Джерело Різдва

Ось і відгомонів радісний дзвін свят. Навіть, вже й тих, які від Романа до Йордана й, часом жартівливо звуться серед людей «українським Рамаданом» за свою тяглість у часі, через яку потім так не хочеться їх відпускати та, далі вдивлятися, релаксувати біля святкових вогників. Й, можна багато дискутувати на цю тему, але питання вибору церковного календаря для українців, які дотримуються юліанського, є все більш актуальною. Справді, в додаток до усіх слушних пояснень, є ще й незаперечний факт того, що складно починати рік так святково-ліниво, наче рвучко вирвавши один місяць-листок з календаря. Та й Різдво, незважаючи на дати, як говорила Мати Тереза з Калькутти, настає щоразу, коли усміхаєшся своєму братові і простягаєш йому руку. Щоразу, коли замовкаєш, щоб вислухати інших, коли відмовляєшся від правил, які, як металевий обруч, стискають людей у їхній самотності, коли даруєш вогник надії зневіреними, коли пізнаєш у смиренні, які мізерні твої можливості і, яка велика твоя слабкість, щоразу, коли дозволиш, щоби Бог полюбив інших через тебе, щоразу настає Різдво.»

Цього разу я відчула Різдво ще перед тим, яке за григоріанським календарем. В несподіваному місці. В подорожі, яка виникла дуже спонтанно. Хоча, можливо, нічого випадкового не буває. В місці, де воно настає, бо сестра усміхається братові й, простягає йому руку. Я безліч разів була в цьому рідному мені Перемишлі та його околицях, але, цього разу вперше опинилася в Пралківцях, що відразу за ним на відстані менше ніж за 5 кілометрів, в напрямку до Красічина, селі, з якого в 1945-47 роках виселили українців, а сьогодні Згромадження сестер служебниць Непорочної Діви Марії УГКЦ опікується тут Екуменічним домом суспільної допомоги. Саме до мешканців цієї теплої домівки завітали на порозі різдвяних свят гості зі Львова – фольклорний ансамбль «Джерело», що діє при Церкві Покрови Пресвятої Богородиці. Кордон, непередбачувані затримки в дорозі, як то часом буває. Чекали скоріше та, швидко все організували і, практично за мить в гостинній світлиці посходилися мешканці, сестри, волонтери. Вже з порогу повіяло теплом з цієї затишної домівки, де осінь життя зустрічають так шляхетно з повагою. Тут, в мальовничій місцевості під Перемишлем, під одним дахом живуть українці та поляки старшого віку, які потребують опіки та догляду. Питають про Львів. Дуже радіють гостям. Особливо, тішаться наймолодшим учасникам «Джерела». Дивляться на них з таким теплом в очах. Звучать колядки, українські народні пісні та такі відомі шлягери, як «Червона рута». Веселяться присутні, як діти, від пустотливого чортика, яким в цей день довелось стати керівнику фольклорного колективу «Джерело» Неонілі Грищенюк. Розгорнули жовто-блакитний стяг. Настоятелька сестра Софія Лебедович привітала всіх. А, пані Софія – мешканка Екуменічного дому суспільної допомоги в Пралківцях так спонтанно щиро повіншувала усім – так, як пам’ятала з дитинства.

Цей виступ в Пралківцях був якимсь особливо теплим і, ця зустріч давала відчуття того Різдва, яке не залежить від календаря, а, яке творимо ми у своєму повсякденному житті та, став добрим початком подорожі, в яку вирушив фольклорний колектив «Джерело», який зараз теж переживає своє нове відродження, народження, Різдво. Адже, незважаючи на те, що в ньому співають і зовсім юні дошкільнята та першачки, в минулому році йому вже виповнилося 35 років й, відповідно час від часу в колективі відбувається зміна поколінь, колишні учасники приводять вже своїх діточок, приходять нові співаки. Та, незмінним керівником ось вже багато років залишається Неоніла Грищенюк, яка так майстерно знаходить спільну мову з тими наймолодшими, про що свідчить те, з якою радістю вони її кожного разу зустрічають. Пані Неля була учасницею колективу з моменту його заснування, а згодом стала його художнім керівником. Також в 1997 році організувала у Львові Міжнародний телефестиваль «Горицвіт», який об’єднав навколо себе українців з усього світу, закоханих в народну пісню та танець. Планує його продовження, а також з новими силами гуртує навколо джерела української пісні старше та молодше покоління учасників свого колективу, який із задоволенням виступає у Львові, по всіх Україні та за її межами. Тому й минулий рік був багатим на мандрівки, а наприкінці його «Джерело» вирушило з виступами до українців у Хорватії, внісши до програми цього грудневого туру, теплий, майже родинний виступ у Пралківцях. А, тоді через Лемківщину, Словаччину, Угорщину і, в Хорватії їх чекали в Культурно-просвітньому товаристві імені Андрія Пелиха в селі Шумече, містичний грудневий туман якого та те, як хорватські українці та їхні сусіди-хорвати говорять мовою українського народного танцю – неможливо забути. Потім була екскурсія у Славонському Броді з головою Української громади Михайлом Семенюком та, виступ для українців в місті Осієк. Всюди вже миготіли святкові вогники й, люди урочисто приходили на концерти. Загалом вся ця передріздвяна у часі подорож була пронизана відчуттям Різдва. Можливо, тому що поняття Різдва і джерела мають щось спільне – обидва є початком, до якого ми знову і знову повертаємось. І, здається, що так буде завжди. Не дивлячись на календарі. 

Анастасія Канарська

Світлина авторки

Лист другу - 10. Сніг

Друже мій вірний!

Ось і прийшли до нас "три празники в гості" - не встигли опам’ятатися, а вже – Водохреща… Марилося дзвінкою колядою, якимсь спалахом веселощів, але мої свята – огорнуті присмаком болю, бо у засвіти відлетіла моя тета Дарія Косак-Телятинська, якій шестимісячним малям довелося здолати безконечну подорож з Галичини до Комі. І, пізнавати Україну в тужливих маминих очах і піснях. Я не змогла бути на її похороні, бо дорога далека… Всі ці дні я вгамовую свій біль спогадами про виставу. Я ще минулого року обіцяла Тобі про неї написати. Ось час і настав. 

Я дуже хотіла побачити цю виставу і... панічно боялася. Ні, я не боялася розчарування - скільки їх довелося пережити тих розчарувань! Я боялася за людей, які замахнулися на інсценізацію мого улюбленого Ремарка. Та ще й ці розкішні «Троє товаришів». Знаю, що Ви собі в Америці спокійно існуєте і без Ремарка, тобто він не належить до ваших улюблених авторів. Зрештою, я не знаю, чи люблять Ремарка в Україні. Можливо, це - просто моє персональне захоплення. І, на цей час, ще й тих сміливців з Національного театру імені Івана Франка, які вирішили поставити «Троє товаришів». Я потрапила на третю прем’єру 29 грудня, яка зівпала з днем народження Євгена Нищука - міністра культури України, «голосу Майдану» - виконавця ролі Роберта Локампа. Глядний зал - переповнений київською сметанкою. Навіть, не знаю, яка кількість публіки прийшла подивитись виставу, бо більшість мала свої сенс і причини, щоб бути на цій прем’єрі. Їм, можливо, і найважче було дивитись виставу тривалістю в чотири години. Уявляю, як це важко вибити зі своєї голови думку, що - він всього на всього - голос майдану! Чи - який з нього міністр, який актор?! Інколи це прочитувалося у сповнених власної значущості обличчях. І, тоді хотілося кричати: невже це не видно, що перед вами вивертає душу зболену один з найкращих драматичних акторів України?! Я також можу віднести себе до скептиків, бо до цього 29 грудня 2016 року вважала, що Євген Нищук - актор камерний, а театр «Сузір'я» - найкращий сценічний майданчик для нього. Як приємно помилятися! Але, давай, я спробую розповісти тобі все по порядку. 

Отже, режисер – Юрій Одинокий, останніми роками не дуже вражав своїми роботами, але в пам'яті жили вистави, які принесли йому славу, тому хотілося вірити. Він сам зробив інсценізацію однойменного роману, зберіг усі лінії важливі та суттєві. Це - чудове рішення, бо глядач, який не читав Ремарка, після вистави, якщо і не візьме роман в руки, то хоч матиме поняття про цей твір. Художник-сценограф - Андрій Александрович-Дочевський. Сценографія – велично монументальна з проставленими усіма крапками над «і», існує вражаюче і, трохи паралельно з дією, бо дійство Одинокого не монументальне, а дуже екзистенційне. Йому достатньо зоряного неба. Вже давно не бачила робіт художника по костюмах, які б так точно  відповідали образам, часу та режисерському задуму. У костюмах Наталії Рудюк, мабуть, кожен актор відчував себе досконало і вірив, що цей костюм створений саме для нього. У цій багатонаселеній виставі кожен образ – неповторний, за кожним образом – історія людського життя. Але, на першому плані троє товаришів – Роберт Локамп – Євген Нищук, Отто Кестер – Андрій Романій, Готфрід Ленц – Олександр Печериця. Юні, натхненні, сповнені віри і надії, незважаючи на рубці війни, залишені в серці. 

Якщо можна говорити про акторське партнерство, то ці троє – ідеальні партнери. Ніхто не тягне на себе ковдру, кожен чує, бачить і відчуває один одного. На жаль, в останні роки це рідко трапляється в українських театрах. Справжнє відкриття - Олександр Печериця. Відкритий, живий, щирий, одне слово – друг, тобто – товариш. Андрій Романій багато років був зіркою Донецького українського театру. В ті часи вражав досконалою сценічною формою та ідеальною українською мовою. Війна переламала його життя. Тепер він - франківець. Розумію, що влитися в новий колектив важко, тут свої зірки, а ти для киян – загадка. Можливо, знаючи  Романія донецькою зіркою, я занадто багато від нього чекала, але прикро було, що мова, яка так квітла колись в актора Андрія Романія, десь зникла і залишилося відчуття, що з українським текстом від зустрівся вперше. Та все таки ці троє, як щем дружби, яку так важко віднайти у цьому світі. А поруч вона – Патріція Хольман - жінка-мрія, жінка-марево, жінка-фатум ніжності... Скільки ще слів можна віднайти для означення героїні Анжеліки Савченко! Як тільки згадую про неї, то в скронях стугонять рядки Стуса: «Не любити тебе - не можна. / Володіти тобою - жаль. / І хвилина діяння кожна / Випромінює нам печаль». Вона справді - втілення щастя і, дарма, що інколи звучання її голосу тремтливе і не кожне слово долітає до глядацького вуха, найважливіше - вона атмосферно творить свій світ, свою виставу, в яку затягує кожного персонажа, даруючи йому промінчик натхнення життям, даючи змогу забути про фатальний кінець, до якого ця ритмічно ідеально вибудована вистава прямує кожну мить свого чотиригодинного життя. 

Так, саме життя – основа цієї вистави, життя, яке складається з миттєвостей спалахів життя інших персонажів, яких навіть не назвеш другорядними, бо вони невід'ємні від світу трьох товаришів. Ось сміється-плаче Матільда Штосс – Олена Хохлаткіна, все ще чекає свою дружину Хассе – Олександр Логінов... А, який колоритний Бармен Альфонс Дмитра Рибалевського, щось майданівське звучить в його постаті, бо паралель не оминути, незважаючи на різні століття. Архітектор Бройер – Павло Москаль понесе за хмари в танку тендітну жінку-тінь Пат – Анжеліку Савченко. Яким манливим буде цей танок! А, потім впаде дощ, а тоді - сніг. Хтось знуджено промовить: «Як остогид цей сніг!». Але у Ремарка падав сніг! Це не для красивої картинки! Це – не зраджуючи авторові! Сніг! Вона помре на його руках. Жінка-мрія, жінка-марево. Сніг… Вони пройшли своєю долиною болю і плачу… Юрко Одинокий втратив маму - вона не дочекалася прем’єри, з небес на цей сніг дивиться Оксана Батько-Нищук… Вони так і не зустрілись на цій сцені з Євгеном… Сніг… Він ще нікого не захистив від болю.   

Галя Канарська

Світлини Анастасії Канарської

Лист другу - 9

Агов, Друже!

Ось я вже повернулася з Києва. І все ніяк не можу наважитися писати Тобі листа. Це була дивна подорож, в якій в один клубок сплелись радість і біль. Цей біль ніяк мене не покидає. Я думала його в собі приглушити і писати Тобі лише про радість. Але його ні приглушити, ні забути - неможливо. Але ж ти - друг, то писатиму Тобі про все. Київ став для мене місцем втрати надії остаточно. До сліз, наче я побувала на попелищі, на руїнах своєї держави. Все в святкових вогнях, усі  вивіски на Хрещатику закликають російською і, навіть, Львів відзначився: свою каварню з круасанами він прикрасив англійською мовою. А, далі, як насмішка злісна - величезний рекламний щит з надписом: "Збережемо мову, збережемо Україну". Відчай безмежний, німе запитання: "Навіщо загинуло стільки людей? Навіщо мерзнуть в снігах ті, що вірять?! Скільки смертей ще буде "даровано" надії-ілюзії нездійсненній?" І з цим питанням навіть немає до кого звернутися... У київському метро продають лише два жетони одній особі. На моє запитання: "Чому?" якесь вишукано вбране дівча просичало: "Потому что страна дєбільная"... Заніміло плентаюсь до Театру імені Івана Франка, щоб подивитись виставу "Таїна буття" Тетяни Іващенко. Власне заради вистав я приїхала в Київ. З присмаком гіркоти ступаю на поріг театру, бо вже маю певний досвід, що і на цій території обслуга не втішить мене українським словом, але до цього я вже звикла. (Ось що таке звичка - може, з часом я звикну і до російського Києва?!)

Тетяна Іващенко - одна з найпопулярніших українських драматургів зрілої хвилі, п’єсу про Франка і його стосунки з дружиною Ольгою Хоружинською вона написала майже двадцять років тому і, ставилася вона неодноразово. Багато режисерів інтерпретували її по-різному, більшість з них мені пощастило побачити. Якось так склалося, що саму п’єсу я прочитала аж вкінці цього літа і, з цим прочитанням прийшло усвідомлення, що Тетяна Іващенко, як автор, найбільш відповідає теорії Барта про те, що автор вмирає в мить, коли завершує написання твору. Її драматургія дає режисерам можливість знайти для себе якусь одну важливу ноту і, вибудувати на ній свою інтерпретацію. Мені здається, що більшість з них навіть уважно не прочитує п’єсу, бо благодатний текст і, навіть, окрушини тексту витягують більше чи гірше будь- яку інтерпретацію. Найближчою до авторського тексту, а, отже і, задуму, була перша вистава - в Театрі на Подолі, поставлена Віталієм Семенцовим. А, далі кожен режисер акцентував на власному баченні. Знаючи, що у франківців виставу ставить молодий та амбітний режисер Андрій Май, можна було сподіватися на несподіваний підхід.

Глядача запускали в зал в останню мить, несподівано він опинявся на одній території з акторами. Глядацькі стільці покриті тканиною, наче глядач тут зайвий, лише за мить розумієш, що режисер свідомо поєднує глядачів та акторів на одній території, наче дає зрозуміти, що Франко - один з нас, він прожив просте людське життя, любив, боровся, мучився, він жив поруч з такими ж людьми, тільки був генієм. За мить ситуація зміниться, глядачі займуть свої місця, а на сцені залишиться п’ятеро акторів. І, розпочнуть свою оповідь зі знайомства. Першим представить себе народний артист України Олег Шаварський, розповість про себе і скаже, що гратиме Івана Франка чи, здається, матиме честь читати листи та документи Івана Франка, а, можливо, ці слова промовив актор Дмитро Чернов, виконавець ролі Івана Франка молодого, який був представлений другим. Вже не можу пригадати.

Як ти вже міг зрозуміти, то Ольгу Хоружинську грають також дві акторки: молодість дарована Вірі Мазур -Зіневич, зрілість і біль - народній артистці України Галині Яблонській. А ще дві іпостасі зіграла Анастасія Добриніна -Ольгу Рошкевич та Целіну Журовську - якщо відверто, то був якийсь зібраний образ жінки-вамп, яка фатумом нависла над Франком. У плакатному рішенні цієї вистави, такий образ абсолютно логічний, у прагненні розібратись в життєвих колізіях Франка - ці дві жінки не переплітаються. Але ж ми говоримо про режисерську інтерпретацію, то Андрій Май дає нам швидкісну колізію життя генія, вириваючи чи вриваючи шматки його буття в шалений музичний ритм сучасного життя, майже за Брехтом актори відсторонюються і, повертаються в образ. Проживає долю у цій виставі лише одна особа Ольга Хоружинська - Галина Яблонська. Вона, як і всі актори, ритмічно входить в сьогодення і, повертається у вибраний час в минулому. Вона не акцетує емоцій, вона спокійна і врівноважена, вона усім своїм мовчання проживає найнестерпніші та найщасливіші миті життя з Франком, і майже вічність самотини без нього, бо без нього вона прожила ще чверть століття. Хоружинська Галини Яблонської - не божевільна. Вона - Боже! Вільна! І юна Хоружинська Віри Мазур-Зіневич їй під стать. Її мовчання - глибинне, її ніжність – приречено-світла, її рука ніколи не торкнеться його руки, а квилитиме чайкою на відстані болю.

Акторське партнерство Віри Мазур-Зіневич з Дмитром Черновим по-сучасному не почуте, але є миті, які існують на межі істини. Це мить читання Дмитра Чернова: "Чого являєшся мені ві сні", коли спів-речитатив в якусь мить прокричиться болем всього життя, а ще пошепки вимовлені слова: "Я буду боротися за самостійну Україну, незалежну". Круговерть змінюватиметься фатальним голосом Анастасії Добриніної, правда житиме в гордій стишеній постаті Галини Яблонської. До неї приєднуватимуться світлини розвішані з двох боків глядного залу. Про що вони мовчать? Ніколи про це дізнаємось.  Вистава-плакат логічно дійшла до свого завершення. Вона для молодих, а, може, й для зрілих. Хочу вірити, що хтось  після неї захоче більше дізнатися про Франка, а, може й, навіть, перечитає п’єсу. Серед них буду і я.

Галя Канарська

Світлини Анастасії Канарської