Вони вийшли з "Вестсайдськоі історії" чи, точніше - прийшли 40 років тому з "Вестсайдською історією" до львів'ян. Цей травень 1976 року шумів-був лише одним запитанням: "Ти бачила
"Вестсайдську історію?" Твоєї відповіді ніхто не
чекав, натомість лунала захоплена розповідь про випускників учбово-театральної
студії при театрі імені Марії Заньковецької. Розповіді справді вражали, то ж
виставу побачила уся наша родина. П'ятьом з них судилося стати акторами в своїй alma mater. Світлої пам'яті Тарас Стефанчук, Дарія Зелізна
(тоді - Кошель), Галя Давидова, Вадим Яковенко та Леся Гуменецька.
Зовсім недавно Галя і Вадим відсвяткували
своє рубінове весілля, залишившись в пам'яті
юними закоханими з тієї неймовірно світлої "Вестсайдської історії". Не знають творчого спокою ці, освячені театром, заньківчанські красуні випуску 1976 року. Усі
троє грають у виставі Алли Бабенко "Ціна любові" Софії Налковської, адже любов торує їхній творчий шлях і не дає зашкарубнути душею. У цій трійці
кожен займає своє неповторне місце, має свій неповторний голос. В цей
заньківчанський вечір львів’яни прийшли зачаруватися Олександрою Гуменецькою, дуже
галицькою квіткою в обрамленні осені листопадової. Власне для свого бенефісу
акторка вибрала виставу "Ромео і Джульєта в кінці листопада" - неймовірно
зворушливу історію любові, яка приходить, коли їй заманеться, навіть, в кінці
листопада. Листопад таки пасує пані Лесі, хоча, їй пасують усі часи, бо вона
надзвичайно стильна акторка, яка дуже точно відчуває час і, вміє його огорнути
своєю неповторною акторською індивідуальністю та жіночістю.
Здається, тепер модно вживати поняття "ікона стилю", то я посмію назвати Лесю Гуменецьку іконою
заньківчанського стилю. Вона мені нагадує Лесю Кривицьку, хоча ніякої
зовнішньої схожості між ними немає і, навіть, акторське єство різне. Кривицька - спокій, Леся - стильна буря. Леся Кривицька не була галичанкою, але стала для галичан символом, Леся Гуменецька - галичанка з голови до п'ят і, це галичанство якось в моїй свідомості їх об'єднує. Їм обом дуже пасує заньківчанська
сцена. Тому Леся Гуменецька чується щасливою в оточенні чотирьох чи, навіть, п'яти заньківчанський поколінь. Її партнер Євген Федорченко також святкував цього
літа ювілей, адже прийшов в театр імені Марії Заньковецькоі
в 1971 році після закінчення Київського театрального інституту імені Івана Карпенка- Карого. Разом з ним до Львова
приїхали: Романна Панчак - акторкою в Перший український театр для дітей та
юнацтва і, Петро Бенюк – до заньківчан.
У маленькій ролі у цій виставі вийшов
останній заньківчанських могікан - Борис Мірус – молодий, підтягнутий, світлий у
своїй акторській відкритості. Наталя Лісова, Людмила Нікончук, Віталій
Гончаренко, Христина Гузиль, Назарій Московець - усі ці заньківчани різних поколінь
творили свої образи делікатно, щоб розквітала осіння любов, щоб у скритій
стриманості Лесі Гуменецької відбився весь її творчий шлях, щоб ми жили у
передчутті її майбутніх ролей і таки їх дочекалися. З роси і з води усім
заньківчанам, а перш за все Олександрі Гуменецькій, іронічній та ніжній, сильній
та беззахисній, а, найважливіше – натхненній та творчій!
Галя Канарська
Світлини Анастасії Канарської
https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/albums/72157674778909392
Немає коментарів:
Дописати коментар