Лист другу - 5

Ось знову пишу Тобі, мій друже! Осінь ґвалтовно добігає свого кінця, а я ще не розповіла про всі чернівецькі вистави, даровані жовтнем. Хоч і сьогоднішнього листа розпочну не з них, а з дня вчорашнього, листопадового. 

Вчора я була на концерті Наталки Половинки чи, точніше, за її визначенням, на виставі - "Пісні вітру. Український романс", яку вона виспівувала з думкою про Володьку Кучинського, з офірою, щоб ще зібрати кошти на його лікування. На сцені Наталка про це не промовила ні слова. Та й навіщо? В залі Львівської філармонії не було випадкових людей, всіх об'єднала біда і віра, що все буде добре. А, Наталка на сцені ностальгійно-ніжно виспівувала своє життя, водила нас дорогами свого дитинства. Під її спів, мабуть, кожному думалося про своє. Я дивилася на вишукано вбрану Наталку - ця біла сукня їй неймовірно личить. Справжня оперна діва. А, в голові крутиться фраза Марії Заньковецької, яку вона дарувала Борису Романицькому: "Ти - орлятко з мого гнізда". Наталка - не орлиця, швидше - розкішна орхідея, яка первоцвітом неповторності буяла у садку Кучинського. Тепер аж лячно подумати, що у Львові могло не бути театру, створеного Володимиром Кучинським, який творив наш світ, на якому ми зростали, щоб піти кожен своїм шляхом. Ось і Наталка вибрала свій, в якому переплелись і слово і, голос.

Так тремтливо звучить: "А молодість не вернеться, не вернеться вона". Ми вгналися в роки та, молодість нікуди від нас не втекла, вона просто дає плоди голосом, який летить до небес, спогадами світлими... бо дивовижні люди живуть на нашій стражденно-незнищенній Україні. Тут у Львові ми хникаємо, що немає театру, а з одного "гнізда" Кучинського скільки дивовижних митців пішло творити світом! Наталка Половина, Ліда Данильчук, Олег Драч, Мар’яна Садовська, Місько Барбара, Оксана Цимбал, Юрко Мисак, Дарця Зав’ялова... усіх не перелічити. Стільки талановитих людей спокійно, як любить казати Куча, "бавиться" в театр. За ними не втомлюєшся спостерігати і радіти кожній їхній роботі.

Галя Канарська

Світлини Анастасії Канарської

Близькі серцю мандри

Тут при вході читаєш: "Сідаймо в човен. / Поїдемо в подорож довкола наших сердець. / Може відкриємо нову незнану землю." Й, розумієш, що мусив тут бути. Адже часто так буває, що ми зазвичай хочемо побачити далекі краї, але не знаємо того, що поруч з нами. Приблизно на відстані 50 кілометрів від Львова в зелені потопає місце, де Богдан вибирав патичком ритми своєї поезії.

По дорозі туди якийсь майже містичний вітер здіймає куряву з піску й, той піднімається високо-високо, викручуючи якісь практично піруети. Старша жінка на шляху перехрещується, наче від нечистого. Але ще кілька зупинок, аби перепитати подорожніх про правильність вибраного напряму й, за тими пісками в травах й квітах буде затишна оселя родини Антоничів. Дім, де геніальний поет ХХ століття Богдан-Ігор Антонич черпав своє натхнення й, знаходив спокій. Плебанія, на якій завжди були готові були чимось допомогти й розрадити парафіян отець Василь Антонич й їмость Ольга Антонич – батьки Богдана-Ігоря. Мешканці Бортятина зізнаються, що є й такі, які не встигли повернути цим добрим людям борги. Саме тому, що вони були такими, селяни бережно оберігають пам'ять про цю родину. Це можна відчути і в музеї й, на цвинтарі, бачачи прибрану акуратну могилу батьків поета.

Цей музей є відносно новим. Тому хотілося б, щоб побільше людей про нього довідувались й, рушали курним шляхом в «подорож довкола своїх сердець». Там справді дуже затишно й світло, а чарівні працівниці справді якось так неймовірно чесно плекають цю атмосферу. Музей-садиба родини Антоничів є Бортятинською філією Львівського музею історії релігії й, стала окрасою та культурним центром Мостищини. Історія цього музею стартувала на початку 1990-х років, коли зусиллями активної діячки дисидентського руху, філолога Ірини Калинець тут була створена кімната-музей Богдана-Ігоря Антонича, а до сторіччя поета будинок плебанії було повністю відновлено і 25 жовтня 2009 року відбулось урочисте відкриття Музею-садиби родини Антонича. Можливо, тут немає модерних цікавинок, якихось інтерактивів, як це практикують сучасні музеї світу. Не знаю, чи є достатньо фактажу для відвідувачів, серед яких, якби це не сумно було,  можуть бути й ті, які не знають нічого про Богдана-Ігоря Антонича, для іноземців. Але, без сумніву, є та атмосфера-поштовх для пізнання, для натхнення. Тут є родинні речі (наприклад, зворушливі до сліз листи матері сину), давні побутові речі, подаровані мешканцями села. Музей живе. Тут відбуваються зустрічі, презентації, експонуються тимчасові виставки, адже музей має п’ять кімнат. Так нещодавно тут відбувся вечір пам’яті Романа Луківського, на якому поетеса Марія Людкевич презентувала книжку «25 улюблених віршів Романа Лубківського» - посмертну збірку поета, яка побачила світ у видавництві «Каменяр». Також цими днями можна було застати виставку «Наші обереги» автрських робіт Оксани Гірняк і Олени Тимків, серед яких – ляльки-мотанки, крайки, гобелени, які органічно вплелись в загальну експозицію музею. Й, тепер так хочеться повернутись колись сюди знову й, випити ще води з криниці на плебанії.

Анастасія Канарська

Світлини авторки

Лист другу - 4

Львів засипало снігами, сумно і, по-зимовому безнадійно. Коли я вкінці жовтня приїхала в Чернівці, там падав дощ. Сонце визирнуло, здається, лише один раз, в більшості - дощило. Тому я намагалася в кожній виставі побачити хоча б відблиск сонця. Львівські сніги нагадали мені про моє обіцяння написати про всі вистави фестивалю "Золоті оплески Буковини".

Тоді, 22 жовтня у Чернівцях плакали дощі. Львівський академічний духовний театр "Воскресіння" вийшов на ходулях перед театром, публіка захоплено стежила за кожним рухом, а мене охоплював панічний страх, лише б ніхто не впав. Ледь сказала Славкові Федоришину, який, застуджений з температурою, дивився свою виставу, що боюся промокнути, тому піду пити каву і, під його схвалення, тихенько пішла з площі. Якщо чесно, я дуже люблю дощі та, й не боюся промокнути, але, на ходулях під дощем - близькі моєму серці люди і, я таки переживаю за кожного з них. Все обійшлося, глядач, який не боявся дощу, шаленів від захвату, а, інший - вже зібрався на виставу в Палац культури, приміщення якого вперше було задіяне як фестивальна майданчик. Це - колишній єврейський клуб: величезне приміщення з великими вікнами. На цій сцені мала діяти Ліда Данильчук. "Театр у кошику" - унікальне творче об'єднання в українському мистецькому просторі, яке, по великому рахунку, нікому в нашій державі НЕПОТРІБНЕ. Написала це слово, аж самій лячно стало, але це - справді жорстока українська правда. До вистави "Білі мотилі, плетені ланцюги" за новелами та листами Василя Стефаника Ліда Данильчук йшла, мабуть, все своє свідоме життя і, це - не банальна фраза, це - правда її буття, бо дитинство минуло на Бойківщині й, Стефаникові слова переплелись з реальним буттям рідного Сваричева. Повторювала їх і в далекому гамерицькому краю, куди її загнала наша реальність і мрія про свій театр та свого Стефаника. Залишила вдома свою любов - маленького Юрасика, синочка - десь у підсвідомості оте Стефаникове "мамин синок, як Янгол". Безсонні американські ночі з рядками Стефаника та Лесі. А, потім - повернення додому. Вона вже тоді знала, що вийде на сцену в плащі, який купила собі в Америці і, який їй чомусь асоціювався зі Стефаником. Знала про що хоче говорити, лише не знала, яку театральну форму матиме ця вистава. Та поруч була подруга - посестра Ірина Волицька - кандидат мистецтвознавства, учениця світлої пам'яті Наталії Кузякіної. Ось так народилося творче об'єднання "Театр у кошику" - без приміщення, фінансування, штату і тисячі дрібниць, з яких складається у нашому розумінні театр."Театр у кошику" народився з ідеї та нестримного бажання творити. Цю виставу люблю найбільше, хоча, кожна вистава "Театру в кошику" - цікава. Але, ця була перша, творилася в мене на очах. Останнім часом не дуже часто гралася та, й не розрахована на такий величезний зал. Вона - камерна і, потребує дуже інтимної розмови. Але ж Ліда Данильчук здатна подолати усі бар'єри, то ж і охопила своїм єством цю безмежну залу. Може, хтось з глядачів був настроєний на комедійний лад, бо - фестиваль комедій, але це - дуже добре, що організатори фестивалю намагаються розширити діапазон фестивалю й, внести в нього нові барви. Стефаник був дуже доречним на цьому осінньому святі безтурботності. Вже ввечері на глядачів чекав концерт-дарунок від Київського національного академічного театру оперети. Зал шаленів, щастя було безмежним - здається, такого дня чернівецький глядач чекає цілісінький рік, а мені в голові відлунювало стефаникове "просто нагадую собі життє..." більш суголосне до кожної миті нашого буття. Сутінки Чернівців мжичкою завершували перший фестивальний день.

Галя Канарська

Світлина з вистави "Білі мотилі, плетені ланцюги" ТМ "Театр у кошику" з http://tuk.lviv.ua/

Бенефіс любові на всі часи

Вони вийшли з "Вестсайдськоі історії" чи, точніше - прийшли 40 років тому з "Вестсайдською історією" до львів'ян. Цей травень 1976 року шумів-був лише одним запитанням: "Ти бачила "Вестсайдську історію?" Твоєї відповіді ніхто не чекав, натомість лунала захоплена розповідь про випускників учбово-театральної студії при театрі імені Марії Заньковецької. Розповіді справді вражали, то ж виставу побачила уся наша родина. П'ятьом з них судилося стати акторами в своїй alma mater. Світлої пам'яті Тарас Стефанчук, Дарія Зелізна (тоді - Кошель), Галя Давидова, Вадим Яковенко та Леся Гуменецька.

Зовсім недавно Галя і Вадим відсвяткували своє рубінове весілля, залишившись в пам'яті юними закоханими з тієї неймовірно світлої "Вестсайдської історії". Не знають творчого спокою ці, освячені театром, заньківчанські красуні випуску 1976 року. Усі троє грають у виставі Алли Бабенко "Ціна любові" Софії Налковської, адже любов торує їхній творчий шлях і не дає зашкарубнути душею. У цій трійці кожен займає своє неповторне місце, має свій неповторний голос. В цей заньківчанський вечір львів’яни прийшли зачаруватися Олександрою Гуменецькою, дуже галицькою квіткою в обрамленні осені листопадової. Власне для свого бенефісу акторка вибрала виставу "Ромео і Джульєта в кінці листопада" - неймовірно зворушливу історію любові, яка приходить, коли їй заманеться, навіть, в кінці листопада. Листопад таки пасує пані Лесі, хоча, їй пасують усі часи, бо вона надзвичайно стильна акторка, яка дуже точно відчуває час і, вміє його огорнути своєю неповторною акторською індивідуальністю та жіночістю.

 Здається, тепер модно вживати поняття "ікона стилю", то я посмію назвати Лесю Гуменецьку іконою заньківчанського стилю. Вона мені нагадує Лесю Кривицьку, хоча ніякої зовнішньої схожості між ними немає і, навіть, акторське єство різне. Кривицька - спокій, Леся - стильна буря. Леся Кривицька не була галичанкою, але стала для галичан символом, Леся Гуменецька - галичанка з голови до п'ят і, це галичанство якось в моїй свідомості їх об'єднує. Їм обом дуже пасує заньківчанська сцена. Тому Леся Гуменецька чується щасливою в оточенні чотирьох чи, навіть, п'яти заньківчанський поколінь. Її партнер Євген Федорченко також святкував цього літа ювілей, адже прийшов в театр імені Марії Заньковецькоі в 1971 році після закінчення Київського театрального інституту імені Івана Карпенка- Карого. Разом з ним до Львова приїхали: Романна Панчак - акторкою в Перший український театр для дітей та юнацтва і, Петро Бенюк – до заньківчан.

У маленькій ролі у цій виставі вийшов останній заньківчанських могікан - Борис Мірус – молодий, підтягнутий, світлий у своїй акторській відкритості. Наталя Лісова, Людмила Нікончук, Віталій Гончаренко, Христина Гузиль, Назарій Московець - усі ці заньківчани різних поколінь творили свої образи делікатно, щоб розквітала осіння любов, щоб у скритій стриманості Лесі Гуменецької відбився весь її творчий шлях, щоб ми жили у передчутті її майбутніх ролей і таки їх дочекалися. З роси і з води усім заньківчанам, а перш за все Олександрі Гуменецькій, іронічній та ніжній, сильній та беззахисній, а, найважливіше – натхненній та творчій!

Галя Канарська

Світлини Анастасії Канарської

https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/albums/72157674778909392

Лист другу - 3

Ось я повернулася з Твого родинного міста. Чомусь там зовсім бракувало часу для написання листа. Хоч подумки я писала його кожного дня, блукаючи знищеними чернівецькими дорогами. Та, навіть, вони (бо, де їх розвалених немає в Україні?!) не зменшували мого зачарування містом. Чернівці таки вміють зачаровувати, незважаючи ні нащо, наче існують всупереч. Але, перш за все я хотіла Тобі написати про пса, тобто - собаку.

Чернівці - королівство бездомних псів. Про це хочеться кричати, це - болить. Але, найсвітлішим спогадом цієї моєї театральної подорожі в Чернівці стала собака Сільвія, тобто, вистава під такою назвою. Тобі, знавцеві американської літератури – мабуть, добре відома п'єса Альберта Герні «Сільвія». Саме її в Ботошанському театрі імені Міхая Емінеску (Румунія) поставила режисер Людмила Скрипка. Я, мабуть, видамся Тобі дивачкою, але, давно вже не переживала безмежного відчуття щастя на межі усмішки і... сльози. Вистава означена, як лірична комедія. Навіть, не знаю чи, відповідала вона цьому жанру. Не було часу зосередити увагу на цьому питанні, та й не було потреби, бо відбулося найважливіше, що рідко останнім часом в театрі буває - була ВИСТАВА. Чутлива, точна, емоційно довершена, яка промовляла до серця.

Ти, як спеціаліст з американської літератури, міг схопитися за голову і сказати,що від Герні там залишилися лише "ніжки та ріжки", але згадай Барта з його теорією про смерть автора. Людмила Скрипка прийшла до Герні зі своєю чіткою інтерпретацією. Вона - жінка з голови до п'ят, з міцним чоловічим стержнем. Тому її режисура - чітка до оголеної досконалості. Все починається з перфектноі сценографії, коли біле домінує (маю на увазі  колір). Він, колір - вражає своєю рафінованістю, відторгненістю світу недосконалого, в ньому важко вписатися хаосу. А, хаос прийде з приходом... Собаки, яку гратиме жінка. У неї золоте волосся і усміх Мони Лізи і, біль в очах - всіх собак світу і, чернівецьких, зокрема. Вона грає лабрадора - так мені здалося, бо ж румунської мови не знаю, а п'єсу читала тисячу років тому. Перекладу не було, багато глядачів жалкувало і хотіло перекладу, мені ж було добре без нього. Навіть, сьогодні мені здається, що переклад міг все зіпсувати. Можна було загрузнути в словесних дебатах чоловіка та жінки і, "виплеснути дитя з купелі". Собака могла у цій словесній баталії стати зайвою. А, в інтерпретації Людмили Скрипки це - її, собаки,  історія з алегорією людського буття - можливо, навіть, буття жінки. Бо, тільки жінка вміє любити віддано як собака і, тільки жінці торовано дорогу на плаху втрати своїх ще ненароджених дітей.

Художник Наталя Тарасенко вдягає собаку-жінку кожен раз в костюм-алегорію, відповідно до її життєвого буття. Сірий колір дарований життєвим будням, блакитний, як колір надії, а пурпуровий - розтерзаний жах болю. Я, навіть, зараз не в силі розповідати Тобі про пурпурові сцени вистави... Все ще болить. "Ти мій Бог" - назвала Людмила Скрипка свою виставу. Кожен цю назву міг інтерпретувати по своєму. Хто кому Бог? Господар собаці чи, собака господареві? Хотілося, щоб на цій знищеній землі кожен в кожному бачив Бога.

P.S. Хочеться написати Тобі про всі вистави, але, це - пізніше, коли емоції вляжуться.

Галя Канарська