«Чуєш брате мій, товаришу мій…»

Весна завжди прощається зі Львовом грозами, наче виливає невиплакані сльози за нестерпністю втрат, бо початок червня – час болючих спогадів про людей, які були твоєю родиною і так несподівано, так жорстоко швидко відлетіли у засвіти. Скільки розмов проведено з ними подумки, скільки слів непромовлено до них і про них. Вони зналися з раннього дитинства і виросли на одній території з найменням Театр. А той конкретний театр тоді називався Львівський театр юного глядача імені М. Горького. Чотирьохрічний Володя Колчинський возив по подвір’ю театру візочок з немовлям Танею Шевченко, поки її мама Марія Шевченко, акторка, грала на сцені. Розмовляв з її батьком - режисером Віктором Шевченком і, терпеливо чекав, коли звільниться його мама, Олена Євгенівна, добрий дух канцелярії театру. Не знаю, чи бачив Володя на сцені свого батька, акторська кар’єра якого склалася за межами Львова, але думаю, що зачарування театром – це і частка його генів. Світлої пам’яті Ірина Горбенко – перший львівський завліт театру любила згадувати їх маленькими, називаючи Володю «красавчик», а Таню «симпатяжечка». Вони обоє були «заражені» вірусом театру, то ж недивно, що долі свої пов’язали з ним. У «родинному» театрі працювали обоє: Володя – помічником режисера, Таня - зав. літературною частиною. Обоє не дожили до свого шістдесятиліття: Володі – 3 червня виповнилося б 65 років, а 6 червня минає 6 років, як Таня Шевченко відлетіла у засвіти.

Ці двоє відігравали неабияку роль у театральному житті Львова.  Володя Колчинський довго йшов до своєї акторської дороги, зреалізувати свої акторські мрії йому вдалося аж зі створенням львівського духовного театру «Воскресіння», де спочатку працював заступником директора, але така яскрава фарба не могла оминути увагу режисера Ярослава Федоришина. Особливо, коли театр вийшов на площі. Він був справді зіркою вуличного театру, барвою неповторною, хоча його цікавив театр вишуканого слова. Коли не міг про щось сказати на сцені рідного театру, то працював самостійно. Навіть, важко хворий хотів створити виставу за новелами Стефаника. У свої п’ятдесят вперше працював над Стефаником з Іриною Волицькою. Це мав бути крок другий… Він умів захоплюватись і умів любити. Його захоплення передавалося іншим і кожен вірив, що він - його найкращий  друг. Він не терпів нелюбов. Якось зболено сказав, що не може зрозуміти, чому хтось його не любить. Я зі свого погляду намагалася переконати, що немає чого переживати, та й навіщо, щоб усі любили. Сказав, що не можу зрозуміти, бо неможливо жити, коли тебе хтось не любить. Може, йому, з дитинства скупаному в любові мами, бабці, прабабці, справді забракло любові, що так швидко відлетів. Ніяк неможливо звикнути, що його немає в нашому місті. Кожна сива борода примушує швидше битися серце і ледь стримуєшся, щоб не наздогнати схожу постать. Він мав свій світ, був неймовірно неповторним явищем, яке не потребує переліку посад і досягнень, бо досить просто промовити: «Колчинський» і, кожен хто його знав, може втопитися в морі спогадів та асоціацій, і навіть, той, хто не знав, таки хоч раз у житті чув легенду про Колчинського.

Танине життя складалося інакше й, тепер через роки мені здається, що ми всі, маю на увазі - театральний Львів, завинили перед нею своєю «нелюбов’ю».  Вона не була людиною-фестивалем, як Володя, вона, як кажуть на Галичині «не давалася любити», бо на перший погляд виглядала колючою та занадто іронічною, хоч за цим ховалося ніжне серце, але, досить швидко втративши батьків, вона боялася болю втрат. Боялася відкрити серце, щоб хтось потішався над нею. Мала аналітичний розум і журналістський дар всевидючого ока. Встигала всюди, писала багато. В газеті «Експрес» не друкували театральних рецензій, тому з часом майже відійшла від театрознавства, шукала матеріали-родзинки і, можливо, була одним з найуспішніших журналістів Львова. Та театр завжди жив у її серці - не пропускала ні однієї львівської прем’єри, завжди чекала фестиваль «Золотий Лев», де багато років редагувала «Бюлетень» фестивалю. Свою дипломну роботу присвятила творчості свого батька. На жаль, вона не збирала своїх статей і, не залишила архіву - мабуть, з її праць можна було створити не одну книгу. Вона померла в день журналіста. Зранку розривався мій мобільний телефон, висвічуючи «Шева» - так ми звикли її називати. Ми жартували, що Таня не може дочекатися, щоб її привітали з днем журналіста, виявилося, що дзвонила її товаришка – посестра пані Ірина Грицковська. Вітати вже не довелося…

Вони були різні, як день і ніч, водночас були неймовірно схожі у своїй любові до театру, у своєму майже дитячому захопленні світом. Дорослі діти, яким не судилося по справжньому подорослішати. Плачуть львівські дощі, промовляють слова немовлені.

Галя Канарська  

Світлини з родинного альбому