Українські акценти осіннього польського кіноперегляду

Восени якось особливо хочеться подивитися якийсь хороший фільм. І, не лише вдома, закутавшись в теплий коцик та, попиваючи смачний чай, а й, сховавшись від дощу в затишному кінотеатрі. Можливо, відчуваючи щось схоже, організатори Перегляду сучасного польського кіно «Під Високим Замком» втретє цього року проводили його у Львові в цю пору. І, знову була різноманітна програма з акцентом на новинках і, знову було свято кіно.

Як зазначав на прес-конференції перед початком Перегляду польського кіно «Під Високим Замком» 2014 генеральний консул Республіки Польща у Львові Ярослав Дрозд, важливим є показати, що життя продовжується, що нас не застрашити, що Львів – спокійне місто. Тож була й червона доріжка та імениті гості (легенда польського кіно Данута Шафлярська, режисери – Януш Маєвський, Шимон Врубель та інші) й, художні та документальні фільми для різного глядача і, супровідні заходи, серед яких моновистава «Ходи зі мною до ліжка» у виконанні акторки Соні Богосєвіч, відкриття меморіальної таблиці присвяченої одному з найвідоміших композиторів музики для кіно, львів’янину Войцеху Кіляру на будинку, де він жив у Львові, лекція проф. Барбари Ґершевської «Кінематографічні захоплення львівських науковців, літераторів та артистів». Великим плюсом були доступні за ціною квитки. Попри те, що це – свято для міста, це – також і дієва промоція польського кінематографа в Україні (Перегляд поширився також вже на Івано-Франківськ й, організатори не проти розширювати географію кінопоказів далі) та, об’єднавча подія для польської громади. Прикладом такого фестивалю варто було б скористатися українцям в Польщі, аби презентувати українське кіно, яке, незважаючи ні на що, має нові стрічки, такі як, наприклад, цьогорічна прем’єра «Такі красиві люди» Дмитра Мойсєєва про самотність, яку неможливо розділити навіть з морем, чи втопити в ньому, як і висловити його – море чи, історична драма «Поводир або, Квіти мають очі» Олеся Саніна, в основу сюжету якої покладено мандри Радянською Україною американського хлопчика та українського сліпого музиканта (показана на Варшавському МКФ), з якою автор має намір знову поборотися за «Оскар», як з «Мамаєм» в 2004 році та, минулорічна новинка для дітей – «Іван Сила» Віктора Андрієнка та інші. Вистачило би не на одноразовий показ, а на повноцінний перегляд, на зразок польського у Львові, який тривав 10 днів.

 Українські ж, чи, суто львівські сліди, можна було знайти і, в 3-му Перегляді сучасного польського кіно «Під Високим замком» 2014 у Львові. А, саме, серед іншого, в мандрівці по Львову з видатним польським режисером Янушем Маєвським в документальному фільмі Стефана Шляхтича, вслухаючись в музику Войцеха Кіляра, слухаючи спогади про нього та, переглядаючи фільм «Войцех Кіляр. Кредо» Віолетти Ротер-Козери та Здзіслава Совіньського, побачивши ще такого живого і яскравого Богдана Ступку в «Серці на долоні» Кшиштофа Зануссі й, у невеликій ролі, але у стрічці, в якій великий акцент був на музиці, підібраній ним («Чоловік вже (не)потрібний») – Чеслава Мозіля, батько якого є українцем зі Львова. На жаль, самого Чеслава не було, хоча, як він розповідає, після виступу зі своїм «Соло Актом» у львівській «Дзизі» в 2012 році він мріє приїхати сюди знову, оскільки має тут родину по татові та, відчуває якийсь зв’язок з Україною, незважаючи на те, що мама-полька зробила більше для того, аби виховати його поляком. Фільм «Серце на долоні» 2008 року, незважаючи на те, що вже не є цьогорічною прем’єрою і, багато людей його вже бачили, не втратив зацікавлення в публіки, оскільки головну роль в ньому виконує Богдан Ступка. І, так талановито. І, Ти знаєш, що нових ролей вже не буде. Лукавий, з хитринкою в очах. Його герой – втілення гедонізму. Сучасний Мефістофель. Попри все в якийсь момент ловиш себе на думці, що хочеш, аби він жив. Може, тому що він - Ступка. Й, традиційне моралізаторство режисера вже не є таким вихолощеним, можливо, завдяки цій акторській роботі.

Загалом, як я вже зауважувала, програма була різноманітною. Для глядачів різного віку та, з різними інтересами. Були комедії. Були філософські роздуми. Драми. Була й ностальгія за Львовом, якого нема, як у документальному фільмі «Особистий Львів Людвіка М.»,чи радше, такому відео-привітові Янушеві Маєвському від Стефана Шляхтича. Сам пан Маєвський був більш стриманим і, толерантним у своїх спогадах та, візіях. Режисер фільму ж більш загостював кути. Але, й справді його Львова вже нема. Як і нема для когось його Сянока, Холма… У фільмі чоловік, який ледь тримається на ногах, на вулиці фальшиво співає пісню російського виконавця "я люблю Тєбя до сльоз", продовжуючи українською, що любить Україну. Наче любити її можуть лише такі марґінали, нетверезі, розхристані. Всюди, якщо хотіти, можна знайти трешові, непричесані картинки. Я намагалася щосили дивитися на місто з їхньої точки зору. Я розумію, в чому вони мають рацію і, чому так бачать. Але мене щось болить. Незважаючи на те, що в цьому Львові мій дідусь, греко-католицький священик, вчив мене читати з польського "Elementarza". І, що тут я з радістю та цікавістю йду на польські фільми й, хотіла би, щоб в Польщі більше знали про український кінематограф.

Анастасія Канарська
Кадр з фільму Кшиштофа Зануссі «Серце на долоні» з http://www.filmweb.pl