Друже мій вірний!
Ось і прийшли до нас "три празники в гості" - не встигли опам’ятатися, а вже – Водохреща… Марилося дзвінкою колядою, якимсь спалахом веселощів, але мої свята – огорнуті присмаком болю, бо у засвіти відлетіла моя тета Дарія Косак-Телятинська, якій шестимісячним малям довелося здолати безконечну подорож з Галичини до Комі. І, пізнавати Україну в тужливих маминих очах і піснях. Я не змогла бути на її похороні, бо дорога далека… Всі ці дні я вгамовую свій біль спогадами про виставу. Я ще минулого року обіцяла Тобі про неї написати. Ось час і настав.
Я дуже хотіла побачити цю виставу і... панічно боялася. Ні, я не боялася розчарування - скільки їх довелося пережити тих розчарувань! Я боялася за людей, які замахнулися на інсценізацію мого улюбленого Ремарка. Та ще й ці розкішні «Троє товаришів». Знаю, що Ви собі в Америці спокійно існуєте і без Ремарка, тобто він не належить до ваших улюблених авторів. Зрештою, я не знаю, чи люблять Ремарка в Україні. Можливо, це - просто моє персональне захоплення. І, на цей час, ще й тих сміливців з Національного театру імені Івана Франка, які вирішили поставити «Троє товаришів». Я потрапила на третю прем’єру 29 грудня, яка зівпала з днем народження Євгена Нищука - міністра культури України, «голосу Майдану» - виконавця ролі Роберта Локампа. Глядний зал - переповнений київською сметанкою. Навіть, не знаю, яка кількість публіки прийшла подивитись виставу, бо більшість мала свої сенс і причини, щоб бути на цій прем’єрі. Їм, можливо, і найважче було дивитись виставу тривалістю в чотири години. Уявляю, як це важко вибити зі своєї голови думку, що - він всього на всього - голос майдану! Чи - який з нього міністр, який актор?! Інколи це прочитувалося у сповнених власної значущості обличчях. І, тоді хотілося кричати: невже це не видно, що перед вами вивертає душу зболену один з найкращих драматичних акторів України?! Я також можу віднести себе до скептиків, бо до цього 29 грудня 2016 року вважала, що Євген Нищук - актор камерний, а театр «Сузір'я» - найкращий сценічний майданчик для нього. Як приємно помилятися! Але, давай, я спробую розповісти тобі все по порядку.
Отже, режисер – Юрій Одинокий, останніми роками не дуже вражав своїми роботами, але в пам'яті жили вистави, які принесли йому славу, тому хотілося вірити. Він сам зробив інсценізацію однойменного роману, зберіг усі лінії важливі та суттєві. Це - чудове рішення, бо глядач, який не читав Ремарка, після вистави, якщо і не візьме роман в руки, то хоч матиме поняття про цей твір. Художник-сценограф - Андрій Александрович-Дочевський. Сценографія – велично монументальна з проставленими усіма крапками над «і», існує вражаюче і, трохи паралельно з дією, бо дійство Одинокого не монументальне, а дуже екзистенційне. Йому достатньо зоряного неба. Вже давно не бачила робіт художника по костюмах, які б так точно відповідали образам, часу та режисерському задуму. У костюмах Наталії Рудюк, мабуть, кожен актор відчував себе досконало і вірив, що цей костюм створений саме для нього. У цій багатонаселеній виставі кожен образ – неповторний, за кожним образом – історія людського життя. Але, на першому плані троє товаришів – Роберт Локамп – Євген Нищук, Отто Кестер – Андрій Романій, Готфрід Ленц – Олександр Печериця. Юні, натхненні, сповнені віри і надії, незважаючи на рубці війни, залишені в серці.
Якщо можна говорити про акторське партнерство, то ці троє – ідеальні партнери. Ніхто не тягне на себе ковдру, кожен чує, бачить і відчуває один одного. На жаль, в останні роки це рідко трапляється в українських театрах. Справжнє відкриття - Олександр Печериця. Відкритий, живий, щирий, одне слово – друг, тобто – товариш. Андрій Романій багато років був зіркою Донецького українського театру. В ті часи вражав досконалою сценічною формою та ідеальною українською мовою. Війна переламала його життя. Тепер він - франківець. Розумію, що влитися в новий колектив важко, тут свої зірки, а ти для киян – загадка. Можливо, знаючи Романія донецькою зіркою, я занадто багато від нього чекала, але прикро було, що мова, яка так квітла колись в актора Андрія Романія, десь зникла і залишилося відчуття, що з українським текстом від зустрівся вперше. Та все таки ці троє, як щем дружби, яку так важко віднайти у цьому світі. А поруч вона – Патріція Хольман - жінка-мрія, жінка-марево, жінка-фатум ніжності... Скільки ще слів можна віднайти для означення героїні Анжеліки Савченко! Як тільки згадую про неї, то в скронях стугонять рядки Стуса: «Не любити тебе - не можна. / Володіти тобою - жаль. / І хвилина діяння кожна / Випромінює нам печаль». Вона справді - втілення щастя і, дарма, що інколи звучання її голосу тремтливе і не кожне слово долітає до глядацького вуха, найважливіше - вона атмосферно творить свій світ, свою виставу, в яку затягує кожного персонажа, даруючи йому промінчик натхнення життям, даючи змогу забути про фатальний кінець, до якого ця ритмічно ідеально вибудована вистава прямує кожну мить свого чотиригодинного життя.
Так, саме життя – основа цієї вистави, життя, яке складається з миттєвостей спалахів життя інших персонажів, яких навіть не назвеш другорядними, бо вони невід'ємні від світу трьох товаришів. Ось сміється-плаче Матільда Штосс – Олена Хохлаткіна, все ще чекає свою дружину Хассе – Олександр Логінов... А, який колоритний Бармен Альфонс Дмитра Рибалевського, щось майданівське звучить в його постаті, бо паралель не оминути, незважаючи на різні століття. Архітектор Бройер – Павло Москаль понесе за хмари в танку тендітну жінку-тінь Пат – Анжеліку Савченко. Яким манливим буде цей танок! А, потім впаде дощ, а тоді - сніг. Хтось знуджено промовить: «Як остогид цей сніг!». Але у Ремарка падав сніг! Це не для красивої картинки! Це – не зраджуючи авторові! Сніг! Вона помре на його руках. Жінка-мрія, жінка-марево. Сніг… Вони пройшли своєю долиною болю і плачу… Юрко Одинокий втратив маму - вона не дочекалася прем’єри, з небес на цей сніг дивиться Оксана Батько-Нищук… Вони так і не зустрілись на цій сцені з Євгеном… Сніг… Він ще нікого не захистив від болю.
Галя Канарська
Світлини Анастасії Канарської
Немає коментарів:
Дописати коментар