Лист другу - 8. "Коли потяг у даль загуркоче..."

Агов, Друже! 

Пам'ятаєш: "Коли потяг у даль загуркоче.. " То я пишу Тобі в потязі по дорозі до Києва. Здається, Ти назвав його блискавкою. Думками повертаюся до нашої червневої подорожі на концерт Бориса та "Київської камерати "... Це - одне з найнезабутніших вражень цього року. Якщо вже підбивати підсумки радості цього примхливого вибрикуватого року мавпи, то, перш за все - зустріч з Золтаном Алмаші. 

Я не знаю більше нікого, хто б так умів любити музику, творив і, ще міг захоплюватися творіннями інших митців. Завдяки йому українці почули твори Твого сина. Він - неймовірний віолончеліст. Здається, що віолончель - продовження його єства, вона - його альтер еґо. Нарешті його твори виконали у Львові. Й, тепер він сидів серед публіки зі своїм батьком. Ти можеш зрозуміти батьківську гордість! Оці два концерти, серед списку мого ювілейного щастя. Але, коли вже я заговорила про альтер еґо, то хочу розповісти про двох своїх товаришок, які безсумнівно є альтер еґо одна для одної. 

З Іриною Волицькою я Тебе цього літа познайомила. Пам'ятаєш, які розкішні квіти цвіли на її городику? Здається, я Тобі тоді багато розповіла про їхнє творче об'єднання "Театр в кошику", а сьогодні під стукіт коліс, я хочу Тобі розповісти про книжку, яку написала Ірина: "Лідія Данильчук: дорога до себе". Це книжка має довгу історію. Написати її запропонував пан Вєслав Ґєрас - людина-театр, як на мене, бо вже понад 50 років проводить у Вроцлаві фестиваль моновистав "Wrostia" і, запрошує вистави з цілого світу - найкращі. В якийсь момент вирішив, що про найвизначніших акторів, які працюють в моновиставах, має знати світ і, вирішив видати декалог його вишуканого рейтингу. До тих десятьох славетних потрапили і дві українські акторки - Лариса Кадирова і Лідія Данильчук. Книжка про Ларису Кадирову написана декілька років тому театрознавцем Аллою Підлужною. Пан Ґєрас планував презентувати книжки про українських акторок водночас, але не сталося як гадалося. Спочатку книжку мав писати хтось з театрознавців, але... зрештою почала писати Ірина. Так треба було робити з самого початку, бо Ірина -  театрознавець-інтелектуал, режисер, ну і таки - альтер еґо Ліди. Їй дуже важко давалася ця книга, бо час особистий зовсім не був для писання, та й не так легко писати про своє творіння. Тому так тішуся цій маленькій книжечці, бо в ній немає брехні, а є аналітичний погляд зі сторони. І, просто диву даєшся, як їй так вдалося написати, без захопленого "я", а - врівноважено, докладно, точно і тонко про кожну мить творення, про ідеї та завдання, про мрії та реальності буття театру, який ще й досі творить у... квартирі Ліди чи Ірини, а потім шукає сцену, на якій би можна було зіграти. Ніколи не хочу говорити злого на свій народ, але, коли думаю про шлях цих справді героїчних мисткинь, то моєму обуренню немає меж, бо тільки ми можемо так байдуже відноситись до своїх сподвижників, які прославляють український театр в світі і - не мають де зіграти виставу у рідному місті... Книжок в Україну приїхало мало, але, я маю свій власний екземпляр (вимантила) - так що приїжджай, дам почитати. А, на сьогодні досить - в потягу варто подрімати...

Галя Канарська

Світлини Анастасії Канарської

Друга ліворуч -  Ірина Волицька, четверта Лідія Данильчук 

На світлині - Золтан Алмаші