вівторок, 26 квітня 2016 р.

Театральний тиждень у Львові

Цей тиждень мав бути яскраво-театральний: французький, український, польський. У Львові буяла «Французька весна», Польське консульство дарувало Львову Польську театральну весну, а на Камерній сцені театру імені Марії Заньковецької – вистава «Святомиколаївський вечір», в якій переплелись долі двох видатних українок Ольги Дучимінської та Ірини Вільде. Власне цієї, заньківчанської, чекалося найбільше, бо це - одна з останніх прем’єр, яка чомусь грається дуже рідко, та й розповідає про долю людей, життя яких було тісно пов’язане з нашим містом. Про Ольгу Дучимінську мовчали десятиліттями, і ось – нарешті! Побачимо її  образ на заньківчанській сцені. Передчуття зустрічі тривожно-піднесене, виявилось – треба було просто тривожитись, бо виставу – ВІДМІНИЛИ, пояснення – квитки не продано. Не розумію, як  у мільйонному місті не знайшлося 50 глядачів на прем’єрну виставу! Таке залишилося відчуття, наче цих двох дивовижних окрас української культури знову вивели на плаху в незалежній Україні. Відчуття болю і зради не покидає мене усі ці дні, хоч саме цей тиждень подарував вистави, про які хочеться говорити.

То ж повертаюся у цей погідний квітневий вечір, коли на сцені Першого українського театру для дітей та юнацтва в рамках «Французької весни» репрезентували виставу «Бла бла бла» у виконанні Марлен Буньо, анансованої  як вистави для глядача віком від «1 року до 101». Маленького зросту пані (150 см – зазначено у її портфоліо) у смугастих панчішках і коротеньких шортиках з шапочкою блазня на голівці вискочить на сцену з оркестрової  ями і, поступово захоплюватиме вас у свій полон відкритістю усмішки і умінням дивуватись та зачаровуватись світом. Її світ – це світ вимріяних мандрівок, втілення мрій у проростанні в світи, в яких хочеться побувати, але не вдається… Та ж є фантазія, то ж лише крок і просте коло перетворюється на карту світу. Звучання – мрія людського голосу переносить нас в… Африку і, пані у смугастих панчішках перетворюється у звабливу негритянку, нічого не змінюючи у своєму візуальному образі. Перетворень буде безліч, на допомогу акторці приходитимуть лише примітивні музичні інструменти, вона користуватиметься ними вміло і легко, ось у залі зазвучить чийсь мобільний телефон, акторка миттєво перетне сцену і опиниться серед глядного залу, губна гармошка перетвориться у… мобілку і, вона інтерпретуватиме розмову глядача, а через мить перескочить рампу сцени і… далі мандруватиме світами. Здається, її шлях проляже в цю мить в Італію. Акторка не користується реально ні однією мовою, лише їй одній зрозумілою інтерпретацію звуків, але чомусь, не чуючи ні одного англійського слова, ти відчуваєш американський акцент! Вона, мабуть, могла б бути оперною співачкою чи… рок-дівою - її голосові можливості здаються безмежними. Акторка неймовірно пластична і, при усій своїй гротескності, вражаючи ніжна. Як тремтливо намагається зібрати в наплічник усі свої враження і, закрити їх за сімома замками, а наплічник не закривається, тоді ніжно-сумна усмішка на мить з’явиться на її розгубленому обличчі, враз наплічник розчеплено і враження ілюзорні летять до глядачів, наче вона передає нам свою душу… Сміх на устах переростає у сльозу світлу…



День другий. Польська театральна весна на сцені театру імені Марії Заньковецької зі зірками цьогорічного фестивалю Анною Сенюк та Ґжеґожем Малецьким у виставі «Обіцяння на світанку» за мотивами автобіографічної повісті французького письменника Ромена Гарі у постановці Мацєя Войтишка. Вистава, яка створена у 2013 році, може сміливо бути віднесена до комерційних вистав, бо задіяні в ній дві зірки польського театру та кіно, в основі один з найчитаніших романів нашого часу та й ім’я Мацєя Войтишка також відоме театралам Польщі. В самому романі  Ромена Гарі є багато речей, які б могли допомогти створити більш легку комерційну виставу, але режисер і актори не шукають легкого хлібу, а торкаються глибинних  речей людського буття, йдуть до болючого людського одкровення. У цій виставі немає недомовлених слів, є лише легкий смуток  втрат. Це вистава – світлий біль. Це - тиха і ніжна розповідь про материнську любов і віру, яка долає усі перешкоди на своєму шляху і додає надії на день прийдешній. Анна Сенюк розкішна у своїй жіночості й материнській жертовності. Акторка існує дуже делікатно, у напівтонах, її ілюстративність тексту, мовленого про неї сином (таки сином – актором  Ґжеґожем Малецьким) ледь іронічна. Вона любить свого сина понад усе на світі, але перш за все формує в ньому Людину. Її, овіяна серпанком постать, майне за вікнами реальними і, залишиться в памяті як образ Любові. Так тепло буде на серці й, навіть, в якусь мить повіриш у здійснення мрій. Тихо і ніжно промайнув цей театральний вечір, переконуючи, що смуток таки може осяяти життя любовю.




День останній. У рідному Польському народному театрі - прем’єра . На цей раз - «Шевці» Станіслава Іґнація Віткевича. Автора, який обов’язково повинен був бути поставлений у Львові, адже саме у нашому місті в 1903 році він здав екстерном екзамен на атестат зрілості. «Ми повинні бути щасливими, що в Польщі знайшлась людина, яка, незважаючи на свої дивацтва та творчі невдачі, була на більш високому рівні, ніж більшість його сучасників. Суперечки і полеміки в Польщі у міжвоєнний період видаються дурницями, якщо їх порівнювати з тим, про що говорив Віткевич», - писав Чеслав Мілош  («Granice sztuki»), в книжці «Stanisław Ignacy Witkiewicz. Człowiek i twórca», Варшава, 1957. У своїй драмі «Шевці», яку Віткаций писав понад сім років (1927 – 1934),  він саркастично описує майбутнє людства, яке  невпинно йде до краху. В  Україні вже були спроби доторкнутися до «Шевців» - 19 вересня 2014 року з ініціативи Генерального консульства Польщі в Луцьку театр "Гармидер" вшанував 75-річчя з дня смерті Станіслава Віткевича, виступивши з прем’єрою вистави «Віткацій є - Віткація немає», де була цікава інтерпретація фрагментів драми «Шевці» (переклад – Міська Барбари). Через рік після 130-річчя від дня народження Станіслава Ігнація Віткевича ми дочекалися прем’єри «Шевців» у Львові. Перш за все треба подякувати пану Збіґнєву Хшановському, багатолітньому керівнику Польського народному театру і справжньому Ангелу-Хоронителю польської культури, який вирішив, що у репертуарі театру має бути Віткаций та ще запросив на постановку легенду польського театру - актора  та режисера Станіслава Мельського. Гротескна модерністська остання драма Віткевича зазвучала на крихітній сцені Будинку вчителя якось зловісно-пророчо, яка наче збільшилась до об’єму Всесвіту, стала територією притчовою, незважаючи на брутально-знищуючу іронію дії та віткациєвого слова. 


Віткаций, чомусь в українській інтерпретації звучить мені, як «витканий», витканий світ Віткація – брутально-безнадійний, катастрофічний, він душить кожним словом, бо автор не дарує надії - ні собі, ні своєму глядачеві. Станіслав Мельський залишається вірним Авторові і, як режисер, і як актор. Саме Мельський зіграв роль Саєтана Темпе і, як актор не дозволив собі порушити апокаліптичну картину світу режисера. Так відчутно, що колись юному Станіславу Мельському вдалося проіснувати у світі Єжи Гротовського і, хоча він поставив найдрастливішу виставу за спогадами доньки режисера (що викликало спротив у багатьох, хто любить іконно), все ж у дії залишається його вірним адептом і енергетично здатний втримати і глядача, і партнерів, яким не так легко існувати у катастрофічній драматургії мушкетера польського авангарду. Вони також, як справжні мушкетери достойно долають свій шлях. І тому хочеться назвати усіх без винятку, ну хоч переписуй всю програмку. Здається, нікого неможливо вирвати з контексту вистави. Десь на другому плані, наче це кіно, в танку промайне обличчя Ірени Слободяни – ожиле обличчя з «Портрету жінки» Віткевича, навіть віртуозна гра Віктора Лафаровича – Прокуратора не зможе приховати чи знищити цю живописну авторську тінь. Лише мить, але повернешся у малярський світ великого митця. Візіонерські тексти Станіслава Ігнація Віткевича випередили свій час, можливо, «Шевці» у Львові – також випереджають час? Різко розчиняться двері, як вітер повстане Гіпер-Роботяга –Ядвіґа Пехати – текст звучатиме чітко, наче марш - надій немає… Хтось недавно так сумно сказав, за філіжанкою кави: «Зараз такий час, що тільки «Шевців» ставити»…

Галя Канарська
Світлини Анастасії Канарської 

Більше: https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/albums/72157665073848694 та https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/albums/72157667567019205

Немає коментарів:

Дописати коментар