Лист другу - 6

Агов, Друже!
Все мене в найнесподіваніший спосіб повертає думками до Чернівців. Ось вчора на фейсі прийшов запит на дружбу від невідомої особи й, аж сьогодні прийшло усвідомлення, що запит мені надіслала головний бухгалтер Чернівецького театру, яка тягне на своїх плечах всі фестивальні фінансові проблеми та, ще й встигає усміхатися кожному, а ввечері подивитись фестивальну виставу. То ж знову спогадами у жовтневі чернівецькі дні.

День другий розпочався виставою Рівненського обласного академічного театру ляльок. Виставу грали у приміщенні Будинку культури Медичного університету. Це - неймовірно чудове театральне приміщення, аж диву даєшся, як можна було опустити таке приміщення і, не зробити там Малу сцену для театру імені Ольги Кобилянської чи, запропонувати його театру "Голос», який прославив Чернівці не в одній країні світу, але є так як є і, ми дивимося виставу "Бабусині пригоди" Олександра Олеся у постановці Ярослава Грушецького. Тенденційно у цій виставі на перший план вийшли актори, а ляльки маленькі загубились на дуже яскравих акторських шатах, які створила художниця Каріна Чепурна. Олесеве слово також в цій виставі загубилося, бо актори, мабуть, забували текст і, творили на льоту свою, переповнену русизмами, версію. Це - також одна з найхарактерніших ознак сучасного українського театру. Як зболено зауважив член журі режисер Мирослав Гринишин, від Кіровограда до Ужгорода, яке місто в Україні не візьми, українські актори не володіють.. . українською мовою, бо в більшості своїй у побуті послуговуються російською...

А, далі ми побігли на виставку в Художній музей,  яка була приурочена до ювілею театру. На цій виставці можна було прожити вічність, зачаровано розглядати кожен макет, костюм, дивуватися, які яскраві театральні художники працювали в Чернівцях. Цьому ми завдячуємо головному художнику театру Андрію Романченку, який не тільки зібрав усі можливі матеріали в Чернівцях, але й використав фонд Театрального музею Києва. Ввечері дивились виставу Рівненського драматичного театру. На кону - театральний український бестселер - "Каліка з острова Інішман" Мартіна МакДонаха у постановці Володимира Петріва. Я не належу до прихильників цієї драматургії та, й не люблю такого правдивого театру, але вистава вразила довершеною формою, точно донесеною думкою, жертовним акторським існуванням. Найбільше потрясіння - робота художника по світлу, атмосферне відчуття реальності. Так хочеться, щоб усі знали його ім'я - Дмитро Усик. Рідкісне явище в театрах України.

День третій приніс фатальні зміни чернівецькому глядачеві. Всі чекали приїзду Івано-Франківського театру з виставою "Слава героям" Павла Ар'є. Усі квитки були розкуплені та, франківці несподівано зробили заміну. Привезли своїх корифеїв Терезу Перету, Жанну Добряк-Готв'янську, Олександра Шиманського, Віктора Вітушинського, Володимира Пантелюка у банальній совєтскій п'єсі "За дверима бажань" А.Іванова, в банальному режисерському прочитанні. Це був найсумніший і найболючіший чернівецький вечір. Ростислав Держипільський зібрав у Франківську одну з найцікавіших молодіжних театральних труп, яка працює цікаво і дуже успішно, але... зовсім забув про цих цікавих зрілих акторів, або просто кинув їх на поталу випадкових постановок, навіть, не усвідомлюючи, що ще нікому в цьому світі не вдалося бути вічно молодим, і до його зрілих акторів з часом може прийти інший молодий талановитий і амбітний - історія має тенденції до повторення...

Наступного дня чекала зустріч з Чернігівським театром. Вони привезли дві вистави: моновиставу "Целофанове щастя" Каріне Ходікян і "Ніч перед Різдвом" за Миколою Гоголем. "Ніч перед Різдвом" я вже бачила у Львові на фестивалі "Золотий Лев" і, не могла надивуватися Андрію Бакірову, якому вдалося розмістити таку масову виставу на невеликій сцені Першого українського театру для дітей та юнацтва. Хотілося більшого простору, щоб актори почували себе розкуто, а глядач шаленів від захоплення. Це сталося в Чернівцях. Андрій Бакіров - зрілий майстер, який уміє охопити здавалося б необ'ємне, ні одна найменша деталь у виставі не залишається поза його увагою, для нього важливий кожен герой, кожна людина в масовці, атмосферне відчуття дійсності. Це - біла казка, бо вистава - біле шаленство віхоли, яке Андрій Бакіров вибрав як естетичну аксіому вистави - він ще й художник вистави і, автор музичного оформлення. Якщо вам хочеться театрального свята, то вам просто обов'язково треба побачити цю виставу. Навіть, журі, загубилося в достойностях цієї вистави, бо на кожну номінацію був претендент саме з неї. Найважливіше, що Бакірову вдалося так сформувати трупу, що кожний в ній відчуває себе потрібним, кожен має свою барву. Ось, наприклад, мені, вдалося побачити обох виконавців ролі Солохи - Оксану Гребенюк та Наталю Максименко - два абсолютно різні трактування образу, але, відповідні концептуальному режисерському рішенню. Здається, я вже забагато пишу Тобі про цю виставу, але не можу не написати про виконавицю ролі Оксани - Наталку Пункту. Про таку кажуть: генотип нації. Мабуть, також такою її, собі, уявляв Гоголь. Про моновиставу навіть не буду писати, бо ці мужні акторки , які мають сміливість вийти один на один з публікою, були «кинені під танк» у вигляді безконечного глядного залу, а вистави в більшості своїй розраховані на інтимну розмову з максимальною кількістю глядачів до 100 осіб. Тендітна Оксана Гребенюк була  приречена простором, хоча зі всіх сил намагалася розповісти історію вірменської жінки, яка так лягає на сотні-тисячі історій українських жінок. Потяг летів у даль з відеоряду вистави, виставу доводилось уявно вимальовувати у справжніх сценічних умовах.

Серед приємних спогадів-вистав фестивалю "Золоті оплески Буковини " - "Недотепа із Вертепу" Закарпатського академічного обласного театру ляльок, створена 12 років тому режисером Олександром Куциком і художником Ярославом Данилівим. Бачила її багато разів, вона не розвалилася, все ще вабить світлим теплом любові і говорить про вічне. Як маленький дарунок-писаночка у долоні пригадується вистава Коломийського академічного українського драматичного театру імені Івана Озаркевича. Власне п'єсу свого патрона "Дівка на виданні, або На милованє нема силованє" взяв театр до постановки, запросив львівського режисера заньківчанина Вадима Сікорського. У співпраці з художницею Наталею Тарасенко народилась вистава "Анничка" - сувенірний дарунок глядачеві, не тільки українському.

Шану своїм корінням віддав і Чернівецький театр - звернувся до твору Юрія Федоровича "Запечатаний двірник ", який неодноразово ставився на кону цього театру. Цього разу постановку здійснив Мирослав Гринишин - дуже цікава яскрава творча особистість. Вистава дуже точна за режисерським рішенням, але... власне, ця інтерпретація мені, на жаль, не заімпонувала. Не буду писати Тобі про сумне, тобто, про біль українського театру, а краще розповім про людей закулісся - тих,які роблять цей фестиваль. Багато років, працюючи на фестиваль "Золотий Лев", я, як ніхто інший, розумію, яка це сізіфова праця. Це - і, завліт театру Наталка Федорович і, всі працівники бухгалтерії і, просто чарівна родина працівників малесенької театральної їдальні - подружжя Тетяни (вона - музикант) і пана Ігоря та, їхня мама-свекруха. Як вони встигали накрити столи для всіх учасників фестивалю - навіть в голові не вкладається. Справді тільки люблячі серці здатні так радіти гостям. Від директора театру до водіїв та білетерів - усі дарували свято, яке назавжди залишиться з тобою й, навіть, у снігових заметах оживатимуть оплески чернівецькоі публіки.

Галя Канарська