«Чуєш брате мій, товаришу мій…»

Весна завжди прощається зі Львовом грозами, наче виливає невиплакані сльози за нестерпністю втрат, бо початок червня – час болючих спогадів про людей, які були твоєю родиною і так несподівано, так жорстоко швидко відлетіли у засвіти. Скільки розмов проведено з ними подумки, скільки слів непромовлено до них і про них. Вони зналися з раннього дитинства і виросли на одній території з найменням Театр. А той конкретний театр тоді називався Львівський театр юного глядача імені М. Горького. Чотирьохрічний Володя Колчинський возив по подвір’ю театру візочок з немовлям Танею Шевченко, поки її мама Марія Шевченко, акторка, грала на сцені. Розмовляв з її батьком - режисером Віктором Шевченком і, терпеливо чекав, коли звільниться його мама, Олена Євгенівна, добрий дух канцелярії театру. Не знаю, чи бачив Володя на сцені свого батька, акторська кар’єра якого склалася за межами Львова, але думаю, що зачарування театром – це і частка його генів. Світлої пам’яті Ірина Горбенко – перший львівський завліт театру любила згадувати їх маленькими, називаючи Володю «красавчик», а Таню «симпатяжечка». Вони обоє були «заражені» вірусом театру, то ж недивно, що долі свої пов’язали з ним. У «родинному» театрі працювали обоє: Володя – помічником режисера, Таня - зав. літературною частиною. Обоє не дожили до свого шістдесятиліття: Володі – 3 червня виповнилося б 65 років, а 6 червня минає 6 років, як Таня Шевченко відлетіла у засвіти.

Ці двоє відігравали неабияку роль у театральному житті Львова.  Володя Колчинський довго йшов до своєї акторської дороги, зреалізувати свої акторські мрії йому вдалося аж зі створенням львівського духовного театру «Воскресіння», де спочатку працював заступником директора, але така яскрава фарба не могла оминути увагу режисера Ярослава Федоришина. Особливо, коли театр вийшов на площі. Він був справді зіркою вуличного театру, барвою неповторною, хоча його цікавив театр вишуканого слова. Коли не міг про щось сказати на сцені рідного театру, то працював самостійно. Навіть, важко хворий хотів створити виставу за новелами Стефаника. У свої п’ятдесят вперше працював над Стефаником з Іриною Волицькою. Це мав бути крок другий… Він умів захоплюватись і умів любити. Його захоплення передавалося іншим і кожен вірив, що він - його найкращий  друг. Він не терпів нелюбов. Якось зболено сказав, що не може зрозуміти, чому хтось його не любить. Я зі свого погляду намагалася переконати, що немає чого переживати, та й навіщо, щоб усі любили. Сказав, що не можу зрозуміти, бо неможливо жити, коли тебе хтось не любить. Може, йому, з дитинства скупаному в любові мами, бабці, прабабці, справді забракло любові, що так швидко відлетів. Ніяк неможливо звикнути, що його немає в нашому місті. Кожна сива борода примушує швидше битися серце і ледь стримуєшся, щоб не наздогнати схожу постать. Він мав свій світ, був неймовірно неповторним явищем, яке не потребує переліку посад і досягнень, бо досить просто промовити: «Колчинський» і, кожен хто його знав, може втопитися в морі спогадів та асоціацій, і навіть, той, хто не знав, таки хоч раз у житті чув легенду про Колчинського.

Танине життя складалося інакше й, тепер через роки мені здається, що ми всі, маю на увазі - театральний Львів, завинили перед нею своєю «нелюбов’ю».  Вона не була людиною-фестивалем, як Володя, вона, як кажуть на Галичині «не давалася любити», бо на перший погляд виглядала колючою та занадто іронічною, хоч за цим ховалося ніжне серце, але, досить швидко втративши батьків, вона боялася болю втрат. Боялася відкрити серце, щоб хтось потішався над нею. Мала аналітичний розум і журналістський дар всевидючого ока. Встигала всюди, писала багато. В газеті «Експрес» не друкували театральних рецензій, тому з часом майже відійшла від театрознавства, шукала матеріали-родзинки і, можливо, була одним з найуспішніших журналістів Львова. Та театр завжди жив у її серці - не пропускала ні однієї львівської прем’єри, завжди чекала фестиваль «Золотий Лев», де багато років редагувала «Бюлетень» фестивалю. Свою дипломну роботу присвятила творчості свого батька. На жаль, вона не збирала своїх статей і, не залишила архіву - мабуть, з її праць можна було створити не одну книгу. Вона померла в день журналіста. Зранку розривався мій мобільний телефон, висвічуючи «Шева» - так ми звикли її називати. Ми жартували, що Таня не може дочекатися, щоб її привітали з днем журналіста, виявилося, що дзвонила її товаришка – посестра пані Ірина Грицковська. Вітати вже не довелося…

Вони були різні, як день і ніч, водночас були неймовірно схожі у своїй любові до театру, у своєму майже дитячому захопленні світом. Дорослі діти, яким не судилося по справжньому подорослішати. Плачуть львівські дощі, промовляють слова немовлені.

Галя Канарська  

Світлини з родинного альбому

Реконструкція болю

Це справді було схоже на замкнене коло - двічі я  не могла потрапити на останню заньківчанську прем’єру «Святомиколаївський вечір», бо її відміняли через недостатню кількість глядачів. Виявлялося, що у нашому місті немає 50 осіб, щоб заповнити глядний зал заньківчанської Камерної сцени. На третій раз – бар’єр подолано. Гасне світло і східцями підніметься на сцену акторка Леся Гуменецька, щоб розпочати нелегку розповідь про долю двох жінок, як відбиток жаху тоталітарної системи. Ірина Вільде і Ольга Дучимінська, як два крила іронії долі. Про Ірину Вільде, здається, знає кожен, про Ольгу Дучимінську - майже ніхто, але обидві вони пройшли свою Голгофу. За кожною з них стоїть своя правда. Автор п’єси, Роман Горак, з когорти письменників – вихованців Ірини Вільде. Його синівське ставлення до письменниці відчувається у кожному мовленому слові. Ольга Дучимінська – terra incognita, була і залишається по сьогоднішній день для більшості, та й для автора п’єси, видається також. Навіть, у цій виставі, першій на шляху до повернення її імені у контекст історії України, їй дарована одна-однісінька барва – страшна і нестерпна – біль. Не звучатиме її поетичне слово, лише жах болю і страху житиме в надламаній постаті Дучимінської – Наталки Лань. Для підсилення безвиході болю героїня Наталки Лань на котурнах повторюватиме слово, мовлене акторкою Лесею Гуменецькою. Хто вона - адвокат, свідок цього нестерпного болю чи просто оповідач, який небайдужий до долі цих двох дивовижних жінок?

Хтось з глядачів сказав, що у Лесі Гуменецької невигідна роль. Як на мене, то - найбільш виписана і продумана режисером. Їй Алла Бабенко віддає можливість подорожі вдовж століття, йдучи слідами цих двох, не засуджуючи, не оправдовуючи, просто люблячи. Найважча робота випала на плечі Наталки Лані, бо бути відгомоном болю – завдання архіскладне. Як розповісти про людину, життя якої було нескінченною дорогою втрат?! Як вкласти у 80 хвилин сценічної дії життя на відстані сльози і мовчання? Неможливо! І все-таки ця вистава дуже потрібна, бо вона увертюра до пізнання і Ольги Дучимінської, і Ірини Вільде, скільки б ми не переконували себе, що про неї все знаємо. У виконанні Лесі Бонковської Ірина Вільде перш за все жінка – берегиня своєї родини, своїх синів, вона зачаровує своєю правотою і впевненістю, що все в житті зробила правильно, її іронія моментами нестерпна, але щира. Вони ніколи не перетнуться на сцені - Ольга Дучимінська – Наталки Лань і Ірина Вільде – Лесі Бонковської, кожна йде своїм шляхом, своїм болем. Рватиметься до небес зболений крик Наталки Лані. Її болеві навіть не потрібний кат, хоча він прийде в особі актора Віталія Гончаренка – Дучимінська-Лань сама собі суддя і кат, їй ніколи не вдасться утопити журу, її терновий вінок ніколи не перетвориться у розмай. Увертюра обірветься на півслові, ніхто не співатиме «Чуєш, брате  мій» - ні глядачі, ні актори. Та це невиспіване «кру… кру… кру » скиглитиме в тобі за кожну знівечену долю. Не знаю, чи гратимуть цю виставу далі, бо ходять чутки, що скоро Камерна сцена театру може перетворитися на ресторацію, бо ми ж місто на тарілці! Яке кому діло до Дучимінської, чи до Вільде?! Квитки не продано і про виставу можна забути. Якщо Ваше серце не зашкарубло, то не пошкодуйте 50 гривень і, підіть на заньківчанську виставу, в якій три рафіновані галичанки, не жаліючи себе, реконструюють біль, який допоможе нам залишитися людьми...

Галя Канарська

Світлини Анастасії Канарської. Більше: https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/albums/72157665917251814

Великодні театральні мандри. Жіноче і чоловіче

Великдень. День третій. Збираюся в театр. В телефонній слухавці здивовано-обурений голос товаришки: «Ти здуріла! Які «Ножі в курях»?! Свята!» Навіть цей вигук не зупиняє, чи, радше, ще більш підганяє до Театру імені Леся Курбаса на одну з березневих прем’єр за п’єсою шотландського драматурга Девіда Гарровера «Ножі в курях, або спадок мірошника». На сонячні відчуття не налаштовуюсь, бо, судячи з прочитаних статей, дійство чекає похмуре з убивством. Сценічний простір відкритий для глядацького ока ще до початку дії. Білизна на шнурках, в прозірках – око коня, його тінь… двері, мішки. Вистава не починається своєчасно, то ж встигаєш вивчити кожну дрібничку в сценічному просторі… Нарешті - дзвінок і, ще чарівне дівча ритуально нагадає про телефони… та згасне світло і, в отворі дверей з’явиться Жінка… Дитинно-щасливе обличчя, якась надламана лінія рухів, вся в очікуванні щастя, а, можливо, як справжнє втілення земного щастя. Вона з легкістю пересуне білизну, переробить безліч господарських робіт (не лякайтесь, на сцені ніякої побутової дії не буде, але сценічне існування Жінки – Наталки Рибки-Пархоменко дасть поживу вашій фантазії - здаватиметься, що все про що вона розповідає своєму чоловіку Орачу – Олегу Цьоні, відбувається тут на сцені). Ось вона годує курчаток, а ось – молиться за врожай і, за своє вимріяне жіноче. Вона - відкрита і безпосередня, вона вся в очікуванні дива. Вже давно не доводилося бачити такої атмосферної чистої вистави. Здається, що в сутінках театрального світла відчувається запах поля і присмак молока, відчувається не побутово, а ефемерно-вишукано (Куча, вибач, тут не обійтись без сентиментів!). Акторська взаємодія в якусь мить нагадує кінематографічну. Таке відчуття, що фіксується кожен «кадр» ідилії, якому второвано шлях до трагедії. Так мало бути за Гарровером, але ж інтерпретація штука несподівана. Кучинський настроєний на світло, тому, як на мене, вистава не про вбивство, а про ЛЮДИНУ, яка вміє зачаровуватись світом і, у всьому сягати суті. Її зачарування-подивування світом стають альфою і омегою цієї дивовижно світлої вистави, незважаючи на приглушеність тонів і, майже піскової гами сценічного простору та костюмного вирішення. Ще одне нагадування, що все у світі минає, переходить у тлін, тільки захоплення світом забирає людина зі собою у засвіти. Тому справді - як можна назвати калюжу з джерельно-чистою водою? Не може вона бути апріорі калюжею. Ось у цьому виникає внутрішній конфлікт між світом Жінки і, погаслим, майже пісковим, поглядом чоловіка.

Обидва партнери Наталі Рибки-Пархоменко існують паралельно зі світосприйняттям її відкритості. Обидва піскові відбитки, один – Олег Цьона – агресивно бридкий, другий – Андрій Козак – пастельно-розмитий. Для Жінки Наталі Рибки-Пархоменко, видається, немає вибору між чоловіками, найважливіше для неї – подивування світом. Її відкритість не здатна витерпіти наруги над своєю суттю, тому камінь в руці – не вбивство, а захист світу. Їй не болітиме відхід Мірошника – Андрія Козака, бо не він її покидає, а вона вирушає у дивовижну подорож світом, який її оточує. У цій виставі гармонійно поєдналися усі компоненти: від вирішення сценічного простору Володимиром Стецьковичем і, майже символічних костюмів Юлії Рибки (хтось заперечить: вони ж просто побутові, та в цій побутовості майже притчова філософія простежується), до пластичних вирішень Ольги Семьошкіної, таких органічних, що здається, що вони проростають з акторського єства, непобаченого нами ніколи, до акапельного співу на коду, який рветься у вись, несе вертикаль вистави як ствердження людської неповторності.

А, через день зі світу жіночого несе мене маршрутка у світ чоловічий. В Львівському обласному музично-драматичному театрі імені Юрія Дрогобича – прем’єра. На Камерній сцені, невеличкій - лише на 40 місць, молодий режисер Влад Сорокін запросив на першопрочитання п’єси Тетяни Іващенко «Лицар храму». П’єса написана у 2014 році, як відгомін Майдану. Історія чоловіча, жорстка і сувора у своїй жорсткості. Коли прочитала її вперше, думала, що не знаю режисера, який би мав сміливість її поставити, а ще більше не знаю актора, який міг би це зіграти. Хоча лукавлю, актора уявляла. Це міг би бути Григорій Гладій. Але… Отже, Дрогобич. Місто зустрічає сецесією, яка просто зникає на твоїх очах, неймовірною кількістю безпритульних псів і, базаром. Театр – оаза затишку. Квіти, рибки, черепашки… затишок, здається, не впишеться в жорстку чоловічу драматургію Тетяни Іващенко. Обірвані шматки фіранок гнітюче звисатимуть завісою, затишок поступово відійде на другий план. В мить згадається авторський епіграф до п’єси: «В житті трапляться навіть таке, чого в житті не трапляється  ніколи». На сцену, захаращену безліччю ящиків-кліток вийде актор Борис Великий, вийде на прю зі сценою і… світом. У нього не буде часу на паузи, на роздуми, у нього не буде партнерів, лише співрозмовники (чи, радше - слухачі) у вигляді гвинтівки та манекену та, й записаний фонограмний голос. Вайлуватий дядько почне свою «війну» з… голубами, які попсували його улюблену куртку. Ніщо в його образі не асоціюватиметься з найманим вбивцею, тільки промовлені слова будуть тому свідченням. Він промовлятиме їх приглушено, дратуючись на мізерні речі, манекен – людина, свідок його балаканини, переноситиметься у різні кінці мініатюрної сцени: то лежатиме горілиць, то заповнить собою авансцену, куртка Степана – Бориса Великого додасть йому, манекену, відчуття аlter ego, чи стане цей манекен то - проoбразом ворога, то - друга. Степан – Борис Великий асоціативно спілкуватиметься з рушницею, торкатиметься її ніжно, наче гладить тіло єдиної коханої жінки, тим страшніше звучатиме в його русі бажання пострілу. Хто він - лицар чи жертва? У цій виставі ми не отримаємо відповіді на це запитання, як і на багато інших питань, які виникатимуть протягом цієї коротенької 50-хвилинної вистави, бо режисеру, як і багатьом іншим  режисерам у наш час, слово видається зайвим. П’єсу порізано майже ґвалтовно, тому багато залишиться для глядачів незрозумілим. Зокрема, чому в сни людини, яка стріляла на Майдані, приходить брат Роланд – тамплієр, як переплітаються ці різні часові історії? «Маю серце. Шансу не маю» - одна реплік Степана, навіть не пам’ятаю , чи вона прозвучала у виставі, але вона  дуже асоціативна до становища актора Бориса Великого у співпраці з режисером. Важко працювати з актором, на це потрібно бажання і багато часу. То ж з радістю режисер заховався за багатовимірністю та асоціативністю сценографії, створеної Юлією Гнатенко, де ящики перетворюються то у грати в’язниці (ось за ними зловісно видніється тінь манекена, наче пересторога, що там може опинитися кожен із нас), то ящики стануть хрестом-розп’яттям, під яким втрачатиме останні сили Степан – Борис Великий. Він так хотів наступити на хвіст лева! Слів бракне. Чомусь з пам’яті виринуть рядки Антонича, які як епіграф до своєї вистави використав Володимир Кучинський: «Прасловом, наче зерном простим, хай вцілю в суть. Мов птаха трелем.» Так хочеться досказаності історії, але кожна творча особистість має право на свою інтерпретацію. Влад Сорокін вибрав свою дорогу. Для нього вона була нелегкою, бо здається, ще ніколи не залишався з актором наодинці. В театрі працює чудовий балетмейстер Сергій Дмітрієв, який завжди приходить на допомогу режисеру і, зі своїм балетом дограє недогране і недосказане, а тут - лише один актор. Крок перший, сміливий і, подоланий достойно.    

Галя Канарська   

Сцена з вистави "Ножі в курях, або спадок мірошника". Автор світлини - Андрій Водичев з www.facebook.com

Сцена з вистави "Лицар храму". Автор світлини - Анастасія Канарська. Більше:    https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/albums/72157667831131711