Вода, гніздо і синтетичні квіти

«Гніздо горлиці», драма, Україна-Італія, 111 хв. Режисер – Тарас Ткаченко. «Інсайт медіа», 2016.

Я не знаю, яким би був цей фільм за інших обставин. Там немає ні так, ані ні. Нема білого та чорного. Нема казки з негативними та позитивними героями. Є життя. Невідомо, на якому епізоді може обірватися це кіно. Сталося так, що виконавця головної ролі цього дорослого дітвака Дмитра з буковинського села, дружина якого поїхала на заробітки, актора з оголеним нервом Віталія Лінецького, несподівано не стало під час зйомок фільму й, автори вирішили змінити сценарій та, відповідно, фінал стрічки. Маємо «три крапки». І, хитросплетіння епізодів. Як у житті.

Горлиця звичайна – гніздовий, перелітних птах, який в багатьох культурах вважається символом щастя. «Гніздо горлиці» - так назвали новий український повнометражний фільм, який вийшов на широкі екрани 10 листопада 2016 року, до того отримавши звання Найкращого українського повнометражного фільму на Одеському міжнародному кінофестивалі. Згодом був Приз екуменічного журі Міжнародного кінофестивалю Мангейм-Гайдельберг та Special Achievement Award для виконавиці головної ролі – Римми Зюбіної. Розповідає про трудову міграцію з України. Вона приносить гілочки та листя для будівництва гнізда. Він укладає їх по своєму. Пташеня вже вилупилось, але має заслабкі крила для сильного, красивого лету. Вона – горлиця – Дарина (Римма Зюбіна) прилетить й припаде до криничної води й, в цьому буде уся туга, глибина й, правда.  

Тарас Ткаченко – режисер «Гнізда горлиці» має у своєму творчому доробку роботу над документальними стрічками й, в даному випадку була можливість зайти у документальність. Тема дозволяла. Цього можна було сподіватися після перегляду одного з трейлерів, де українки з Лігурії, а саме в цьому регіоні Італії знімались італійські сцени фільму, говорили про те, що мусять заробляти, що сумують за родинами. Та це кіно з благородними кам’яницями Генуї та вологою землею та пагорбами Вижниччини намальоване дуже пастельними фарбами, попри весь трагізм та сльози, що накочуються на очі глядачів перед екраном. Це – нарис. Ескіз. Замальовка життя. Тут справді нема чорного та білого. Хоч італійці можуть і вихопити ще в трейлері до фільму, з контексту, ось це: «Ти – служниця!» («Tu sei la badante!»), як холодною водою не зі своєї криниці в обличчя, італійською синьйорою і її, Горлиці, тихе “Si, signora” та це навколішки у вбиральні. Та потім він їй витиратиме сльози і це буде та найніжніша ніжність, про яку чоловіки жінок-заробітчанок на Буковині говоритимуть: «Вони по тих Італіях казна-що роблять.» Але, там ти – badante, а твоє гніздо, хоч і крихке та хитке на вітрі, але - тут.

В цьому фільмі хороший акторський склад й, дуже органічна діалектна українська мова (за винятком, доньки Мирослави у виконанні Олександри Сизоненко). Римма Зюбіна – спрацьована жінка, у втомлених рисах якої можна ще прочитати фактуру жінки-дитини, теплі очі якої набувають того особливого, трохи несміливого блиску, в момент ніжності. Її подруга Галина – Наталія Васько, яка зустрічає її в Італії та допомагає за гроші влаштуватись на роботу - витончений мікс гуцульської італійки у вишуканому вбранні. Алесандро – Мауро Чіпріані - розлучений, лисіючий син Синьйори – Ліни Бернарді. Неважливо, який він. Він витре сльози. А, десь на Вижниччині чоловік-хлопчик Дмитро – Віталій Лінецький будуватиме фантастичні замки, як з дитячого конструктора, яким не набавився в дитинстві. А, Мирослава шукатиме любові у світі нелюбові. Загрубілий та зачерствілий Юрко (Микола Боклан), дружина якого – Галина, а син Михась (Максим Канюка) приречено творить синтетичні траурні квіти, вся безнадія в яких, як глибина і правда у чистій воді рідної землі. Як і туга.

Ця туга і ніжність, приреченість та безнадія, віра і життя звучатимуть в тремтливій музиці італійського композитора і музиканта Стефано Лентіні. Вона заслуговує особливої уваги й, буде згадуватись як щось невловиме, як сон, що втікає з пучків пальців, а не буквальне, яке звучить всюди й, заходить в пам'ять, як саундтреки з голлівудського «Ла Ла Ленду». Цей весь фільм, як щось все ж таки невловиме, хоч і з заявленою гостропроблемною тематикою і, сльозами, чи не усіх, на сеансі в кінотеатрі, незважаючи на те, чи поїхав хтось з їх родин на заробітки за кордон чи, ні (але, напевно, чи не кожен знає когось, має друзів, сусідів, чиїхось батьків, дітей, чию долю це нагадує). Він говорить про проблему, але не дає відповідей. Він залишає щем і три крапки. І, повернення актора Віталія Лінецького, хоча б на екрані.

Анастасія Канарська  

Жіноче інтелектуальне

«Моя бабуся Фані Каплан», історична драма. Режисер – Олена Дем’яненко. Україна, 2016. 110 хв.

“Ти православна, а я - греко-католик, / Залишем це для наших бабусь. /Я дістану плити, трохи рок-н-ролу, /А потім пірнемо в блюз», - співав в часи моєї юності «Плач Єремії», поруч з тим, що «ми усі розбіжимося по русифікованих містах». Родичів, кажуть, не вибирають. А що, якщо твоя бабуся – Фані Каплан? «Моя бабуся Фані Каплан» - саме таку назву має новий український драматично-історичний фільм, який дає надію на те, що українське кіно може бути й іронічним та інтелектуальним.

Нову стрічку кінорежисера, продюсера та сценариста Олени Дем’яненко вже встигли охрестити українським кінематографічним актом декомунізації, адже центральною фігурою цього фільму є Фані Каплан (справжнє імя - Фейга Ройтблат), уродженка Волинської губернії часів Російської імперії, яка народилася в родині вчителя єврейської початкової школи і, в 15-річному віці долучилася до анархістів, а найбільш відомою стала завдяки замаху на Володимира Леніна. Вона прожила всього 28 років. Про неї дуже мало відомо й, нема гарантії в достовірності біографічних фактів. Олена Дем’яненко зібрала їх разом по намистині й нанизала у стильне намисто, яке можна вдягнути з вінтажною сукнею на якусь тусовку інтелектуалів. Трепетна руда вивірка, одеситка Катерина Молчанова зіграла Фані, яка ніжному віці буквально вилітає з родинного гніздечка за розбишакою (Віктором Гарським - Іван Бровін), бо "зірка в серце впала", щоб за ним і у вогонь і, в полум'я, бо світу за ним не бачить, що майже психосоматично відобразиться на її зорі, який вона повертатиме на березі моря під опікою Дмитра Ульянова - Мирослава Слабошпицького. Кажуть, що знімальна група зупинила кастинг на головну роль, коли режисерка побачила Катерину в темних окулярах - в тих, в яких її героїня заходитиме в нелітнє море, щоб його відчути-побачити, які потім віддасть разом з шаллю за брусок пахучого мила, бо знову побачила Його. На прем'єрних показах акторка вже не могла приховувати, що носить під серцем нове життя й, це додавало їй ще більше зворушливості та тепла, які творять благородного смаку коктейль разом із притаманною Катерині іронією. Мабуть, це відчула в ній іронічна інтелектуалка Олена Дем'янченко, яка зняла цей фільм-ребус з нашаруванням символів, де нема ікон, а до всього можна підходити з іронією, де є маньєризм гіперболізованих почуттів. 

В той момент, коли Фані, після каторги та операції на очах, із запахом дорогоцінного мила на шкірі, захлинатиметься в риданнях, бо він не кохає, бо він пішов - у цьому буде стільки феміністичної іронії. Тому так шкода, що існує дві версії фільму: режисерська (на 15 хвилин довша) і продюсерська, в якій глядач, який радше обере з книжкової полиці "50 відтінків сірого" Еріки Джеймс, аніж "Хозарський словник" Мілорада Павича, може прочитати лише трагічну лавсторі. В першому варіанті є псевдодокументальна частина, в якій старша жінка розповідає про свою ніби бабусю Фані Каплан, є майже психоделічні кадри із плаваючи зайцями, в яких начебто колись стріляв вождь пролетаріату, гомеричний сміх Леніна. Його роль у фільмі виконує російський актор та опозиціонер Олексій Девотченко, який читав у Москві на Марші незгодних поезію Василя Стуса та, життя якого обірвалось у 2014 році за незрозумілих обставин. Його брата лікаря Дмитра Ульянова, закоханого у Фані Каплан, грає український кінорежисер Мирослав Слабожпицький, автор найтитулованішого українського фільму «Плем’я», який за свою сміливу роль в «Моя бабуся Фані Каплан» став найкращим актором Національного конкурсу Одеського міжнародного кінофестивалю. Взагалі, особливістю цієї кінострічки є те, що в ній знялися 10 режисерів театру та кіно, що може бути ще одним свідченням небуденності цього фільму, який міг зібрати довкола себе відкритих до експериментів творчих особистостей, для яких важливішим є обличчя сучасного українського кінематографу, а не конкуренція. Серед них, режисер «Брати. Остання сповідь» Вікторія Трофіменко, яка з’явилася на екрані в образі однієї з каторжанок, з якими Фані Каплан перебувала в Акатуйській каторжній в’язниці та, Влад Троїцький – засновник театру «ДАХ», який зіграв батька, який, збиваючись з ніг, намагається наздогнати свою пташку Фані-Фейгу, аби повернути у родинне гніздо. Цікавий фактом є те, що в режисерській версії переклад внучки Фані Каплан, яка начебто розмовляє англійською, українською начитала Уляна Супрун – тепер в.о. міністра охорони здоров’я України.

«Моя бабуся Фані Каплан» отримала перемогу в номінації «найкращий зарубіжний фільм» на Міжнародному глядацькому кінофестивалі Crystal Palace у Лондоні, потрапила у список претендентів на номінацію Премії Європейської кіноакадемії та заявила про існування українського інтелектуального кіно з жіночим обличчям, а це – більш дієвий спосіб декомунізації, ніж формальності скасування одного березневого дня.

Анастасія Канарська

Казка про Людину, чи Історія неймовірного голосу та великого серця

(оригінальний текст, опублікована версія: "Наше слово", - №41, 2017-10-08: http://www.nasze-slowo.pl/kazka-pro-ljudinu/)

“Міф» - документальний фільм, 2017. Режисери – Леонід Кантер, Іван Ясній.

«Ми помрем не в Парижі, тепер я напевно це знаю», - ці рядки Наталки Білоцерківець крутилися у голові в той вечір, хоч зовсім і не звучали у фільмі, а – відомий акордеонний мотив міста-свята, яке так контрастувало з лінією фронту, де рівно рік тому в цей день обірвалась пісня Василька… Оперного співака Василя Сліпака, який загинув Міфом від кулі снайпера в Луганському Донецької області, куди поїхав добровольцем. Допрем'єрний показ однойменної документальної стрічки "Міф" про нього відбувся у Львові в річницю загибелі - в місті, яке пам'ятає його Васильком і, де його тіло знайшло вічний спочинок поруч з іншими героями, які пожертували своїм життям на цій війні. 

Режисер стрічки Леонід Кантер розповідає, що, на жаль, не знав Василя Сліпака за життя особисто й, тепер шкодує про це, довідавшись так багато про нього під час зйомок "Міфу". На прес-брифінгу перед допрем'єрним показом документального фільму в межах Міжнародного музичного маратону пам'яті Василя Сліпака «W live. Тихі дні любові і музика миру» автори говорили про те, що вони хотіли б знати, що думає сам герой про їхню роботу, в яку вони вклали багато серця й, поспішали звести матеріал для цього першого перегляду у вузькому, майже, суто родинному колі. Самі вони також дивилися стрічку в такому вигляді вперше, бо праця кипіла буквально до ранку показу, у зв'язку з чим співрежисеру Івану Яснію довелось піти відсипатися, а до Львова за двох поїхав Леонід Кантер та, режисер монтажу - Ярослав Попов. Також присутнім був автор анімації - Юрій Журавель, лідер гурту "Ot Vinta!", який останнім часом поринув більше у графіку та громадську діяльність. Його дружні шаржі миттєво поширюються в соцмережі та, набирають нереальну кількість вподобань. Художник розповідає, що, коли рік тому він намалював портрет оперного співака Василя Сліпака, який загинув на Сході України, він вже відчував, що ця робота матиме якесь продовження й, тому щасливий з того, що йому довелось працювати над цим документальним фільмом, робота над яким є дуже відповідальною та, часом і містичною. Так під час неї Юрію Журавлю якось наснився сам герой стрічки, який казав, що слідкує за тим, що автори роблять. 

А робота анонсується бути доброю. Говорю в майбутньому часі, оскільки звісно, що автори ще вишліфовуватимуть її перед офіційною прем'єрою та показами за кордоном. Офіційної дати ще не називали. На допрем'єрному показі режисер Леонід Кантер скромно наголошував на тому, що цей варіант є ще сирим і, що він не сподівався на особливу публічність та увагу до показу, якої все ж практично не вдалось уникнути, а більше на камерність. З того, що ми побачили, видно, що "Міф" буде динамічним, інформаційно наповненим, емоційним і візуально красивим. В ньому стильно поєднуватимуться анімація, архівні відеоматеріали, спогади вчителів, друзів, колег та голос самого Василя Сліпака. Барвистість столиці кохання і богеми та, піщаність, випаленої сонцем і кулями, землі, з якою зливається військовий одяг паризького оперного співака, який назавжди залишився українцем, бо так його виховали батьки, за що їм неодноразово дякують люди, а вони не можуть стримати сліз. "Я нічого не боюсь. Тільки Бога.", - скаже юний контртенор в архівному інтерв'ю. В переповненому Гарнізонному храмі Петра і Павла прощатимуться з хоробрим мужем і, як ще один постріл, зависне в повітрі зойк мами, як птахи. Власне надзвичайно приємно, що цей документальний фільм творився завдяки небайдужим, які внесли свою лепту на спільнокошті, що ніхто не відмовився надати архівне відео для використання у стрічці, що вчителі, колеги, друзі, побратими тепло згадували на камеру та прибули на показ та інші заходи Музичного маратону. Зокрема, колеги-музиканти, які виступили на завершальному гала-концерті: Гоша Ковалінська, Ґійом Дюссо, диригент Нікола Кроз, Пол Ґоґлєр, з яким Василь Сліпак співпрацював у своїй останній опері в компанії «Arcal”.

Цей фільм буде і світлою згадкою для тих, хто пам'ятає, хоч для кожного з близьких він зашиться своїм Васильком, Василем, Міфом... та, розповіддю для тих, хто не знав. Здається, що буде дуже зрозумілим за кордоном зі своєю побудовою з двома сюжетними лініями, коли паралельно вчителька читає маленьким французам казку Джанні Родарі "Джельсоміно в Країні брехунів" про хлопчика з незвичайно гучним голосом, яка так дивовижно перегукується з біографією хлопчика Василька, який співав у Хоровій капелі "Дударик" й, з нею вперше гастролював за кордоном, з юнаком, якого відкрив музичному світові геніальний композитор Олександр Козаренко у своїй камерній кантаті "П'єро мертвопетлює", яку він думав, що написав для неіснуючого голосу й, одного дня почув цей неймовірний контртенор, паризького улюбленця, товариського молодого чоловіка, неперевершеного Ескамільйо, волонтера, воїна... Тут багато музики й, гумору, бо таким був він. Теплих спогадів й, калейдоскопу зображень, бо таким було його життя. "Ми помрем не Парижі...", - крутитиметься в голові, коли робитимеш ковток цього концентрованого напою з присмаком сліз, французького вина і львівської кави та, розумітимеш, що в нашій казці - тій, що не з-під пера Родарі, дійсно поки що - три крапки. 

Анастасія Канарська