Про «Дівчат…» зі Львова

Скажу так: телевізор в моїй кімнаті вже роками стоїть як предмет меблів. Серіалів не дивлюсь. Останній, який переглядала, був «Доктор Хаус» до того часу, коли почалися проблеми зі здоров’ям у близьких і страх іпохондрії. Та, до слова, люблю при нагоді глянути щось, коли в Польщі. Можливо, перш за все через мову – хочеться скористатися нагодою й, більше її чути та й, що не кажіть, а рівень польського телебачення загалом є досить непоганим (наприклад, мій улюблений «TVP Kultura», на якому нещодавно була ретроспектива фільмів Кшиштофа Кєсьльовського й, де я випадково натрапила на документальну стрічку про бального танцівника Славіка Крикливого з України, який зараз мешкає в США). Й, принагідно захотілось кинути оком на серіал, про який вже начулася-начиталася, аби скласти свою власну думку (хоч, загалом маю упередження до цього жанру, як до чогось, що рідко має високу художню цінність) та, виявилося, що показ першого сезону вже закінчився, а другого ще не розпочався, то ж довелось перенести перегляд до Львова на рідному комп’ютері. Зрештою, де, як не у Львові, дивитись на «Дівчат зі Львова», якомога більш об’єктивно-суб’єктивно (без претензій, що перша складова буде універсальною константою, бо я в це не вірю). Та, не люблю, коли світ ділять на чорне і біле, хоча, те, що Перемишль там є Львовом, з самого початку викликало неймовірне внутрішнє неприйняття (не в образу Перемишлю, який теж люблю і, це - вже стабільно, незважаючи ні на що).

Словом, думала, гляну одну серію й, на тому кінець. Вивіски з помилками, якісь пияки, незрозумілі вулиці (хіба десь в районі вулиці Богдана Хмельницького, біля підніжжя Високого замку…) Хоча, цей фільм не знімали для львів’ян, чи намірено для людей, які знають наше місто. Та й, як використовував у своїй передвиборчій кампанії один з кандидатів на мери (правда в іншому контексті): існує два Львови. Я, народжена у Львові, часом відчуваю, що потрапляю у якийсь інакший вимір, інший світ, коли опиняюсь на Сихові чи, навіть, на Володимира Великого. Та там ще й якісь непритаманні справжнім львів’янкам імена, як Поліна чи Свєта («Ми познайомились, сиділи, щось болтали / а я запомнив – тебе Свєта звали», - співає український гурт «ТІК» з Вінниці). Хоча, можливо, для їхніх батьків ці імена є близькими (ми майже нічого не довідаємось про їхнє походження). Зрештою, якоюсь мішаниною мов, але, в даному випадку, на основі польської, розмовлятимуть героїні польського серіалу “Dziewczyny ze Lwowa” впродовж усього фільму, а я таки переглянула за кілька днів усі серії, аби не робити поспішних висновків на основі однієї чи, кількох. Мова це – те, що дратує перш за все. Нагадало мені якийсь англомовний фільм, де озвучування російського перекладу індусів було з якимсь начебто притаманним їм акцентом-кривлянням (якого милого?) Чому вони не могли розмовляти польською (адже, це - польський польськомовний фільм) з вкрапленнями української (наприклад, в розмові з дітьми по скайпу), але, нормальної української, зі субтитрами внизу. Та, для цього, як і для багато чого іншого, потрібно було більше часу, вкладеної праці. А, специфіка телевізійних серіалів переважно є такою, що вони є такими собі «скорозліпками». Гарячими пиріжками, які закидують в роти споживачів (а, виявляється, є ще багато таких в наш час високорозвинених інформаційних технологій).

Отже, «Дівчата зі Львова» режисера Войцеха Адамчика – класичний приклад телевізійного серіалу, який, як виявилося, є ні чим не кращим і не гіршим (на мою суб’єктивно-об’єктивну, чи об’єктивно-суб’єктивну думку) за звичайну продукцію такого штибу. Який не сягає глибин, не претендує на високу художню цінність, але який, поза тим, можна при потребі, бажанні, переглянути. Тут присутня і характерна для «мила» історія Попелюшки (й, не однієї) і, відверто негативні та позитивні персонажі, як то буває у казках. Та тут з’являються українки. І, нас природно це зачіпає. Нам здається, що ми не такі. Та цей жанр це – переважно узагальнення. «Чому вони прибиральниці, а не, наприклад, науковці?», - спитаєте ви. А ви багато бачили серіалів про науковців? І, чи дійсно ви мало знаєте жінок з України, які поїхали в Польщу на заробітки й, займаються прибиранням, догляданням за старшими? Чи, справді не знаєте жодної? Очевидно, ця тема якось визріла у суспільстві й, автори серіалу прорахували інтерес у свого глядача до неї. Українські чоловіки показані не в найкращому світлі. А ви не зустрічали таких на вулицях наших міст і сіл? Хоча, тут, я б сказала, що загалом жінки показані сильнішими по обидва боки кордону, як це зрештою, часто виходить сьогодні. Про українські лікарні можна було ще більших страхіть назнімати (знаю з власного гіркого досвіду). Тут ще все так собі - по верхах. Скорозліпка. Але, понад тим усім все ж таки стоїть збірний образ української жінки в тих чотирьох іпостасях: Світлани, Поліни, Уляни і Олі. І, сказати, що він тут негативний - не повернеться язик (на мою думку).

Мене коробив "Вогнем і мечем" Гофмана, образ українця в Аґнєшки Холланд. Тут образно кажучи ніхто не вигукує: "Nie chcę Bohuna." А, навіть - навпаки. Так, вони не схожі на дівчат зі Львова (принаймні, на тих, яких я знаю, але Львів є значно ширшим та багатовимірним й, навіть, сьогоднішній вже є не таким як вчора...) Але, вони все ж є збірним образом чеснот, які притаманні українським жінкам: розсудлива, працьовита Світлана (звісно, що про "львівськість" страв у її виконанні нема що говорити), активна, ініціативна Поліна, інтелігентна Уляна, вразлива Оля. Серед дівчат, найслабше прописаний характер останньої. Хоча, можливо, її безкінечні сльози і мають вносити ту крихту комедійності своїм перебільшенням. Загалом, тут дуже багато добрих акторських робіт. Те, що там багато коротких спідниць, підборів, борщів, як безпрограшного шляху до серця мужчини, то - такий вже стереотип, а зі стереотипами, як відомо, боротися можна хіба тим, що змінювати свого внутрішнього героя. Але, зауважте, ви ніколи не почуєте від героїнь, що їм потрібно знайти когось заради вигоди. Світлана говорить про кохання, Поліна бере все на свої плечі, Уляна все грає і грає на скрипці, Оля - дівчинка, яка ще може обіймати м'якого ведмедика уві сні.

"У Львові панни начебто сумні, у Львові панни начебто цнотливі", - писала колись одна львівська поетка. Й, хоча "Дівчат зі Львова" важко назвати львівськими, вони далеко не є якоюсь злісною карикатурою чи, причиною до образ. І, поки вони долатимуть свої життєві перешкоди, будуть працювати, любити, грати на скрипці, ми будемо творити нового героя в собі, долати свої перешкоди, працювати над собою і над змінами у своїй країні й, любитимемо "свою Україну убогу", бо "хто ж тоді, як не ми, брати?!"

Анастасія Канарська

Свілина TVP з http://www.fakt.pl/

Весняно… театральне…

Так спрагло хочеться весни, що ладен бігти на край світу, аби відчути справжній її подих. А виявляється, що у Львові для того, щоб відчути остаточний прихід весни варто вибратись … у театр. Недаремно ж Міжнародний день театру святкують 27 березня! Цього року львівські театри просто пригоршню прем’єр до цього дня приготували. Громадські здачі прем’єр розпочались ще з четверга. У Національному академічному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької репрезентували «Наталку Полтавку» у постановці Романа Валька. Пішла по інерції, бо звикла «слідкувати» за творчістю цього неординарного режисера, не сподіваючись ні на одкровення, ні на особливе мистецьке потрясіння. Так приємно помилятися! Вперше повірилося, що можна сподіватись на нову інтерпретацію твору, навіть, якщо здається, що вже нічим здивувати неможливо. Тендітна жіноча постать з батутом, руки нагадують крильця метелика, які самі творять у вас на очах музику (Ірина Стасишин), під стать цим крильцям-рукам - сценографія, як марево (брати Риндзаки). Що це? Дивовижні вінки, як Всесвіт переплетені травами, квітами, вікнами і… млинами. У цьому химерному світі тендітна дівоча постать, справді «дівка проста, некрасива (хоч кожен має свій «еталон» краси), добра серцем». Однак на цьому «добра» чомусь найбільше хочеться зосередити свою увагу. Наталка – Людмила Осташ справді вражає своїми людськими якостями і, звичайно, вокальними даними. Скільки Наталок перебачено, але ніхто не залишив в пам’яті такого відчуття тепла і щирості почуттів, як ця юна вокалістка. На жаль, інші персонажі нездатні були сягнути її рівня відкритості, хіба що Возний – Олег Лановий, своєрідне заперечення усіх театральних кліше - таке собі хлоп’ятко, яке щиро закохане і, тому здатне зрозуміти серце Наталки і, не ставати на шляху любові. Роман Валько вибудовує вишукану пастораль, в якій, як на полотні, своєрідним декором стає і хор і, балет. В цій режисерській вишивці все скомпоновано досконало, вивірено до міліметра, трохи підводять інші виконавці, але це вже питання, мабуть, не до режисера, а до викладачів акторської майстерності, яка, мабуть, вважається зайвою на вокальному відділенні. А на це таки треба вважати, бо це - все-таки важлива складова для праці, навіть, на оперній сцені. Та настрій таки весняний, бо, як сказала одна глядачка, «Наталка - не пенсіонерка», та й вінки-мережива сценографічні мережать надію на гарну мистецьку долю і Романа Валька, і Людмили Осташ, і Сергія Наєнка – балетмейстера вистави, і художника по костюмах Христини Козак, яка створила надзвичайно стильний стилізований образ кожному персонажу, і на глядацьку любов, яка зростатиме з відчуттям неповторності творінь, які з’являються на львівській сцені, ламаючи кліше зашкарублості.  

Прем’єра у заньківчан «Голий король» за твором Євгена Шварца, настроювала глядача на філософський лад. Наша заполітизована публіка, мабуть, сподівалася у виставі Вадима Сікорського отримати відповіді на всі болючі запитання сьогодення, насолодитися розгромом політичної еліти і, з відчуттям задоволення повернутись до дому. Та не так сталося, як гадалося. Вадим Сікорський створив легку казку для дорослих, де кожен міг знайти для себе щось захоплююче, включно з моральними  висновками. Ніщо не читалося «в лоб». Найбільш потішили філігранні акторські роботи, про більшість можна було б написати маленьке есе, але що найдивовижніше , ніхто не тягнув на себе ковдру, кожен творив, відчуваючи партнера і, допомагаючи йому, а не руйнуючи його світ. Для мене юнацько-весняно звучав король – Олександр Кузьменко (так і хочеться написати: Сашко!), який, здавалося, загубився, як актор на заньківчанській сцені, після переходу з ТЮГу. Найдоросліший за віком актор у цій виставі бавився і купався у ній, як юнак, як справжній Арлекін, за висловом Леся Курбаса. Це - неймовірна насолода дивитися як актори розкошують у своєму акторстві, незалежно від віку, чи фахової зрілості. До таких акторів-розкошувальників у цій виставі я б віднесла перш за все Марійку Шумейко, яка вміє водночас і зосередитись на ролі, і відчувати себе вільною у імпровізаційному просторі вистави, який, незважаючи на чiтку режисерську канву, таки існує у цій «легкій» казці. А ще розкошують у цій виставі - і Надія Шепетюк, і Наталя Боймук, і Мар’яна Фехтель, і Орест Гарда, і Ярослав Мука, і Ігор Гаврилів, і Марта Кулай, і Оксана Самолюк… Варто було б згадати про всіх! Бо актори у Львові працюють таки дивовижні.  

Підтвердженням цих слів стала і прем’єра у Першому українському  театрі для дітей та юнацтва якраз 27 березня, в День театру. “Dogs” – це перша спільна робота донецького режисера Євгена Чистоклетова (а тепер – львів’янина!) з акторами цього театру. Євген Чистоклетов належить до режисерської братії, яка перш за все болить болем свого часу,свого народу. Я написала братії й раптом усвідомила, що таких режисерів в України лише двоє, на мою скромну думку. Це ще - чернівецький режисер Петро Колісник, який багато років тому поставив на сцені Першого українського театру для дітей та юнацтва «Лиса Микиту» Івана Франка. А, Євген Чистоклетов запропонував нелегку розмову про долю безпритульних собак, хоча вони для нього перш за все - вільні собаки. Для цієї постановки режисер інсценізував повість Костянтина Сергієнка «До побачення , Яре!». Страшна історія приреченості вільних собак (так і хочеться написати: людей - асоціації безвиході й приреченості нашого часу, перетворюють героїв-собак на образи алегоричні), які у своє приреченe життя входять чесно і… світло, незважаючи на приреченість від першого кроку на кону… З туману вийде Людина – Валерій Коломієць і, введе нас у світ Яру, це триватиме лише мить, а далі – ґвалтовно глядач буде входити в біль – стрімко розвиватиметься дія, незважаючи на певну розповідальність тексту. Глядач не матиме змоги перевести подих і, навіть, сльозу втерти не вдасться. Актори вражатимуть досконалістю фізичної форми, внутрішньою зосередженістю. Якщо актори мають бути адвокатами своїх героїв, то у цій виставі «адвокати» - перфектні . У цій виставі шалену роботу зробила балетмейстер Нінель Зберя. Якщо Ви думаєте, що більшість часу вистави це - танці,то я вас розчарую - її праця непомітно-помітна у кожному поруху героїв вистави (хоча ніжні домашні песики – сестри Алексеєнко таки потанцюють, кокетливо-звабливо). Ось перед нами чарівний Василь Баліцький, та за мить – різкий порух руки і, перед нами - Чорний – жорсткий злий пес, який веде зграю вільних собак. А за мить Гордий – Дмитро Бартков одним стрибком перетне стрімко весь обсяг сцени, погляне у глядацьке серце відкритим дитинним поглядом і глядач вже дивитиметься на світ його очима. Мудрістю і добротою сяятимуть очі Головатого – Богдана Балка, їх не вдасться заховати навіть за вимріяним капелюхом… Якою ніжністю тремтітиме біль Крихітки – Михайла Понзеля і Такси – Христини Сапи. Як світло вмиратиме Кульгавий – Сашко Трифонюк… Неймовірна сцена сну зграї, скрученої в клубок, десь в глибині сцени кожен у своєму сні говорить-марить про  сокровенне. Хочеться їх захистити і вберегти, наче ти тут у залі можеш змінити хід подій… Але… там своя дія, в якій в якусь мить «соло» буде віддане котові з японськими іменем Ямамото. Олександр Чешеров  – досконалий кіт! Здається, що його пазурики вже розривають чиюсь шкірку. Він уміє бути другом і, не зраджувати своїй котячій натурі… і я вже не знаю, чи пишу про справжнього кота, чи про актора Чешерова (?!) Як і не знаю про кого ставив виставу Євген Чистоклетов - про собак, чи про людей. Дивишся виставу і болить тобі кожен  покинутий пес, але далі – асоціативно повертаєшся у жорстокості нашого світу… так багато асоціацій на одну виставу. Але, найважливіше, цей День театру дав велику надію на день прийдешній українського театру. Принаймні, у Львові. І, незаперечно, у Першому українському театрі для дітей та юнацтва… За паростю цих юних - велике майбутнє.  Житимемо у передчутті.

Галя Канарська

Сцена з вистави “Dogs” (світлина Анастасії Канарської). Більше: https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/albums/72157664156096634

Космос Антонича

                                  (повна версія (скорочений варіант - "Наше слово". - 11. - 2016-03-13))

Інформація про цей проект з’явилася ще рік тому і багато людей тоді підтверджували своє зацікавлення та готовність прийти на сторінці події у мережі Facebook, але несподівано її було там скасовано й, ось знову вона з’явилася і викликала неабиякий ажіотаж у публіки. І, таки врешті відбулася. Йдеться про літературно-музичне дійство "Антонич удома"- переплетення поезії, музики, прози, відеоарту, українську прем’єру якого нещодавно можна було побачити, почути, відчути в Національному академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької у Львові.

Автором ідеї є Матеуш Сора – директор фестивалю Spotkania teatralne Innowica, який відбувається в селі, де народився Богдан-Ігор Антонич. Саме він запропонував українським і польським митцям об’єднатися навколо творчості цього геніального поета. І, де як не в Новиці мала народитися ця ініціатива? Саме тут вперше зібралися Уляна Горбачевська (голос), Юрій Андрухович (голос), Марк Токар (голос, контрабас), Ришард Лятецький (труба, аналоговий синтезатор, псевдоінструменти) і Барт Палига (духові, електрична віолончель, фідель, голос), аби чаклувати з антоничевим словом. Аби воно переливалось співом птахів, шумом дерев, гуркотом міста, ніжністю, широтою народного співу, дзвінкістю жіночого голосу, глибиною чоловічого баритону, звуками природи і вишуканого джазу… Спеціально для цього проекту був оголошений конкурс на кращі переклади поезії Богдана-Ігоря Антонича польською мовою, щоб вони звучали поруч з оригіналами, творячи в’язку і мереживну, пастельну і вибухово-яскраву матерію дійства. Та в такому вигляді, як його побачили глядачі у Львові, це був прем’єрний показ. Авторам захотілося одягнути поезію у досконалі візуальні шати й, вони клопітно над цим працювали, долаючи, часом тільки їм відомі, перешкоди. Так, вже вийшовши на фінішну пряму до цілі проведення цієї акції в другому домі Антонича, де він прожив найбільшу частину свого короткого життя – Львові, один з музикантів отримав травму, але, це вже його не зупинило перед тим, аби приїхати на останні репетиції і неперевершено виступити на концерті, щоб ніхто й не здогадався про якусь проблему.

Літературно-музичне дійство "Антонич удома" ділилося умовно на три частини. В першій слово наче народжується з трав, з осяяних сонцем Бескидів, з цвіркунів, які десь прориватимуть ся крізь в’язку магму рику мегаполісу в другій частині, аж до космічної психоделіки в третій, яка вкінці зійде-повернеться до прадавнього, материного… «Шугаю, щугаю, / ци ти тепер в раю?» Дитинство на Лемківщині; молодість у Львові, відчуття міста як клітки для людини, його тиск на неї; містичний зв'язок зі всесвітом. Поезія Богдана-Ігоря Антонича, декламована українською з вкрапленнями польських перекладів, співана, артикульована, видихнена Уляною Горбачевською, Юрієм Андруховичем, який показав свою музичність ще більше ніж у проекті з польським гуртом «Карбідо» і, Марком Токарем – знаним джазовим контрабасистом, який в цей вечір говорив не лише посередництвом свого контрабасу, але й голосу, доповнилася тут уривками з «Дванадцяти обручів» Андруховича, в якій дослідник творчості Антонича (захистив на цю тему дисертацію) інтерпретує життя молодого поета, фантазує, пропускає його через себе... Ці моменти викликають дисонанс в декого з аудиторії, тим не менше вони логічно й природно вплітаються в тканину дійства. Юрій Андрухович не грає тут  Богдана-Ігоря Антонича, а транслює його поезію своїм глибоким голосом, артикулюючи її глибини, особливо, в перекладах польською. Чи міг цей з вигляду сором’язливий молодий хлопець (знаю про це не лише з літератури, але й з родинних розповідей), якому не довелося не те, що не постаріти, а й, навіть, не пережити кризу середнього віку, встигнути стати досвідченим ловеласом, чи це його поезія говорила різними голосами, торкалася недосяжних глибин, завдяки його фантастичній геніальності, яку ні збагнути, ані пояснити, аби в ній він прожив сотні різних життів, даючи читачам і дослідниками неймовірне поле інтерпретацій? Наче заклинання («струнка тополя тонша й тонша, мов дерево ставало б птахом…») звучатиме він в устах Уляни Горбачевської (також режисер дійства і, один з найбільших його ентузіастів), музиканти творитимуть неповторну гармонію звуків, Юрій Андрухович додаватиме експресії. «Ходить тінь на площі Юра», - містично повторюватиме він й, на розкритому зошиті, чи книжці, на тлі (чи, сторінках) якої вони творять постане італійська площа Джорджо де Кіріко – сучасника Богдана-Ігоря Антонича, сюрреалістичними полотнами якого він захоплювався, як стверджує один зі співтворців проекту – Юрій Андрухович. Взагалі, художнє оформлення простору і костюми, які (а, особливо виразно це прочитується в другій частині) створені під впливом естетики митців антоничівського часу, таких, наприклад, як Олександра Екстер чи Анатоль Петрицький й, воно заслуговує особливої уваги, починаючи з відеоарту, який не є звичними вже сьогодні слайдами, а окремим витвором мистецтва, яке народжується з краплі води, з мазка фарбою, творячи справді космос, за яким так цікаво спостерігати (автори VJ group Cube та художник - Володимир Олещук) до костюмів, автором яких, я підозрюю, є сама Уляна Горбачевська (людина-оркестр: художниця, співачка, ініціатор таких красивих акцій). Ну, а якщо до чогось і можна було причепитися, то, як на мене, до тих «швів» між частинами, коли основні фігуранти змінювали чудові вбрання й, коли зал вибухав оплесками (але, це вже питання до етики аудиторії, коли люди не можуть дочекатися закінчення дійства, аби виразити своє захоплення й, часто руйнують атмосферу та збивають виконавців), після яких здавалося, що пасувало кланятися й дякувати, як на концерті. Але, це моменти які можна відкоректувати й, думаю, на наступних виступах (а творці проекту хочуть ще його показувати) вони ще набиратимуть глибини, то ж варто не пропускати нагоду побачити, почути і відчути, коли вона буде, оскільки, наприклад, вже є інформація, що планується показ в програмі «Вроцлав – культурна столиця Європи 2016».

Анастасія Канарська

Світлини авторки: https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/albums/72157664934921681

Андрію

Кажуть, що двічі в одну річку не увійдеш, але Володимир Кучинський, який звик жити всупереч, неодноразово цю народну мудрість заперечував, повертаючись до творів, які вже колись ставив. До цього звиклося і, навіть жарт був такий: що ще він буде переставляти? Хоча здавалося, що до числа переставлених вистав ніколи не попаде вистава «Благодарний Еродій», яка стала переломною в творчості театру імені Леся Курбаса і, ознаменувала новий етап, який сам Кучинський любив називати «дорогою до українського бароко». Оце барокове диво живе в моїй пам’яті вже майже чверть століття. Хоча, якщо бути відвертою до кінця, то після прем’єри вийшла ошелешена. Та, якщо вже так кинулася в спогади, то таки зроблю екскурс в той прем’єрний день. Це був 1993 рік, мабуть, час фестивалю «Золотий Лев», було запрошено безліч достойників, а я в їх число не попадала (як і не попадаю досі), серед них був Андрій Александрович-Дочевський, якій ніяк не міг заспокоїтись, що я не йду на виставу і, тоді він придумав несподіваний хід - сказав Кучинському, що загубив своє запрошення і… отримав нове. Зі сонцесяйною переможною усмішкою віддав мені «загублене». І, ось в останньому ряді на ще недобре обтесаних лавках сиджу по-сусідству з Аллою Федоришиною і світлої пам’яті Борисом Озеровим (він тоді у сутінках на завершення вистави розбив головою плафон). Театральне світло ледь миготить, напівтемрява дратує мої близорукі очі. «Еродій, друже мій Еродій» - напівспівом проривається крізь сутінки голос Наталки Половинки – Пишека. Втягуюся в звучання її голосу, в мелодику акторського спілкування, коли гра – забава стає домінантою і перемагає навіть напівтемряву.

Скільки загалом разів дивилася «Благодарний Еродій» - не пам’ятаю, та лише з часом я усвідомила його вишукану графічну форму, від досконалої сценографії  Гуменюків до графічно-вишуканої акторської дії. Вони були єдиним творінням зі світу Сковороди, костюми Ніни Лапчик - сірі, майже непомітні (а,скільки рукотворності в них вкладено) були справжнім продовженням акторського єства. Тіло акторське як продовження звуку і голосу. Про це можна писати до безконечності, недаремно Галина Доманська в газеті «За вільну Україну» написала довжелезне майже наукове есе та, й рецензій, здається, було бездна, тому свої спогади залишу в своїй пам’яті, бо є в них щось сокровенне, не на часі для широкого загалу, так наче це радість дарована тобі особисто.

Прем’єра нової інтерпретації «Благородного Еродія» відбулася 3 жовтня 2015 року. Дивлюсь її через чотири місяці після прем’єри, вже зіграна багато разів, всталена і, мабуть, в кращій своїй формі. Натовп біля театру тішить, особливо, молодь, нове глядацьке покоління, якому, якщо чесно, на театральній мапі Львова важко знайти продукт і для серця, і для голови. То ж в більшості усі дороги ведуть до театру імені Леся Курбаса. Дія починається прозірками Володі Стецьковича. Напівсутінки і звучання небесного голосу. Текст адаптований Галиною Сварник. У першому варіанті текстами займався Петро Микитюк, актор і поет, учасник гри. «Жіночий» варіант більш доступний і відповідніший для часу царювання гаджетів. Та, повернемося до гри чудної, яку в основному творять Пишек – Тамара Горгішелі та Еродій – Олег Онещак, хоча вистава таки творіння ансамблеве. Треба мати дуже велику сміливість, щоб призначити Тамара Горгішелі на роль мавпочки. Тамара Горгішелі – справді досконалий вияв жіночості, тому текст її звучить зі свідомої досконалості - іронічно. У неї немає дитячого здивування, яке так захоплювало в Пишеку Наталки Половинки. Їй, Наталці Половинці, під стать, в сенсі захопленого сприйняття світу був Еродій – Андрій Водичев. До речі, у новій версії, єдиний з тамтої гри, тільки тепер - Батько. Олег Онещак – Еродій - без сентиментів, такий собі справді реальний селянин, хоч і птах, інколи його наратив тексту дратує, інколи здається, що ці тексти не прожиті, а мовлені лише на рівні тексту. Спільна гра Тамари Горгішелі та Олега Онещака носить досить декоративний, а не філософський характер. Зрештою, як і вся нова інтерпретація Володимира Кучинського. Режисер у цьому новому баченні має щирого спільника - сценографа Богдана Поліщука. Якісь парафрази  від світу Гуменюків можна вловити у сценографії Богдана Поліщука, хоча хтось може мені заперечити. Домінантою у цій сценографії стає човен з неймовірною щоглою з одним колесом зверху, яка відірветься і стане вітряком чи круговертю світу, а на човні залишиться щось  схоже на колбу, чи… на Всесвіт, який бурлить, шукаючи відповіді на життєві істини, в ньому, в човні, шукатимуть притулку і мавпенята і, пиявиці і, хор, а, може, це - радше Ноїв ковчег, хтозна… Пишек перекидатиметься сковородівськими словами з Еродієм , в якусь мить відчуєш, що втрачаєш  зосередженість на думці, бо тебе заворожує… голос.

Дивовижний голос Тамари Горгішелі, який переливається в багатоголоссі хору. Вона справді бавиться голосом і співом і, має для цього чудових партнерів, бо виявляється, що і юна парость театру імені Леся Курбаса чудово співає. Якщо вам не достатньо цього співу впродовж чудного глуму, то на коду ще отримаєте своєрідний бонус - народну запальну зі скрипкою і закликом до танцю, весело і драйливо відірвешся від сентенцій Сковороди, бо ж саме час на оплески. А з пам’яті виринуть ворота і Ліда Данильчук в бордово-зеленій бароковій сукні при  надії, чи вже на руках зі своїм трьохмісячним синочком Юрком – вічна тема народження Еродія.

Галя Канарська

Світлини Анастасії Канарської