Великодні театральні мандри. Жіноче і чоловіче

Великдень. День третій. Збираюся в театр. В телефонній слухавці здивовано-обурений голос товаришки: «Ти здуріла! Які «Ножі в курях»?! Свята!» Навіть цей вигук не зупиняє, чи, радше, ще більш підганяє до Театру імені Леся Курбаса на одну з березневих прем’єр за п’єсою шотландського драматурга Девіда Гарровера «Ножі в курях, або спадок мірошника». На сонячні відчуття не налаштовуюсь, бо, судячи з прочитаних статей, дійство чекає похмуре з убивством. Сценічний простір відкритий для глядацького ока ще до початку дії. Білизна на шнурках, в прозірках – око коня, його тінь… двері, мішки. Вистава не починається своєчасно, то ж встигаєш вивчити кожну дрібничку в сценічному просторі… Нарешті - дзвінок і, ще чарівне дівча ритуально нагадає про телефони… та згасне світло і, в отворі дверей з’явиться Жінка… Дитинно-щасливе обличчя, якась надламана лінія рухів, вся в очікуванні щастя, а, можливо, як справжнє втілення земного щастя. Вона з легкістю пересуне білизну, переробить безліч господарських робіт (не лякайтесь, на сцені ніякої побутової дії не буде, але сценічне існування Жінки – Наталки Рибки-Пархоменко дасть поживу вашій фантазії - здаватиметься, що все про що вона розповідає своєму чоловіку Орачу – Олегу Цьоні, відбувається тут на сцені). Ось вона годує курчаток, а ось – молиться за врожай і, за своє вимріяне жіноче. Вона - відкрита і безпосередня, вона вся в очікуванні дива. Вже давно не доводилося бачити такої атмосферної чистої вистави. Здається, що в сутінках театрального світла відчувається запах поля і присмак молока, відчувається не побутово, а ефемерно-вишукано (Куча, вибач, тут не обійтись без сентиментів!). Акторська взаємодія в якусь мить нагадує кінематографічну. Таке відчуття, що фіксується кожен «кадр» ідилії, якому второвано шлях до трагедії. Так мало бути за Гарровером, але ж інтерпретація штука несподівана. Кучинський настроєний на світло, тому, як на мене, вистава не про вбивство, а про ЛЮДИНУ, яка вміє зачаровуватись світом і, у всьому сягати суті. Її зачарування-подивування світом стають альфою і омегою цієї дивовижно світлої вистави, незважаючи на приглушеність тонів і, майже піскової гами сценічного простору та костюмного вирішення. Ще одне нагадування, що все у світі минає, переходить у тлін, тільки захоплення світом забирає людина зі собою у засвіти. Тому справді - як можна назвати калюжу з джерельно-чистою водою? Не може вона бути апріорі калюжею. Ось у цьому виникає внутрішній конфлікт між світом Жінки і, погаслим, майже пісковим, поглядом чоловіка.

Обидва партнери Наталі Рибки-Пархоменко існують паралельно зі світосприйняттям її відкритості. Обидва піскові відбитки, один – Олег Цьона – агресивно бридкий, другий – Андрій Козак – пастельно-розмитий. Для Жінки Наталі Рибки-Пархоменко, видається, немає вибору між чоловіками, найважливіше для неї – подивування світом. Її відкритість не здатна витерпіти наруги над своєю суттю, тому камінь в руці – не вбивство, а захист світу. Їй не болітиме відхід Мірошника – Андрія Козака, бо не він її покидає, а вона вирушає у дивовижну подорож світом, який її оточує. У цій виставі гармонійно поєдналися усі компоненти: від вирішення сценічного простору Володимиром Стецьковичем і, майже символічних костюмів Юлії Рибки (хтось заперечить: вони ж просто побутові, та в цій побутовості майже притчова філософія простежується), до пластичних вирішень Ольги Семьошкіної, таких органічних, що здається, що вони проростають з акторського єства, непобаченого нами ніколи, до акапельного співу на коду, який рветься у вись, несе вертикаль вистави як ствердження людської неповторності.

А, через день зі світу жіночого несе мене маршрутка у світ чоловічий. В Львівському обласному музично-драматичному театрі імені Юрія Дрогобича – прем’єра. На Камерній сцені, невеличкій - лише на 40 місць, молодий режисер Влад Сорокін запросив на першопрочитання п’єси Тетяни Іващенко «Лицар храму». П’єса написана у 2014 році, як відгомін Майдану. Історія чоловіча, жорстка і сувора у своїй жорсткості. Коли прочитала її вперше, думала, що не знаю режисера, який би мав сміливість її поставити, а ще більше не знаю актора, який міг би це зіграти. Хоча лукавлю, актора уявляла. Це міг би бути Григорій Гладій. Але… Отже, Дрогобич. Місто зустрічає сецесією, яка просто зникає на твоїх очах, неймовірною кількістю безпритульних псів і, базаром. Театр – оаза затишку. Квіти, рибки, черепашки… затишок, здається, не впишеться в жорстку чоловічу драматургію Тетяни Іващенко. Обірвані шматки фіранок гнітюче звисатимуть завісою, затишок поступово відійде на другий план. В мить згадається авторський епіграф до п’єси: «В житті трапляться навіть таке, чого в житті не трапляється  ніколи». На сцену, захаращену безліччю ящиків-кліток вийде актор Борис Великий, вийде на прю зі сценою і… світом. У нього не буде часу на паузи, на роздуми, у нього не буде партнерів, лише співрозмовники (чи, радше - слухачі) у вигляді гвинтівки та манекену та, й записаний фонограмний голос. Вайлуватий дядько почне свою «війну» з… голубами, які попсували його улюблену куртку. Ніщо в його образі не асоціюватиметься з найманим вбивцею, тільки промовлені слова будуть тому свідченням. Він промовлятиме їх приглушено, дратуючись на мізерні речі, манекен – людина, свідок його балаканини, переноситиметься у різні кінці мініатюрної сцени: то лежатиме горілиць, то заповнить собою авансцену, куртка Степана – Бориса Великого додасть йому, манекену, відчуття аlter ego, чи стане цей манекен то - проoбразом ворога, то - друга. Степан – Борис Великий асоціативно спілкуватиметься з рушницею, торкатиметься її ніжно, наче гладить тіло єдиної коханої жінки, тим страшніше звучатиме в його русі бажання пострілу. Хто він - лицар чи жертва? У цій виставі ми не отримаємо відповіді на це запитання, як і на багато інших питань, які виникатимуть протягом цієї коротенької 50-хвилинної вистави, бо режисеру, як і багатьом іншим  режисерам у наш час, слово видається зайвим. П’єсу порізано майже ґвалтовно, тому багато залишиться для глядачів незрозумілим. Зокрема, чому в сни людини, яка стріляла на Майдані, приходить брат Роланд – тамплієр, як переплітаються ці різні часові історії? «Маю серце. Шансу не маю» - одна реплік Степана, навіть не пам’ятаю , чи вона прозвучала у виставі, але вона  дуже асоціативна до становища актора Бориса Великого у співпраці з режисером. Важко працювати з актором, на це потрібно бажання і багато часу. То ж з радістю режисер заховався за багатовимірністю та асоціативністю сценографії, створеної Юлією Гнатенко, де ящики перетворюються то у грати в’язниці (ось за ними зловісно видніється тінь манекена, наче пересторога, що там може опинитися кожен із нас), то ящики стануть хрестом-розп’яттям, під яким втрачатиме останні сили Степан – Борис Великий. Він так хотів наступити на хвіст лева! Слів бракне. Чомусь з пам’яті виринуть рядки Антонича, які як епіграф до своєї вистави використав Володимир Кучинський: «Прасловом, наче зерном простим, хай вцілю в суть. Мов птаха трелем.» Так хочеться досказаності історії, але кожна творча особистість має право на свою інтерпретацію. Влад Сорокін вибрав свою дорогу. Для нього вона була нелегкою, бо здається, ще ніколи не залишався з актором наодинці. В театрі працює чудовий балетмейстер Сергій Дмітрієв, який завжди приходить на допомогу режисеру і, зі своїм балетом дограє недогране і недосказане, а тут - лише один актор. Крок перший, сміливий і, подоланий достойно.    

Галя Канарська   

Сцена з вистави "Ножі в курях, або спадок мірошника". Автор світлини - Андрій Водичев з www.facebook.com

Сцена з вистави "Лицар храму". Автор світлини - Анастасія Канарська. Більше:    https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/albums/72157667831131711