Про «Дівчат…» зі Львова

Скажу так: телевізор в моїй кімнаті вже роками стоїть як предмет меблів. Серіалів не дивлюсь. Останній, який переглядала, був «Доктор Хаус» до того часу, коли почалися проблеми зі здоров’ям у близьких і страх іпохондрії. Та, до слова, люблю при нагоді глянути щось, коли в Польщі. Можливо, перш за все через мову – хочеться скористатися нагодою й, більше її чути та й, що не кажіть, а рівень польського телебачення загалом є досить непоганим (наприклад, мій улюблений «TVP Kultura», на якому нещодавно була ретроспектива фільмів Кшиштофа Кєсьльовського й, де я випадково натрапила на документальну стрічку про бального танцівника Славіка Крикливого з України, який зараз мешкає в США). Й, принагідно захотілось кинути оком на серіал, про який вже начулася-начиталася, аби скласти свою власну думку (хоч, загалом маю упередження до цього жанру, як до чогось, що рідко має високу художню цінність) та, виявилося, що показ першого сезону вже закінчився, а другого ще не розпочався, то ж довелось перенести перегляд до Львова на рідному комп’ютері. Зрештою, де, як не у Львові, дивитись на «Дівчат зі Львова», якомога більш об’єктивно-суб’єктивно (без претензій, що перша складова буде універсальною константою, бо я в це не вірю). Та, не люблю, коли світ ділять на чорне і біле, хоча, те, що Перемишль там є Львовом, з самого початку викликало неймовірне внутрішнє неприйняття (не в образу Перемишлю, який теж люблю і, це - вже стабільно, незважаючи ні на що).

Словом, думала, гляну одну серію й, на тому кінець. Вивіски з помилками, якісь пияки, незрозумілі вулиці (хіба десь в районі вулиці Богдана Хмельницького, біля підніжжя Високого замку…) Хоча, цей фільм не знімали для львів’ян, чи намірено для людей, які знають наше місто. Та й, як використовував у своїй передвиборчій кампанії один з кандидатів на мери (правда в іншому контексті): існує два Львови. Я, народжена у Львові, часом відчуваю, що потрапляю у якийсь інакший вимір, інший світ, коли опиняюсь на Сихові чи, навіть, на Володимира Великого. Та там ще й якісь непритаманні справжнім львів’янкам імена, як Поліна чи Свєта («Ми познайомились, сиділи, щось болтали / а я запомнив – тебе Свєта звали», - співає український гурт «ТІК» з Вінниці). Хоча, можливо, для їхніх батьків ці імена є близькими (ми майже нічого не довідаємось про їхнє походження). Зрештою, якоюсь мішаниною мов, але, в даному випадку, на основі польської, розмовлятимуть героїні польського серіалу “Dziewczyny ze Lwowa” впродовж усього фільму, а я таки переглянула за кілька днів усі серії, аби не робити поспішних висновків на основі однієї чи, кількох. Мова це – те, що дратує перш за все. Нагадало мені якийсь англомовний фільм, де озвучування російського перекладу індусів було з якимсь начебто притаманним їм акцентом-кривлянням (якого милого?) Чому вони не могли розмовляти польською (адже, це - польський польськомовний фільм) з вкрапленнями української (наприклад, в розмові з дітьми по скайпу), але, нормальної української, зі субтитрами внизу. Та, для цього, як і для багато чого іншого, потрібно було більше часу, вкладеної праці. А, специфіка телевізійних серіалів переважно є такою, що вони є такими собі «скорозліпками». Гарячими пиріжками, які закидують в роти споживачів (а, виявляється, є ще багато таких в наш час високорозвинених інформаційних технологій).

Отже, «Дівчата зі Львова» режисера Войцеха Адамчика – класичний приклад телевізійного серіалу, який, як виявилося, є ні чим не кращим і не гіршим (на мою суб’єктивно-об’єктивну, чи об’єктивно-суб’єктивну думку) за звичайну продукцію такого штибу. Який не сягає глибин, не претендує на високу художню цінність, але який, поза тим, можна при потребі, бажанні, переглянути. Тут присутня і характерна для «мила» історія Попелюшки (й, не однієї) і, відверто негативні та позитивні персонажі, як то буває у казках. Та тут з’являються українки. І, нас природно це зачіпає. Нам здається, що ми не такі. Та цей жанр це – переважно узагальнення. «Чому вони прибиральниці, а не, наприклад, науковці?», - спитаєте ви. А ви багато бачили серіалів про науковців? І, чи дійсно ви мало знаєте жінок з України, які поїхали в Польщу на заробітки й, займаються прибиранням, догляданням за старшими? Чи, справді не знаєте жодної? Очевидно, ця тема якось визріла у суспільстві й, автори серіалу прорахували інтерес у свого глядача до неї. Українські чоловіки показані не в найкращому світлі. А ви не зустрічали таких на вулицях наших міст і сіл? Хоча, тут, я б сказала, що загалом жінки показані сильнішими по обидва боки кордону, як це зрештою, часто виходить сьогодні. Про українські лікарні можна було ще більших страхіть назнімати (знаю з власного гіркого досвіду). Тут ще все так собі - по верхах. Скорозліпка. Але, понад тим усім все ж таки стоїть збірний образ української жінки в тих чотирьох іпостасях: Світлани, Поліни, Уляни і Олі. І, сказати, що він тут негативний - не повернеться язик (на мою думку).

Мене коробив "Вогнем і мечем" Гофмана, образ українця в Аґнєшки Холланд. Тут образно кажучи ніхто не вигукує: "Nie chcę Bohuna." А, навіть - навпаки. Так, вони не схожі на дівчат зі Львова (принаймні, на тих, яких я знаю, але Львів є значно ширшим та багатовимірним й, навіть, сьогоднішній вже є не таким як вчора...) Але, вони все ж є збірним образом чеснот, які притаманні українським жінкам: розсудлива, працьовита Світлана (звісно, що про "львівськість" страв у її виконанні нема що говорити), активна, ініціативна Поліна, інтелігентна Уляна, вразлива Оля. Серед дівчат, найслабше прописаний характер останньої. Хоча, можливо, її безкінечні сльози і мають вносити ту крихту комедійності своїм перебільшенням. Загалом, тут дуже багато добрих акторських робіт. Те, що там багато коротких спідниць, підборів, борщів, як безпрограшного шляху до серця мужчини, то - такий вже стереотип, а зі стереотипами, як відомо, боротися можна хіба тим, що змінювати свого внутрішнього героя. Але, зауважте, ви ніколи не почуєте від героїнь, що їм потрібно знайти когось заради вигоди. Світлана говорить про кохання, Поліна бере все на свої плечі, Уляна все грає і грає на скрипці, Оля - дівчинка, яка ще може обіймати м'якого ведмедика уві сні.

"У Львові панни начебто сумні, у Львові панни начебто цнотливі", - писала колись одна львівська поетка. Й, хоча "Дівчат зі Львова" важко назвати львівськими, вони далеко не є якоюсь злісною карикатурою чи, причиною до образ. І, поки вони долатимуть свої життєві перешкоди, будуть працювати, любити, грати на скрипці, ми будемо творити нового героя в собі, долати свої перешкоди, працювати над собою і над змінами у своїй країні й, любитимемо "свою Україну убогу", бо "хто ж тоді, як не ми, брати?!"

Анастасія Канарська

Свілина TVP з http://www.fakt.pl/