Близькі серцю мандри

Тут при вході читаєш: "Сідаймо в човен. / Поїдемо в подорож довкола наших сердець. / Може відкриємо нову незнану землю." Й, розумієш, що мусив тут бути. Адже часто так буває, що ми зазвичай хочемо побачити далекі краї, але не знаємо того, що поруч з нами. Приблизно на відстані 50 кілометрів від Львова в зелені потопає місце, де Богдан вибирав патичком ритми своєї поезії.

По дорозі туди якийсь майже містичний вітер здіймає куряву з піску й, той піднімається високо-високо, викручуючи якісь практично піруети. Старша жінка на шляху перехрещується, наче від нечистого. Але ще кілька зупинок, аби перепитати подорожніх про правильність вибраного напряму й, за тими пісками в травах й квітах буде затишна оселя родини Антоничів. Дім, де геніальний поет ХХ століття Богдан-Ігор Антонич черпав своє натхнення й, знаходив спокій. Плебанія, на якій завжди були готові були чимось допомогти й розрадити парафіян отець Василь Антонич й їмость Ольга Антонич – батьки Богдана-Ігоря. Мешканці Бортятина зізнаються, що є й такі, які не встигли повернути цим добрим людям борги. Саме тому, що вони були такими, селяни бережно оберігають пам'ять про цю родину. Це можна відчути і в музеї й, на цвинтарі, бачачи прибрану акуратну могилу батьків поета.

Цей музей є відносно новим. Тому хотілося б, щоб побільше людей про нього довідувались й, рушали курним шляхом в «подорож довкола своїх сердець». Там справді дуже затишно й світло, а чарівні працівниці справді якось так неймовірно чесно плекають цю атмосферу. Музей-садиба родини Антоничів є Бортятинською філією Львівського музею історії релігії й, стала окрасою та культурним центром Мостищини. Історія цього музею стартувала на початку 1990-х років, коли зусиллями активної діячки дисидентського руху, філолога Ірини Калинець тут була створена кімната-музей Богдана-Ігоря Антонича, а до сторіччя поета будинок плебанії було повністю відновлено і 25 жовтня 2009 року відбулось урочисте відкриття Музею-садиби родини Антонича. Можливо, тут немає модерних цікавинок, якихось інтерактивів, як це практикують сучасні музеї світу. Не знаю, чи є достатньо фактажу для відвідувачів, серед яких, якби це не сумно було,  можуть бути й ті, які не знають нічого про Богдана-Ігоря Антонича, для іноземців. Але, без сумніву, є та атмосфера-поштовх для пізнання, для натхнення. Тут є родинні речі (наприклад, зворушливі до сліз листи матері сину), давні побутові речі, подаровані мешканцями села. Музей живе. Тут відбуваються зустрічі, презентації, експонуються тимчасові виставки, адже музей має п’ять кімнат. Так нещодавно тут відбувся вечір пам’яті Романа Луківського, на якому поетеса Марія Людкевич презентувала книжку «25 улюблених віршів Романа Лубківського» - посмертну збірку поета, яка побачила світ у видавництві «Каменяр». Також цими днями можна було застати виставку «Наші обереги» автрських робіт Оксани Гірняк і Олени Тимків, серед яких – ляльки-мотанки, крайки, гобелени, які органічно вплелись в загальну експозицію музею. Й, тепер так хочеться повернутись колись сюди знову й, випити ще води з криниці на плебанії.

Анастасія Канарська

Світлини авторки