Лист другу - 8. "Коли потяг у даль загуркоче..."

Агов, Друже! 

Пам'ятаєш: "Коли потяг у даль загуркоче.. " То я пишу Тобі в потязі по дорозі до Києва. Здається, Ти назвав його блискавкою. Думками повертаюся до нашої червневої подорожі на концерт Бориса та "Київської камерати "... Це - одне з найнезабутніших вражень цього року. Якщо вже підбивати підсумки радості цього примхливого вибрикуватого року мавпи, то, перш за все - зустріч з Золтаном Алмаші. 

Я не знаю більше нікого, хто б так умів любити музику, творив і, ще міг захоплюватися творіннями інших митців. Завдяки йому українці почули твори Твого сина. Він - неймовірний віолончеліст. Здається, що віолончель - продовження його єства, вона - його альтер еґо. Нарешті його твори виконали у Львові. Й, тепер він сидів серед публіки зі своїм батьком. Ти можеш зрозуміти батьківську гордість! Оці два концерти, серед списку мого ювілейного щастя. Але, коли вже я заговорила про альтер еґо, то хочу розповісти про двох своїх товаришок, які безсумнівно є альтер еґо одна для одної. 

З Іриною Волицькою я Тебе цього літа познайомила. Пам'ятаєш, які розкішні квіти цвіли на її городику? Здається, я Тобі тоді багато розповіла про їхнє творче об'єднання "Театр в кошику", а сьогодні під стукіт коліс, я хочу Тобі розповісти про книжку, яку написала Ірина: "Лідія Данильчук: дорога до себе". Це книжка має довгу історію. Написати її запропонував пан Вєслав Ґєрас - людина-театр, як на мене, бо вже понад 50 років проводить у Вроцлаві фестиваль моновистав "Wrostia" і, запрошує вистави з цілого світу - найкращі. В якийсь момент вирішив, що про найвизначніших акторів, які працюють в моновиставах, має знати світ і, вирішив видати декалог його вишуканого рейтингу. До тих десятьох славетних потрапили і дві українські акторки - Лариса Кадирова і Лідія Данильчук. Книжка про Ларису Кадирову написана декілька років тому театрознавцем Аллою Підлужною. Пан Ґєрас планував презентувати книжки про українських акторок водночас, але не сталося як гадалося. Спочатку книжку мав писати хтось з театрознавців, але... зрештою почала писати Ірина. Так треба було робити з самого початку, бо Ірина -  театрознавець-інтелектуал, режисер, ну і таки - альтер еґо Ліди. Їй дуже важко давалася ця книга, бо час особистий зовсім не був для писання, та й не так легко писати про своє творіння. Тому так тішуся цій маленькій книжечці, бо в ній немає брехні, а є аналітичний погляд зі сторони. І, просто диву даєшся, як їй так вдалося написати, без захопленого "я", а - врівноважено, докладно, точно і тонко про кожну мить творення, про ідеї та завдання, про мрії та реальності буття театру, який ще й досі творить у... квартирі Ліди чи Ірини, а потім шукає сцену, на якій би можна було зіграти. Ніколи не хочу говорити злого на свій народ, але, коли думаю про шлях цих справді героїчних мисткинь, то моєму обуренню немає меж, бо тільки ми можемо так байдуже відноситись до своїх сподвижників, які прославляють український театр в світі і - не мають де зіграти виставу у рідному місті... Книжок в Україну приїхало мало, але, я маю свій власний екземпляр (вимантила) - так що приїжджай, дам почитати. А, на сьогодні досить - в потягу варто подрімати...

Галя Канарська

Світлини Анастасії Канарської

Друга ліворуч -  Ірина Волицька, четверта Лідія Данильчук 

На світлині - Золтан Алмаші

Лист другу - 7. Про Любов

Агов, Друже!

Вже давно планувала написати Тобі листа і подумки його складала. Він мав починатись з рядків львівського поета Романа Кудлика, які він написав багато років тому з присвятою одному з найкращих українських літературознавців Миколі Ільницькому на його 50-ліття. Там були такі щемливі рядки: "Так негадано друже, так гвалтовно незримо, непрощаючись з осінню, ми заходимо в зиму..." У своїх думках я цитувала цей вірш з думкою про час, що ось минув рік і, я уявляю, як Твоя родина зібралась на святкову вечерю, як внуки розбирають щасливо дарунки. У мене ще немає ялинки та, й Різдва ще нема. Та раптом фейсбук повернув мене у зовсім інший світ. Я прочитала допис режисера Володимира Борисюка, який сьогодні провідував на Личакові Любов Каганову - неймовірну заньківчанку, яка саме 25 грудня 5 років тому відлетіла у засвіти. І зрозуміла, що сьогодні Тобі писатиму про неї, бо надто багато речей і подій у Львові пов'язано з нею. Це була перша акторка, яку я побачила на сцені. Першою моєю виставою у житті був "Невольник" у Львівському театрі імені Марії Заньковецької. Мені десь п'ять чи шість років і, ми урочисто з татом і бабусею йдемо в театр. Ось з цього часу я  пам'ятаю її сповнені сльозами очі й, відчайдушний крик, бо коханий сідає на коня і далі - невідомість... Тоді ще на сцену виводили справжнього коня, а вона – маленька, тендітна, коса нижче пояса, а красень Стригун на коні... Я ніяк не хотіла йти з театру, і все перепитувала в тата, чи ця дівчина жива, бо - хіба живі люди можуть бути такими гарними?!

Минули роки, я мала щастя бачити майже всі її ролі на заньківчанській сцені, їх отак одразу усіх не перелічиш та, для мене вона була Долорес з "Камінного господаря" Лесі Українки, бо у вухах досі звучить її відповідь на донжуанове питання: "Та хто ж душею платить?"- "Усі жінки, які кохають". Вона платила душею кожному, хто зустрічався на її шляху. Від найрідніших - чоловіка, доньки, внуків, правнуків, до партнерів сценічних, учнів, дітей своїх друзів і, навіть, випадкових стрічних. Володя Борисюк був з нею останні роки життя - режисер, друг, компаньйон, однодумець, ангел – хоронитель. Любов Яківна для нього, мабуть, була другою мамою. Кожен , хто спілкувався з нею у житті, міг би безконечно розповідати про Любов Яківну, багато і глибинно. Як і кожен з нас міг розповідати про інших її очима. Розповідала про кожного кого любила захоплено і, зачаровуючи. Якби хоч один відсоток її улюбленців написав про неї хоч пару рядків, то можна було б видати багатотомне видання. Серед моїх найбільших мрій є бажання написати книжку про Любов Каганову, бо так рідко буває, щоб акторське єство унікально поєднувалось з щирим відкритим серцем. Такі люди - дарунок Бога для нас смертних і, недаремно вона відлетіла у засвіти на Різдво – може, там читає свою улюблену Ліну Костенко чи, приглядається з небес до різдвяної зірки у Львові – місті, в яке приїхала ранньої юності, яке стало для неї рідним і, якому сторицею відплатила любов'ю, бо сама була ЛЮБОВ.

Галя Канарська

Світлини з http://esu.com.ua/search_articles.php?id=12047, http://old.zankovetska.com.ua/operating_repertoire/111.htm

Лист другу - 6

Агов, Друже!
Все мене в найнесподіваніший спосіб повертає думками до Чернівців. Ось вчора на фейсі прийшов запит на дружбу від невідомої особи й, аж сьогодні прийшло усвідомлення, що запит мені надіслала головний бухгалтер Чернівецького театру, яка тягне на своїх плечах всі фестивальні фінансові проблеми та, ще й встигає усміхатися кожному, а ввечері подивитись фестивальну виставу. То ж знову спогадами у жовтневі чернівецькі дні.

День другий розпочався виставою Рівненського обласного академічного театру ляльок. Виставу грали у приміщенні Будинку культури Медичного університету. Це - неймовірно чудове театральне приміщення, аж диву даєшся, як можна було опустити таке приміщення і, не зробити там Малу сцену для театру імені Ольги Кобилянської чи, запропонувати його театру "Голос», який прославив Чернівці не в одній країні світу, але є так як є і, ми дивимося виставу "Бабусині пригоди" Олександра Олеся у постановці Ярослава Грушецького. Тенденційно у цій виставі на перший план вийшли актори, а ляльки маленькі загубились на дуже яскравих акторських шатах, які створила художниця Каріна Чепурна. Олесеве слово також в цій виставі загубилося, бо актори, мабуть, забували текст і, творили на льоту свою, переповнену русизмами, версію. Це - також одна з найхарактерніших ознак сучасного українського театру. Як зболено зауважив член журі режисер Мирослав Гринишин, від Кіровограда до Ужгорода, яке місто в Україні не візьми, українські актори не володіють.. . українською мовою, бо в більшості своїй у побуті послуговуються російською...

А, далі ми побігли на виставку в Художній музей,  яка була приурочена до ювілею театру. На цій виставці можна було прожити вічність, зачаровано розглядати кожен макет, костюм, дивуватися, які яскраві театральні художники працювали в Чернівцях. Цьому ми завдячуємо головному художнику театру Андрію Романченку, який не тільки зібрав усі можливі матеріали в Чернівцях, але й використав фонд Театрального музею Києва. Ввечері дивились виставу Рівненського драматичного театру. На кону - театральний український бестселер - "Каліка з острова Інішман" Мартіна МакДонаха у постановці Володимира Петріва. Я не належу до прихильників цієї драматургії та, й не люблю такого правдивого театру, але вистава вразила довершеною формою, точно донесеною думкою, жертовним акторським існуванням. Найбільше потрясіння - робота художника по світлу, атмосферне відчуття реальності. Так хочеться, щоб усі знали його ім'я - Дмитро Усик. Рідкісне явище в театрах України.

День третій приніс фатальні зміни чернівецькому глядачеві. Всі чекали приїзду Івано-Франківського театру з виставою "Слава героям" Павла Ар'є. Усі квитки були розкуплені та, франківці несподівано зробили заміну. Привезли своїх корифеїв Терезу Перету, Жанну Добряк-Готв'янську, Олександра Шиманського, Віктора Вітушинського, Володимира Пантелюка у банальній совєтскій п'єсі "За дверима бажань" А.Іванова, в банальному режисерському прочитанні. Це був найсумніший і найболючіший чернівецький вечір. Ростислав Держипільський зібрав у Франківську одну з найцікавіших молодіжних театральних труп, яка працює цікаво і дуже успішно, але... зовсім забув про цих цікавих зрілих акторів, або просто кинув їх на поталу випадкових постановок, навіть, не усвідомлюючи, що ще нікому в цьому світі не вдалося бути вічно молодим, і до його зрілих акторів з часом може прийти інший молодий талановитий і амбітний - історія має тенденції до повторення...

Наступного дня чекала зустріч з Чернігівським театром. Вони привезли дві вистави: моновиставу "Целофанове щастя" Каріне Ходікян і "Ніч перед Різдвом" за Миколою Гоголем. "Ніч перед Різдвом" я вже бачила у Львові на фестивалі "Золотий Лев" і, не могла надивуватися Андрію Бакірову, якому вдалося розмістити таку масову виставу на невеликій сцені Першого українського театру для дітей та юнацтва. Хотілося більшого простору, щоб актори почували себе розкуто, а глядач шаленів від захоплення. Це сталося в Чернівцях. Андрій Бакіров - зрілий майстер, який уміє охопити здавалося б необ'ємне, ні одна найменша деталь у виставі не залишається поза його увагою, для нього важливий кожен герой, кожна людина в масовці, атмосферне відчуття дійсності. Це - біла казка, бо вистава - біле шаленство віхоли, яке Андрій Бакіров вибрав як естетичну аксіому вистави - він ще й художник вистави і, автор музичного оформлення. Якщо вам хочеться театрального свята, то вам просто обов'язково треба побачити цю виставу. Навіть, журі, загубилося в достойностях цієї вистави, бо на кожну номінацію був претендент саме з неї. Найважливіше, що Бакірову вдалося так сформувати трупу, що кожний в ній відчуває себе потрібним, кожен має свою барву. Ось, наприклад, мені, вдалося побачити обох виконавців ролі Солохи - Оксану Гребенюк та Наталю Максименко - два абсолютно різні трактування образу, але, відповідні концептуальному режисерському рішенню. Здається, я вже забагато пишу Тобі про цю виставу, але не можу не написати про виконавицю ролі Оксани - Наталку Пункту. Про таку кажуть: генотип нації. Мабуть, також такою її, собі, уявляв Гоголь. Про моновиставу навіть не буду писати, бо ці мужні акторки , які мають сміливість вийти один на один з публікою, були «кинені під танк» у вигляді безконечного глядного залу, а вистави в більшості своїй розраховані на інтимну розмову з максимальною кількістю глядачів до 100 осіб. Тендітна Оксана Гребенюк була  приречена простором, хоча зі всіх сил намагалася розповісти історію вірменської жінки, яка так лягає на сотні-тисячі історій українських жінок. Потяг летів у даль з відеоряду вистави, виставу доводилось уявно вимальовувати у справжніх сценічних умовах.

Серед приємних спогадів-вистав фестивалю "Золоті оплески Буковини " - "Недотепа із Вертепу" Закарпатського академічного обласного театру ляльок, створена 12 років тому режисером Олександром Куциком і художником Ярославом Данилівим. Бачила її багато разів, вона не розвалилася, все ще вабить світлим теплом любові і говорить про вічне. Як маленький дарунок-писаночка у долоні пригадується вистава Коломийського академічного українського драматичного театру імені Івана Озаркевича. Власне п'єсу свого патрона "Дівка на виданні, або На милованє нема силованє" взяв театр до постановки, запросив львівського режисера заньківчанина Вадима Сікорського. У співпраці з художницею Наталею Тарасенко народилась вистава "Анничка" - сувенірний дарунок глядачеві, не тільки українському.

Шану своїм корінням віддав і Чернівецький театр - звернувся до твору Юрія Федоровича "Запечатаний двірник ", який неодноразово ставився на кону цього театру. Цього разу постановку здійснив Мирослав Гринишин - дуже цікава яскрава творча особистість. Вистава дуже точна за режисерським рішенням, але... власне, ця інтерпретація мені, на жаль, не заімпонувала. Не буду писати Тобі про сумне, тобто, про біль українського театру, а краще розповім про людей закулісся - тих,які роблять цей фестиваль. Багато років, працюючи на фестиваль "Золотий Лев", я, як ніхто інший, розумію, яка це сізіфова праця. Це - і, завліт театру Наталка Федорович і, всі працівники бухгалтерії і, просто чарівна родина працівників малесенької театральної їдальні - подружжя Тетяни (вона - музикант) і пана Ігоря та, їхня мама-свекруха. Як вони встигали накрити столи для всіх учасників фестивалю - навіть в голові не вкладається. Справді тільки люблячі серці здатні так радіти гостям. Від директора театру до водіїв та білетерів - усі дарували свято, яке назавжди залишиться з тобою й, навіть, у снігових заметах оживатимуть оплески чернівецькоі публіки.

Галя Канарська