширюються в соцмережі та, набирають нереальну кількість вподобань. Художник розповідає, що, коли рік тому він намалював портрет оперного співака Василя Сліпака, який загинув на Сході України, він вже відчував, що ця робота матиме якесь продовження й, тому щасливий з того, що йому довелось працювати над цим документальним фільмом, робота над яким є дуже відповідальною та, часом і містичною. Так під час неї Юрію Журавлю якось наснився сам герой стрічки, який казав, що слідкує за тим, що автори роблять. 

А робота анонсується бути доброю. Говорю в майбутньому часі, оскільки звісно, що автори ще вишліфовуватимуть її перед офіційною прем'єрою та показами за кордоном. Офіційної дати ще не називали. На допрем'єрному показі режисер Леонід Кантер скромно наголошував на тому, що цей варіант є ще сирим і, що він не сподівався на особливу публічність та увагу до показу, якої все ж практично не вдалось уникнути, а більше на камерність. З того, що ми побачили, видно, що "Міф" буде динамічним, інформаційно наповненим, емоційним і візуально красивим. В ньому стильно поєднуватимуться анімація, архівні відеоматеріали, спогади вчителів, друзів, колег та голос самого Василя Сліпака. Барвистість столиці кохання і богеми та, піщаність, випаленої сонцем і кулями, землі, з якою зливається військовий одяг паризького оперного співака, який назавжди залишився українцем, бо так його виховали батьки, за що їм неодноразово дякують люди, а вони не можуть стримати сліз. "Я нічого не боюсь. Тільки Бога.", - скаже юний контртенор в архівному інтерв'ю. В переповненому Гарнізонному храмі Петра і Павла прощатимуться з хоробрим мужем і, як ще один постріл, зависне в повітрі зойк мами, як птахи. Власне надзвичайно приємно, що цей документальний фільм творився завдяки небайдужим, які внесли свою лепту на спільнокошті, що ніхто не відмовився надати архівне відео для використання у стрічці, що вчителі, колеги, друзі, побратими тепло згадували на камеру та прибули на показ та інші заходи Музичного маратону. Зокрема, колеги-музиканти, які виступили на завершальному гала-концерті: Гоша Ковалінська, Ґійом Дюссо, диригент Нікола Кроз, Пол Ґоґлєр, з яким Василь Сліпак співпрацював у своїй останній опері в компанії «Arcal”.

Цей фільм буде і світлою згадкою для тих, хто пам'ятає, хоч для кожного з близьких він зашиться своїм Васильком, Василем, Міфом... та, розповіддю для тих, хто не знав. Здається, що буде дуже зрозумілим за кордоном зі своєю побудовою з двома сюжетними лініями, коли паралельно вчителька читає маленьким французам казку Джанні Родарі "Джельсоміно в Країні брехунів" про хлопчика з незвичайно гучним голосом, яка так дивовижно перегукується з біографією хлопчика Василька, який співав у Хоровій капелі "Дударик" й, з нею вперше гастролював за кордоном, з юнаком, якого відкрив музичному світові геніальний композитор Олександр Козаренко у своїй камерній кантаті "П'єро мертвопетлює", яку він думав, що написав для неіснуючого голосу й, одного дня почув цей неймовірний контртенор, паризького улюбленця, товариського молодого чоловіка, неперевершеного Ескамільйо, волонтера, воїна... Тут багато музики й, гумору, бо таким був він. Теплих спогадів й, калейдоскопу зображень, бо таким було його життя. "Ми помрем не Парижі...", - крутитиметься в голові, коли робитимеш ковток цього концентрованого напою з присмаком сліз, французького вина і львівської кави та, розумітимеш, що в нашій казці - тій, що не з-під пера Родарі, дійсно поки що - три крапки. 

Анастасія Канарська

Переступити страх

(оригінальний текст, опублікована версія: "Наше слово", - 35, 2017-08-27, http://www.nasze-slowo.pl/perestupiti-strah/)

«Червоний» – історичний бойовик, Україна – 2017, 110 хв.

Я зрозуміла, що заплачу, коли вони співатимуть: «А ми тую червону калину підіймемо…», ще переглядаючи трейлер, незважаючи, яким буде цей фільм. «Червоний», який заповідався бути якраз несентиментальним і чоловічим, став українською кінопрем’єрою до Дня незалежності й, першою ластівкою з 13-ти нових стрічок, знятих з підтримкою Держкіно, які з’являться на широких екранах до кінця цього року. «Червоний» - екранізація однойменного роману Андрія Кокотюхи, який і став сценаристом цього фільму. Фактично, тут ми бачимо тільки фрагмент з книжки. Конденсат екшену зі спробою подарувати на свято українського героя-переможця. До слова, режисер фільму висловлював охоту показати свою роботу в Польщі й, просив зацікавлених звертатись до продюсерів та запрошувати.

Данило Червоний – збірний образ незламного бійця. Воїн УПА, який організовує повстання і втечу з табору ГУЛАГу. Микола Береза – директор і актор Львівського академічного театру імені Леся Курбаса втілив на екрані його постать і став обличчям цього фільму зі своїм фактурним, обрамленим кіношними шрамами, лицем. Він буде знаком. Він незворушно вдивлятиметься в себе і, заплющуватиме очі перед величчю небес, виконуючи свою місію. Червоний здатний не коритися й, вести за собою. Ми фактично нічого не довідаємось про його минуле з цієї стрічки. Хтось безуспішно шукатиме в інтернеті сліди історичної особи. Напевно, варто було б подати якусь анотацію у титрах. Знімальна група планує створити трилогію й, взятися за приквел і сиквел сьогоднішньої прем’єри, тобто – розповісти про події до та після, але – де гарантія, що всі подивляться усі частини чи, прочитають книжку?

Сьогодні ми бачимо історичний бойовик з українським переможцем. І, виглядає на те, що в такому фільмі та герої є потреба. Як розповідає виконавець головної ролі Микола Береза, сценарист Андрій Кокотюха та режисер стрічки Заза Буадзе (грузинський режисер, який вже довший час проживає в Україні та, вважає, що це – наша спільна війна й, боротьба, яка триває) неодноразово наголошували на ідеї фільму: вижити, перемогти та жити. Заза Буадзе зізнається, що в одному вони з Андрієм Кокотюхою мали розбіжність поглядів. Автор сценарію вважав, що «Червоний» має бути жорстким чоловічим кіно, а режисер все ж приніс в ці: кров, піт, порох, вогонь, - поцілунок. В це чоловіче пекло, де одна жінка – лікар Таміла (Любов Тищенко) – тремтливе, налякане почуття, як тендітна трава, яка несміливо все ж проростає крізь сіру суху землю. Кажуть, що актори, навіть, понесли його з кіно у своє життя. Любов Тищенко і Олег Шульга – виконавець ролі льотчика Віктора Гурова – антипода Данила Червоного (Миколи Берези), українця, який вірить у Сталіна і в те, що радянська влада його порятує. В цьому екранізованому відрізку роману «Червоний» головному героєві дісталась доволі статична картинка, образ ж Гурова має розвиток й, відкриває глядачеві феноменального в нюансуванні актора Олега Шульгу. В якийсь момент їхні почорнілі обличчя з побритими головами набувають певної схожості. Два українця різного походження, з різними минулим. Чи є в них точки перетину? Чи могли вони опинитися на місці один одного, якби так склалася доля? Наче дволикий Янус ці двоє – відважний і відчайдушний лідер Червоний і, боязкий, підневільний Гуров. Чи його змінюватиме кохання чи, приклад братерства та - гідність потрохи розправлятиме його плечі та, вирішального кроку вона не зробить. Можливо, це не дозволить куля, яка підкосить його ноги. Та відважність і відчайдушність того самого українця наче переступить страх і підневільність в собі, щоб рухатись далі. Данило Червоний останній раз гляне в очі українській слабості в особі Віктора Гурова й, рушить далі, поборюючи колючі дроти й, кам’яні гори до перемоги. В цьому фільмі українець – переможець. Й, цей День незалежності настав, завдяки таким як він і, тому що у вирішальний момент ми все ж переступаємо страх і підневільність. Завдяки тим, котрі збирались колом у молитві, як у фільмі, а потім тихо заводили: «А ми тую червону калину підіймемо…» Тому що краще впасти у леті, як один з героїв символічної сцени, ніж плазувати по брудній землі.

Анастасія Канарська

Світлини авторки. Виконавець головної ролі Микола Береза та режисер фільму "Червоний" Заза Буадзе на допрем'єрному показі у Львові.

Лист другу - 12. Помста любов'ю

Мій Сонячний Друже!

Сьогодні минає місяць з часу Твого перебування в Україні. За ті дні фактично не встиглося нічого. Навіть, наговоритися. Таке відчуття, що ми перебували у паралельних світах - Твоя Гамерика доганяла нас і у Львові. Світ розстелявся перед Вами на тарілці (точніше, не світ, а Львів), емоційну надривність залишаючи нам, екстатичним українцям. На концерт у Храмі Лазаря у це казкове львівське надвечір’я прийшло нас так мало людей, що мені хотілося провалитися крізь землю. Неможливо було глянути в очі Золтану Алмаші, щедрості душі якого подивлятиму завжди, бо він таки привіз усіх цих музикантів до Львова, щоб ми пізнали невідому нам музику, а ми… справді майже біблійно: «Багато кликаних, а мало вибраних». Можна заспокоювати себе словами, що хай ті, що не прийшли, тепер хай жалкують. Швидше за все, їм – дарма… Власне це «дарма» стає ключовим словом в українській дійсності. Нам дарма усе на світі. Навіть, війна нездатна відірвати  нас від цього заспокійливо-обнадійливого слова «дарма». Десь стріляють, десь гинуть люди, українське слово майже не проростає на своїй землі, а ми тішимося 75 процентними квотами на українське мовлення в засобах масової інформації, наче не розуміємо, що за Іваном Малковичем «колись можуть настати і такі часи / коли нашої мови / не буде пам'ятати / навіть найменший / соловейко»… Дарма… Живемо у якомусь безконечному марнословстві, тому й справжні слова губляться по дорозі як перекотиполе, тому ніяк не можу написати Тобі про виставу, яка не відпускає мене від себе… Мені так хотілося, щоб Ти її побачив, а тепер навіть не знаю, що краще: що ти не встиг її побачити, чи незмірно прикро, що львівська гостинність так тебе захопила, що не було там миті для вистав. Та й що тепер про це гадати?! Ті юні люди з Польщі їхали зі своєю виставою в Харків на театральний фестиваль і, по дорозі зупинилися у Львові. Реклами фактично не було, якщо не враховувати фейсбучних запрошень Олега Стефана, актора театру імені Леся Курбаса, який і сам не міг по суті пояснити, яку виставу привезуть.

Львів належить до тих українських міст, в яких польські театральні колективи не є рідкісними гостями. Принаймні, двічі на рік, завдяки Консульству республіки Польща, до Львова приїжджають відомі польські актори. Ось цього року фестиваль «Польська театральна весна» завершився моновиставою зірки польського театру Станіслава Ґурки, але несподіваним весняним вибухом став нерозрекламований приїзд до Львова театру «Брама» з містечка Ґоленюв, що знаходиться біля Щеціна, тобто - за тисячу кілометрів від Львова. Молоді люди вибралися у далеку дорогу, щоб взяти участь у театральному фестивалі в Харкові, а по дорозі зупинилися у Львові, бо дорога таки далека - тисяча кілометрів подолано, а попереду – ще тисяча. Водій, водночас і художній керівник театру - Данієль Яцевіч - таки героїчна особа: ось так просто з коліс в театрі імені Леся Курбаса перед невідомою публікою вони зіграли виставу "Ghost dance".

Всі стояли  перед невідомістю: публіка практично нічого не знала про цей театр, вони ж щось знали про Львів, принаймні, про театр імені Леся Курбаса, але ж публіка їм була невідома. Як потім виявилося, це я нічого не знала, бо цей театр вже був у Львові, але його приїзд я якось оминула. То ж для мене це було як побачення наосліп. І, ніхто навіть собі не міг уявити, що ці невідомі виявляться найріднішими душами, чи - часткою нас самих, якої ми в собі визнати не хочемо. Чекаємо танку? Та, чи готові ми до танцю духів, один з яких виявиться твоїм? Звуки барабанів, пружність юних тіл, експресія руху і раптом – тихо-тихесенько, як плач маляти, зазвучить українською: «Я не хочу йти на війну. Я боюся стріляти». Вас викинено із зони комфорту миттєво-ґвалтовно, українське слово проросте в польське, страх перейде в агресію крику, який навально летітиме на нас, глядачів і, усвідомлення війни стане в момент реальним, наче не три роки вона сіє смерть на рідній землі. Мови у цій виставі змінюватимуться. Українська, польська, англійська, іспанська… мова жесту… мова руху... Дівчинка-коалка хапатиметься чоловічого тіла, як останньої надії, а він брутально відкине її в глядний зал, що аж лячно стане, що впаде на когось із глядачів. Вона кидається до нього знову і знову, його брутальне "Заберіть її", не зупинить. Що це - історія невзаємного кохання чи, доля твого народу?

Все в цій виставі діятиме не лише на вербальному рівні, а перш за все надчуттєвістю, бо не завжди слово зрозуміле, але зачіпає тебе так, наче у ці миті вирішиться доля світу і твого, загубленого посеред Європи, народу. Тендітне дівча так розбишакувато-впевнено промовить: «Я маю в с..ці Україну, я заробила собі на життя в Італії», а далі дзвінко-сороміцька коломийка. Наче на гойдалках: вверх-вниз. Як тут душі не розіп’яти! Власне Данієль Яцевіч вибудовує свою виставу своєрідним маятником Фуко, де немає миті рівноваги, де немає супокою. Актори усі існують в гойдалках кордонів. І, знову приглушений голос веде свій монолог чи діалог зі самим з собою, чи з цілим світом. Що залишається святим на цій розтерзаній від болю землі? «Святий Париж, свята Москва, свята Варшава, святий… прутень» - немає в цьому вульгарності, тільки біль за втраченою гармонією людського буття. Розгойдані гойдалки сучасності торкаються кожного на цій крихкій земній кулі. В цей вечір вона вдячно впала на український ґрунт, була напрочуд українською історією, про яку ми, українці, боїмося говорити вголос. А, ми таки справді боїмося говорити, підтвердженням цих слів стала харківська вистава, на яку викликали поліцію і навіть ура-патріоти не захистили акторів. Тільки завдяки публіці вдалося дограти виставу до кінця. Яку загрозу вбачали в цій виставі захисники порядку Харкова - можна тільки здогадуватися. Незаперечним залишається те, що Данієль Яцевіч, Дженні Кріссі, Кімберлі Лонгейра, Анастасія Медведєва, Леся Шульц, Александра Слюсарчик, Патрик Беднарський, Олег Нестеров, Войцех Росіньський, Якуб Шамбелян, Пьотр Сьнєгула, незалежно від мови, промовляли до глядача серцем, дарували своє одкровення так, що воно ставало твоїм. Найголовніше, що принесла ця вистава - сміливість сказати самому собі, що ми розівчились любити. А ці юні так відкрито говорили, так по-параджанівськи, «відімстилися Україні любов'ю". Ми ж мститися любовю не вміємо, нам байдуже все рідне. Ось недавно був показ українського фільму, поставленого молодим українським режисером Дмитром Мойсеєвим. Це - другий його фільм. Як завжди, українському фільму в прокаті виділяють дуже мало часу. «Час хризантем» у Львові йшов в одному кінотеатрі лише сім днів, один сеанс на день! Ти думаєш зал був переповнений?! У величезному глядному залі нас було аж… троє. Якби не біль за нашу байдужість до українських митців, то можу тобі сказати, що така самотність у залі принесла мені задоволення, бо я вперше за тисячу років, мала змогу прочитати всі титри в кінці фільму. Прикро, що біль митця так і залишився не почутим. Це вже стає нашою національною рисою – дуже вміло ховатися від болю.

Галя Канарська

Світлина Анастасії Канарської

Лист другу - 11. Театральний вікенд

Агов, мій Друже! 

Щось затягнулося моє мовчання, ніяк не могла зібратися написати Тобі листа. Але ось це влаштувала я собі зовсім несподівано театральний вікенд, то ж вирішила поділитися з Тобою своїми враженнями. В п'ятницю мене понесло в театр "І люди, і ляльки", де Ліда Данильчук грала "Річарда ІІІ", тобто ТМ "Театр у кошику" репрезентував свою виставу, яку так рідко можна побачити у Львові, бо приміщення свого у них немає, а в "приймах" не так легко грати, та й не дуже у ці прийми беруть. Майже 25 років тому театр "І люди, і ляльки" став прихистком для Ліди Данильчук та Ірини Волицької, там вони робили перші кроки до створення ТМ "Театр у кошику" і, ось через чверть століття у цьому крихітному залі Ліда грала виставу, яка має безліч нагород на міжнародних фестивалях і світову пресу, але... знову я зашпортуюся об це вічне "але", а воно у нашій дійсності ось таке: у глядному залі на 40 місць, аж 9 глядачів! Більшість - "халявники". Ти, навіть, мабуть, не знаєш такого слова. Тому, для Тебе, американця, хоч і українського походження, поясню: халявники - це люди, які приходять на виставу без квитків. То ж халявників була половина, а на виставу треба мінімум купити десь 10 кг капусти, які асоціативно мають бути алегоріями страчених. То ж порахуй витрати... ніяк дебет з кредитом не зійдуться.

Щось я в якісь економічні роздуми кинулася, наче не в театр ходила, але болить, що одна з найкращих акторок грає безкоштовно для мізерної кількості людей, які, мабуть, не усвідомлюють, яке священнодійство вони мають щастя бачити, коли в моновиставі згустком подані всі основні думки шекспірівської трагедії, коли акторська досконалість не лише вражає, а аж лякає, наче душа Річарда вселилась в тіло цієї тендітної жінки. Ножі в її руках, не лише як образ страти, а як - музичний інструмент, вона творить звук, який втілює безмежжя болю і, в якусь мить звучить квилінням. Кожна річ, винесена на маленьку сцену, не є бутафорією, а справжнім партнером акторки. Тих речей зовсім обмаль: капуста, місяць з ножів і столик - смертельне місце втрат-страт. Ще забула про рукавиці! Ти думаєш, вони були червоні? Зовсім - ні. Звичайнісінькі гумові рукавички, які використовують жінки, пораючись на кухні, схожі на сонце! Ось і будуй собі який завгодно асоціативний ряд. Сонячні руки вбивці?! Чи спраглі любові руки?! Недаремно, різними мовами звучатиме текст про те, що Річарда ніхто не любить. Ліда веде свій річардівський діалог зі світом різним мовами, наче хоче достукатися до кожного, наче хоче зупинити війну, тут зараз, нашу, де гинуть хлопці, де сльози не висихають... Вона збере в полотно знищені голови капусти, час - збирати каміння, зігнеться під вагою гріхів Річарда чи гріхами світу і, поволоче цей міх невимовний, оплески стануть тишею...

Наступного дня я вибираюся в театр імені Леся Курбаса, на виставу, яку я бачила безліч разів, але у мене є просто нестерпна потреба знову побачити її, хоч вона не належала до моїх  улюблених вистав. Це - Антонич, поетична інсталяція «Формула екстази». Аргументацією стає приїзд Володимира Кучинського з лікування в Ізраїлі, якому через пару днів знову доведеться летіти, а в цей вечір він проживатиме Антонича, та й хотілося, щоб моя сестра Оленка побула у цьому поетичному світі. Сім років тому я майже категорично не сприйняла цієї вистави, бо неймовірно любила попереднє звернення Кучинського до Антонича. «Молитва до зір» - називалась вона, в ній був присмак ранкової роси і здавалося, що всі барви світу зійшлися у цій виставі. «Формули екстази» виглядали на цьому фоні рафінованою холодною тінню. Треба було, щоб минуло аж 7 років, щоб усвідомити, що цими двома виставами Кучинський віддав шану двом крилам творчості Антонича: рустикальній та урбаністичній. В цей вечір Антонич звучав як реквієм за втраченим Містом, за Львовом, який я люблю понад усе і, якого вже, на жаль, немає. Геометрія зображень Олексія Хорошка, наче водила глядача львівськими вулицями, яких вже немає в духовному сенсі, сценографія доріг пройдених і втрачених часом давала акторам можливість мандрувати географією поезії , рухаючись від «поганського космосу» до «стихії любові», пробираючись до «Міста», перемагаючи «Закляття ночі», прийшовши до «Екзистенції слова». Слово - альфа і омега цієї вистави. Слово в більшості своїй дароване молодим, тільки обрамлення - зрілості. Олег Стефан і Кучинський молитвою до зір стають над сіриною життя і дають надію на день прийдешній, навіть, якщо і слово в якусь мить зазвучить приглушено. Молодь: Марія Копитчак, Наталка Рибка-Пархоменко, Мирослава Рачинська, Олег Онещак, Микола Береза – вібрують на рівні звуку і тіла, входячи у світ Антонича з відвагою, впевненістю та зухвалістю юні, зрештою таким був поет і його світ. У такому світі забуваєш про марноту марнот…

День третій. Мандрівка у terra incognita.

Мій третій театральний вечір виник зовсім випадково, я його заздалегідь не планувала, бо не люблю ходити в неділю в театр. Але, товаришка запропонувала запрошення на розрекламовану прем’єру в театрі імені Лесі Українки. Так склалося у моєму  житті, що через хворобу я якось випала з контексту існування цього львівського театру. Там час від часу змінюється керівництво, кожен раз з’являється надія, що цей театр займе своє місце у театральному житті Львова, яке, на жаль, не може похвалитися різноманітністю театральних пошуків. Тепер театр очолив драматург Павло Ар’є, своєрідний театральний гуру молодого покоління. Відчуває у собі режисерську силу і, мабуть, для утвердження себе на посаді художнього керівника театру вирішив поставити п’єсу «Том на фермі» - за місяць він здійснив постановку на два міста – Львів та Київ у кооперації з київським Диким театром та «Мистецьким Арсеналом». « Вперше в Україні, вистава за п’єсою відомого канадського драматурга та сценариста, людини котра активно відстоює толерантність та рівність у Квебеку – Мішеля Марка Бушара «Том на фермі» – такими словами рясніли рекламні тексти. Спочатку зіграли прем’єру в Києві, навіть драматург приїхав. І ось прем’єра - у Львові. Йду на неї, з надією побачити щось нове і цікаве. Зразу ж радію, що на сцені менш-більш можливі стільці, бо вже доводилося сидіти на цій сцені на абсолютно незручній лаві зі страхом падіння. Якось стало модно на цій території грати виставу на самій сцені, де поруч сидять глядачі. На цій прем’єрі глядач сидів і в перших рядах партеру, бо бажаючих побачити  розрекламовану прем’єру не могла вмістити територія сцени. Ось цих глядачів було дуже жаль, бо розумію, що більшість тексту для  них була недосяжною. Творчість Мішеля Марка Бушара майже невідома українському глядачеві, тому текст у цій виставі відігравав немалу роль. Сидячи у другому ряді на сцені, десять хвилин на початку вистави до мене долинали лише уривки фраз з яких важко було усвідомити хоч  якийсь сенс. Якесь хлоп’я зі страдницьким виразом обличчя хаотично пересувалося коридором, виділеним для дійства. В очах людей, які сиділи навпроти цього «коридору» читався знак запитання, бо, мабуть, вони також нічого не чули. Жіночий  голос переборов цю звукову паузу і якось вдалося увійти в світ Мішеля Марка Бушара, чи радше вирватись з повної невідомості. Бо, якщо чесно, то на мою суб’єктивну думку, в світ Бушара авторам цієї вистави так і не вдалося увійти. І на це було дуже багато причин. Перша, як на мене, була розрекламованість теми. Виставу ставили про нетрадиційну сексуальну орієнтацію, наголошено, вперше в Україні (хоч, як на мене цієї теми торкалися неодноразово, хоч не рекламували. Зокрема, Володимир Борисюк у 2006 році поставив виставу за оповіданням Теннессі Вільямса «Чорношкірий масажист»), хоча сам Бушар в одному ж інтерв’ю для української преси сказав, що він писав не про гомосексуалізм, а про стосунки.

Саме про стосунки, їхнє нюансування, зародження чи вмирання сподівалась побачити виставу, вифантазувавши собі Павла Ар’є, як особу надчутливу. Хоча, маючи можливість прочитати його п’єси, ще а А4 форматі, такі сподівання не мали би навіть народжуватись. Але чого тільки не витворить жіноча фантазія?! Надії не справдились. Режисер на французько-канадському ґрунті вибудував дуже українську виставу, з прямолінійними образами, де є чітка межа між чорним і білим, де немає навіть ковтка повітря для нюансування. Є поганий брат Франсіс – актор Остап Дзядек, він наче продовжує галерею створених ним негативних образів. Так у виставі «Баба Пріся» Павла Ар’є він грає міліціонера, а ось тут такий же злющий чоловік тільки на іншому ґрунті. Режисер запропонував йому одну барву жорстокості, хоча актор Дзядек, як мені видається, має дуже чутливе акторське нутро з ніжним серцем, тому йому під силу грати стосунки, на яких акцентує Бушар. Прикро, що його фактура використовується так примітивно в лоб, бо саме завдяки цьому актору задекларована на афіші (не)ніжна вистава, могла отримати оцю невисловлену ніжність. На мить ця ніжність приходить у виставу в ілюзії танку, поставленого львівським балетмейстером Нінель Зберею. Мені навіть здалося, що сенс цієї вистави був у цій ілюзії танку, де обом героям найбільш вдалося сягнути істини. Юний Богдан Грицюк найбільш став заложником режисерського рішення, чи режисерської неуваги до нього. На постановку вистави було дуже мало часу - мабуть, режисер вважав, що тендітна беззахисність актора концептуально врятує образ. На жаль… В театрі, який декілька тижнів тому, виборов собі звання «академічний», відбулася вистава, яка радше нагадувала виставу самодіяльного театру. Та й це порівняння у нашому місті недоречне, бо у Львові самодіяльні  театри завжди давали фору професіоналами. Варто згадати св. п. Бориса Озерова, який святкував свої уродини у лютому, та й тема стосунків була для нього не чужою. Властиво перед смертю поставив виставу за Маркесом, де через гетеросексуальні стосунки прочитувалась історія його життя. Була це справді сповідь людини, яка ніколи не приховувала своєї іншості. Властиво думаючи про тих, для кого інші стосунки, не є декларацією, а життям, ставало прикро, що так легковажно можна пройтись по чужому болю. Бо імітація крові, це – імітація, яка ще більше підкреслює штучність чи легковажність людей, які начебто хочуть говорити про табуйовані в українському суспільстві речі.

Абсолютно штучно, наче вирвана з естетики театрів юного глядача виглядала виконавиця псевдонареченої Тома акторка Галя-Марія Павлик. Рятувала цей хаос дії Тетяна Фролова, яка виконувала роль матері. Без екзальтації, з чуттям слова і емоційною стриманістю, вона переживала чи захищала свій світ з мужністю левиці. На дивовижу, акторка, яка більшість свого акторського життя пропрацювала у російськомовному театрі, чудово говорила українською мовою. Власне мова у цій виставі одне з найболючіших питань. П’єсу переклав Ростислав Нємцов, виходець з України, який живе у Канаді. Я не читала його перекладу, але почуте зі сцени, викликало тривогу. Чи актори «нагородили» текст перлами-русизмами, чи такий переклад вони отримали - на жаль, судити не можу, бо не змогла придбати книжку, яку продавали після завершення вистави. Але, безконечно повторюване «порадувало» чи «палю», коли мається на увазі куріння, викликало бажання підпалити сіно, яке було частиною алегоричної декорації, де змішано було безліч речей, від символічного хреста, штучної крові, сіна до відео з коровами, які, безперечно, перемогли, бо у багатьох глядачів викликали милу усмішку. Як тут не згадати класиків… Вистава завершилася, на поклон вийшов драматург, його ніхто не представив глядачу, а хотілося розмови…

Галя Канарська

Світлина з вистави «Том на фермі» Анастасії Канарської. Більше: https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/albums/72157680655126996