Реконструкція болю

Це справді було схоже на замкнене коло - двічі я  не могла потрапити на останню заньківчанську прем’єру «Святомиколаївський вечір», бо її відміняли через недостатню кількість глядачів. Виявлялося, що у нашому місті немає 50 осіб, щоб заповнити глядний зал заньківчанської Камерної сцени. На третій раз – бар’єр подолано. Гасне світло і східцями підніметься на сцену акторка Леся Гуменецька, щоб розпочати нелегку розповідь про долю двох жінок, як відбиток жаху тоталітарної системи. Ірина Вільде і Ольга Дучимінська, як два крила іронії долі. Про Ірину Вільде, здається, знає кожен, про Ольгу Дучимінську - майже ніхто, але обидві вони пройшли свою Голгофу. За кожною з них стоїть своя правда. Автор п’єси, Роман Горак, з когорти письменників – вихованців Ірини Вільде. Його синівське ставлення до письменниці відчувається у кожному мовленому слові. Ольга Дучимінська – terra incognita, була і залишається по сьогоднішній день для більшості, та й для автора п’єси, видається також. Навіть, у цій виставі, першій на шляху до повернення її імені у контекст історії України, їй дарована одна-однісінька барва – страшна і нестерпна – біль. Не звучатиме її поетичне слово, лише жах болю і страху житиме в надламаній постаті Дучимінської – Наталки Лань. Для підсилення безвиході болю героїня Наталки Лань на котурнах повторюватиме слово, мовлене акторкою Лесею Гуменецькою. Хто вона - адвокат, свідок цього нестерпного болю чи просто оповідач, який небайдужий до долі цих двох дивовижних жінок?

Хтось з глядачів сказав, що у Лесі Гуменецької невигідна роль. Як на мене, то - найбільш виписана і продумана режисером. Їй Алла Бабенко віддає можливість подорожі вдовж століття, йдучи слідами цих двох, не засуджуючи, не оправдовуючи, просто люблячи. Найважча робота випала на плечі Наталки Лані, бо бути відгомоном болю – завдання архіскладне. Як розповісти про людину, життя якої було нескінченною дорогою втрат?! Як вкласти у 80 хвилин сценічної дії життя на відстані сльози і мовчання? Неможливо! І все-таки ця вистава дуже потрібна, бо вона увертюра до пізнання і Ольги Дучимінської, і Ірини Вільде, скільки б ми не переконували себе, що про неї все знаємо. У виконанні Лесі Бонковської Ірина Вільде перш за все жінка – берегиня своєї родини, своїх синів, вона зачаровує своєю правотою і впевненістю, що все в житті зробила правильно, її іронія моментами нестерпна, але щира. Вони ніколи не перетнуться на сцені - Ольга Дучимінська – Наталки Лань і Ірина Вільде – Лесі Бонковської, кожна йде своїм шляхом, своїм болем. Рватиметься до небес зболений крик Наталки Лані. Її болеві навіть не потрібний кат, хоча він прийде в особі актора Віталія Гончаренка – Дучимінська-Лань сама собі суддя і кат, їй ніколи не вдасться утопити журу, її терновий вінок ніколи не перетвориться у розмай. Увертюра обірветься на півслові, ніхто не співатиме «Чуєш, брате  мій» - ні глядачі, ні актори. Та це невиспіване «кру… кру… кру » скиглитиме в тобі за кожну знівечену долю. Не знаю, чи гратимуть цю виставу далі, бо ходять чутки, що скоро Камерна сцена театру може перетворитися на ресторацію, бо ми ж місто на тарілці! Яке кому діло до Дучимінської, чи до Вільде?! Квитки не продано і про виставу можна забути. Якщо Ваше серце не зашкарубло, то не пошкодуйте 50 гривень і, підіть на заньківчанську виставу, в якій три рафіновані галичанки, не жаліючи себе, реконструюють біль, який допоможе нам залишитися людьми...

Галя Канарська

Світлини Анастасії Канарської. Більше: https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/albums/72157665917251814