Весняно… театральне…

Так спрагло хочеться весни, що ладен бігти на край світу, аби відчути справжній її подих. А виявляється, що у Львові для того, щоб відчути остаточний прихід весни варто вибратись … у театр. Недаремно ж Міжнародний день театру святкують 27 березня! Цього року львівські театри просто пригоршню прем’єр до цього дня приготували. Громадські здачі прем’єр розпочались ще з четверга. У Національному академічному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької репрезентували «Наталку Полтавку» у постановці Романа Валька. Пішла по інерції, бо звикла «слідкувати» за творчістю цього неординарного режисера, не сподіваючись ні на одкровення, ні на особливе мистецьке потрясіння. Так приємно помилятися! Вперше повірилося, що можна сподіватись на нову інтерпретацію твору, навіть, якщо здається, що вже нічим здивувати неможливо. Тендітна жіноча постать з батутом, руки нагадують крильця метелика, які самі творять у вас на очах музику (Ірина Стасишин), під стать цим крильцям-рукам - сценографія, як марево (брати Риндзаки). Що це? Дивовижні вінки, як Всесвіт переплетені травами, квітами, вікнами і… млинами. У цьому химерному світі тендітна дівоча постать, справді «дівка проста, некрасива (хоч кожен має свій «еталон» краси), добра серцем». Однак на цьому «добра» чомусь найбільше хочеться зосередити свою увагу. Наталка – Людмила Осташ справді вражає своїми людськими якостями і, звичайно, вокальними даними. Скільки Наталок перебачено, але ніхто не залишив в пам’яті такого відчуття тепла і щирості почуттів, як ця юна вокалістка. На жаль, інші персонажі нездатні були сягнути її рівня відкритості, хіба що Возний – Олег Лановий, своєрідне заперечення усіх театральних кліше - таке собі хлоп’ятко, яке щиро закохане і, тому здатне зрозуміти серце Наталки і, не ставати на шляху любові. Роман Валько вибудовує вишукану пастораль, в якій, як на полотні, своєрідним декором стає і хор і, балет. В цій режисерській вишивці все скомпоновано досконало, вивірено до міліметра, трохи підводять інші виконавці, але це вже питання, мабуть, не до режисера, а до викладачів акторської майстерності, яка, мабуть, вважається зайвою на вокальному відділенні. А на це таки треба вважати, бо це - все-таки важлива складова для праці, навіть, на оперній сцені. Та настрій таки весняний, бо, як сказала одна глядачка, «Наталка - не пенсіонерка», та й вінки-мережива сценографічні мережать надію на гарну мистецьку долю і Романа Валька, і Людмили Осташ, і Сергія Наєнка – балетмейстера вистави, і художника по костюмах Христини Козак, яка створила надзвичайно стильний стилізований образ кожному персонажу, і на глядацьку любов, яка зростатиме з відчуттям неповторності творінь, які з’являються на львівській сцені, ламаючи кліше зашкарублості.  

Прем’єра у заньківчан «Голий король» за твором Євгена Шварца, настроювала глядача на філософський лад. Наша заполітизована публіка, мабуть, сподівалася у виставі Вадима Сікорського отримати відповіді на всі болючі запитання сьогодення, насолодитися розгромом політичної еліти і, з відчуттям задоволення повернутись до дому. Та не так сталося, як гадалося. Вадим Сікорський створив легку казку для дорослих, де кожен міг знайти для себе щось захоплююче, включно з моральними  висновками. Ніщо не читалося «в лоб». Найбільш потішили філігранні акторські роботи, про більшість можна було б написати маленьке есе, але що найдивовижніше , ніхто не тягнув на себе ковдру, кожен творив, відчуваючи партнера і, допомагаючи йому, а не руйнуючи його світ. Для мене юнацько-весняно звучав король – Олександр Кузьменко (так і хочеться написати: Сашко!), який, здавалося, загубився, як актор на заньківчанській сцені, після переходу з ТЮГу. Найдоросліший за віком актор у цій виставі бавився і купався у ній, як юнак, як справжній Арлекін, за висловом Леся Курбаса. Це - неймовірна насолода дивитися як актори розкошують у своєму акторстві, незалежно від віку, чи фахової зрілості. До таких акторів-розкошувальників у цій виставі я б віднесла перш за все Марійку Шумейко, яка вміє водночас і зосередитись на ролі, і відчувати себе вільною у імпровізаційному просторі вистави, який, незважаючи на чiтку режисерську канву, таки існує у цій «легкій» казці. А ще розкошують у цій виставі - і Надія Шепетюк, і Наталя Боймук, і Мар’яна Фехтель, і Орест Гарда, і Ярослав Мука, і Ігор Гаврилів, і Марта Кулай, і Оксана Самолюк… Варто було б згадати про всіх! Бо актори у Львові працюють таки дивовижні.  

Підтвердженням цих слів стала і прем’єра у Першому українському  театрі для дітей та юнацтва якраз 27 березня, в День театру. “Dogs” – це перша спільна робота донецького режисера Євгена Чистоклетова (а тепер – львів’янина!) з акторами цього театру. Євген Чистоклетов належить до режисерської братії, яка перш за все болить болем свого часу,свого народу. Я написала братії й раптом усвідомила, що таких режисерів в України лише двоє, на мою скромну думку. Це ще - чернівецький режисер Петро Колісник, який багато років тому поставив на сцені Першого українського театру для дітей та юнацтва «Лиса Микиту» Івана Франка. А, Євген Чистоклетов запропонував нелегку розмову про долю безпритульних собак, хоча вони для нього перш за все - вільні собаки. Для цієї постановки режисер інсценізував повість Костянтина Сергієнка «До побачення , Яре!». Страшна історія приреченості вільних собак (так і хочеться написати: людей - асоціації безвиході й приреченості нашого часу, перетворюють героїв-собак на образи алегоричні), які у своє приреченe життя входять чесно і… світло, незважаючи на приреченість від першого кроку на кону… З туману вийде Людина – Валерій Коломієць і, введе нас у світ Яру, це триватиме лише мить, а далі – ґвалтовно глядач буде входити в біль – стрімко розвиватиметься дія, незважаючи на певну розповідальність тексту. Глядач не матиме змоги перевести подих і, навіть, сльозу втерти не вдасться. Актори вражатимуть досконалістю фізичної форми, внутрішньою зосередженістю. Якщо актори мають бути адвокатами своїх героїв, то у цій виставі «адвокати» - перфектні . У цій виставі шалену роботу зробила балетмейстер Нінель Зберя. Якщо Ви думаєте, що більшість часу вистави це - танці,то я вас розчарую - її праця непомітно-помітна у кожному поруху героїв вистави (хоча ніжні домашні песики – сестри Алексеєнко таки потанцюють, кокетливо-звабливо). Ось перед нами чарівний Василь Баліцький, та за мить – різкий порух руки і, перед нами - Чорний – жорсткий злий пес, який веде зграю вільних собак. А за мить Гордий – Дмитро Бартков одним стрибком перетне стрімко весь обсяг сцени, погляне у глядацьке серце відкритим дитинним поглядом і глядач вже дивитиметься на світ його очима. Мудрістю і добротою сяятимуть очі Головатого – Богдана Балка, їх не вдасться заховати навіть за вимріяним капелюхом… Якою ніжністю тремтітиме біль Крихітки – Михайла Понзеля і Такси – Христини Сапи. Як світло вмиратиме Кульгавий – Сашко Трифонюк… Неймовірна сцена сну зграї, скрученої в клубок, десь в глибині сцени кожен у своєму сні говорить-марить про  сокровенне. Хочеться їх захистити і вберегти, наче ти тут у залі можеш змінити хід подій… Але… там своя дія, в якій в якусь мить «соло» буде віддане котові з японськими іменем Ямамото. Олександр Чешеров  – досконалий кіт! Здається, що його пазурики вже розривають чиюсь шкірку. Він уміє бути другом і, не зраджувати своїй котячій натурі… і я вже не знаю, чи пишу про справжнього кота, чи про актора Чешерова (?!) Як і не знаю про кого ставив виставу Євген Чистоклетов - про собак, чи про людей. Дивишся виставу і болить тобі кожен  покинутий пес, але далі – асоціативно повертаєшся у жорстокості нашого світу… так багато асоціацій на одну виставу. Але, найважливіше, цей День театру дав велику надію на день прийдешній українського театру. Принаймні, у Львові. І, незаперечно, у Першому українському театрі для дітей та юнацтва… За паростю цих юних - велике майбутнє.  Житимемо у передчутті.

Галя Канарська

Сцена з вистави “Dogs” (світлина Анастасії Канарської). Більше: https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/albums/72157664156096634