Продовжуючи циклічність, мій лист – 2:
І, так, Друже - нас десять... у величезному залі на краю світу. Тобто, на Володимира Великого. Поруч - помираюче озеро, яке таки заворожує своєю осінньою меланхолією. У холлі електропилою ріжуть фанеру. Мою тривогу озвучує якась пані: "Різати вони будуть і під час фільму?" "Ні-ні", - заспокоює касирка-кельнерка.
Ось ми в залі. Нас - тринадцять. Аж 13 в
залі на 240 місць. Фільм
"Жива ватра" - переможець
багатьох фестивалів, для широкого
глядача демонструвався вперше. У мене
відчуття, що сиджу в сільському клубі минулого століття. Спочатку зображення не співпадає зі звуком - повертаємося до початку, хоча звучання так і залишиться невідкорегованим - тобто, почути вдасться мало. Прочитати титри також не вдасться, бо маленькі несфокусовані літери втікатимуть від твого зору. І, все-таки про
фільм "Жива ватра" Остапа Костюка, львів'янина з Верховини, тобто, милого
серцю Жаб'я:
Чекала цей фільм декілька років. Сподівалась на заворожуючі в
ньому кадри гір... Вони були, притемнені
сутінками чи, важкою людською втомою. Йде чоловік тяжко вгору, несучи важкі
відра з молоком, у темряві колиби виливає
молоко у величезні ночви... Камера повільно фіксує кожен рух, наче закарбовує в пам'яті. Скрипучий чоловічий голос розповість про ватру, яка запалюється навесні на полонині й, має ніколи не згаснути. Власне про незгасну ватру цей буденно-спокійний фільм і, про любов... незгасну, де б ти не жив, до свого рідного краю, до своєї, як заведено було у нас казати, малої батьківщини. Це - історія реальних людей з іхніми реальними бідами. Від маленького хлопчака до сивочубого вівчаря, який вже лише пригадує своє життя і, відшліфовує свою домовину. Яскравість барв даровано лише оцим приготуванням в останню дорогу. Вишитий рушник, сорочка,тайстра... А, далі - сірість щоденних буднів. Інколи з усміхом, інколи – із сумом... Народження ягнят, їхні мандри пасовиськами-горами, будні без прикрас, навіть, без декору гуцульськими піснями - коломийки приглушені,майже речитативні, пісня хлоп'ят - попсова, як пересторога зміни часів та традицій."Всі йдуть в таксисти" - прозвучало, як констатація наших реалій.
молоко у величезні ночви... Камера повільно фіксує кожен рух, наче закарбовує в пам'яті. Скрипучий чоловічий голос розповість про ватру, яка запалюється навесні на полонині й, має ніколи не згаснути. Власне про незгасну ватру цей буденно-спокійний фільм і, про любов... незгасну, де б ти не жив, до свого рідного краю, до своєї, як заведено було у нас казати, малої батьківщини. Це - історія реальних людей з іхніми реальними бідами. Від маленького хлопчака до сивочубого вівчаря, який вже лише пригадує своє життя і, відшліфовує свою домовину. Яскравість барв даровано лише оцим приготуванням в останню дорогу. Вишитий рушник, сорочка,тайстра... А, далі - сірість щоденних буднів. Інколи з усміхом, інколи – із сумом... Народження ягнят, їхні мандри пасовиськами-горами, будні без прикрас, навіть, без декору гуцульськими піснями - коломийки приглушені,майже речитативні, пісня хлоп'ят - попсова, як пересторога зміни часів та традицій."Всі йдуть в таксисти" - прозвучало, як констатація наших реалій.
"Хто ж вас буде пасти, як мене не
стане?"... Герой документальної правди Остапа Костюка вже відлетів у
засвіти.., але автор навіть у цій приглушеності дарував нам свою любов до
рідного краю... Чомусь пригадується Остап з колядою. …він таки показав свою "челядоньку"
в златі реальних буднів...
Галя Канарська
Кадр з фільму «Жива ватра»
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B8%D0%B2%D0%B0_%D0%B2%D0%B0%D1%82%D1%80%D0%B0
Немає коментарів:
Дописати коментар