Львів засипало снігами, сумно і, по-зимовому безнадійно. Коли я вкінці жовтня приїхала в Чернівці, там падав дощ. Сонце визирнуло, здається, лише один раз, в більшості - дощило. Тому я намагалася в кожній виставі побачити хоча б відблиск
сонця. Львівські сніги нагадали мені про моє обіцяння написати про всі вистави
фестивалю "Золоті оплески Буковини".
Тоді, 22 жовтня у Чернівцях плакали дощі.
Львівський академічний духовний театр "Воскресіння" вийшов на ходулях
перед театром, публіка захоплено стежила за кожним рухом, а мене охоплював панічний
страх, лише б ніхто не впав. Ледь сказала Славкові Федоришину, який,
застуджений з температурою, дивився свою виставу, що боюся промокнути, тому
піду пити каву і, під його схвалення, тихенько пішла з площі. Якщо чесно, я
дуже люблю дощі та, й не боюся промокнути, але, на ходулях під дощем - близькі
моєму серці люди і, я таки переживаю за кожного з них. Все обійшлося, глядач,
який не боявся дощу, шаленів від захвату, а, інший - вже зібрався на виставу в
Палац культури, приміщення якого вперше було задіяне як фестивальна майданчик.
Це - колишній єврейський клуб: величезне приміщення з великими вікнами. На цій
сцені мала діяти Ліда Данильчук. "Театр у кошику" - унікальне творче об'єднання в українському мистецькому просторі, яке, по великому рахунку, нікому в
нашій державі НЕПОТРІБНЕ. Написала це слово, аж самій лячно стало, але це - справді жорстока українська правда. До вистави "Білі мотилі, плетені ланцюги" за новелами та листами Василя Стефаника Ліда Данильчук йшла, мабуть, все своє свідоме життя і, це - не банальна фраза, це - правда її буття, бо
дитинство минуло на Бойківщині й, Стефаникові слова переплелись з реальним буттям
рідного Сваричева. Повторювала їх і в далекому гамерицькому краю, куди її загнала
наша реальність і мрія про свій театр та свого Стефаника. Залишила вдома свою любов - маленького Юрасика, синочка - десь у підсвідомості оте Стефаникове
"мамин синок, як
Янгол". Безсонні
американські ночі з рядками Стефаника та Лесі. А, потім - повернення додому. Вона вже тоді знала, що вийде на сцену в плащі, який купила собі в Америці і, який їй чомусь асоціювався зі Стефаником. Знала про
що хоче говорити, лише не
знала, яку театральну форму матиме ця вистава. Та
поруч була подруга - посестра Ірина Волицька - кандидат мистецтвознавства, учениця світлої пам'яті Наталії
Кузякіної. Ось так народилося творче об'єднання "Театр у кошику" - без приміщення, фінансування, штату і тисячі
дрібниць, з яких
складається у нашому розумінні театр."Театр у кошику" народився з
ідеї та нестримного бажання творити. Цю виставу люблю найбільше, хоча, кожна вистава "Театру в кошику" - цікава. Але, ця була
перша, творилася в мене на очах. Останнім часом не
дуже часто гралася та, й не
розрахована на такий величезний зал. Вона - камерна і, потребує дуже інтимної розмови. Але ж Ліда Данильчук здатна подолати
усі бар'єри, то ж і охопила своїм єством цю безмежну залу.
Може, хтось з глядачів був настроєний на комедійний
лад, бо - фестиваль комедій, але це - дуже добре, що
організатори фестивалю намагаються розширити діапазон фестивалю й, внести в нього нові барви. Стефаник
був дуже доречним на цьому осінньому святі безтурботності. Вже ввечері на
глядачів чекав концерт-дарунок від Київського національного академічного театру оперети. Зал шаленів,
щастя було безмежним - здається, такого дня чернівецький глядач чекає
цілісінький рік, а мені в голові відлунювало стефаникове "просто нагадую собі
життє..." більш суголосне до кожної миті нашого буття. Сутінки Чернівців
мжичкою завершували перший фестивальний день.
Галя Канарська
Світлина з вистави "Білі мотилі, плетені ланцюги" ТМ "Театр у кошику" з http://tuk.lviv.ua/
Немає коментарів:
Дописати коментар