Лист другу - 2. "Хто ж вас буде пасти, як мене не стане?"

Продовжуючи циклічність, мій лист – 2:

І, так, Друже - нас десять... у величезному залі на краю світу. Тобто, на Володимира Великого. Поруч - помираюче озеро, яке таки заворожує своєю осінньою меланхолією. У холлі електропилою ріжуть фанеру. Мою тривогу озвучує якась пані: "Різати вони будуть і під час фільму?" "Ні-ні", - заспокоює касирка-кельнерка.

Ось ми в залі. Нас - тринадцять. Аж 13 в залі на 240 місць. Фільм "Жива ватра" - переможець багатьох фестивалів, для широкого глядача демонструвався вперше. У мене відчуття, що сиджу в сільському клубі минулого століття. Спочатку зображення не співпадає зі звуком - повертаємося до початку, хоча звучання так і залишиться невідкорегованим - тобто, почути вдасться мало. Прочитати титри також не вдасться, бо маленькі несфокусовані літери втікатимуть від твого зору. І, все-таки про фільм "Жива ватра" Остапа Костюка, львів'янина з Верховини, тобто, милого серцю Жаб'я:

Чекала цей фільм декілька років. Сподівалась на заворожуючі в ньому кадри гір... Вони були, притемнені сутінками чи, важкою людською втомою. Йде чоловік тяжко вгору, несучи важкі відра з молоком, у темряві колиби виливає
молоко у величезні ночви... Камера повільно фіксує кожен рух, наче закарбовує в пам'яті. Скрипучий чоловічий голос розповість про ватру, яка запалюється навесні на полонині й, має ніколи не згаснути. Власне про незгасну ватру цей буденно-спокійний фільм і, про любов... незгасну, де б ти не жив, до свого рідного краю, до своєї, як заведено було у нас казати, малої батьківщини. Це - історія реальних людей з іхніми реальними бідами. Від маленького хлопчака до сивочубого вівчаря, який вже лише пригадує своє життя і, відшліфовує свою домовину. Яскравість барв даровано лише оцим приготуванням в останню дорогу. Вишитий рушник, сорочка,тайстра... А, далі - сірість щоденних буднів. Інколи з усміхом, інколи – із сумом... Народження ягнят, їхні мандри пасовиськами-горами, будні без прикрас, навіть, без декору гуцульськими піснями - коломийки приглушені,майже речитативні, пісня хлоп'ят - попсова, як пересторога зміни часів та традицій."Всі йдуть в таксисти" - прозвучало, як констатація наших реалій.

"Хто ж вас буде пасти, як мене не стане?"... Герой документальної правди Остапа Костюка вже відлетів у засвіти.., але автор навіть у цій приглушеності дарував нам свою любов до рідного краю... Чомусь пригадується Остап з колядою. …він таки показав свою "челядоньку" в златі реальних буднів...

Галя Канарська

Кадр з фільму «Жива ватра»

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B8%D0%B2%D0%B0_%D0%B2%D0%B0%D1%82%D1%80%D0%B0

Лист другу

Мій друг з далекої вашинґтонщини все просить написати статтю про виставу "Ромео і Джульєтта" в Першому українському театрі для дітей та юнацтва, бо я, мабуть, заінтриґувала його своїми розповідями і, ніякі мої пояснення, що не маю куди про це написати, його не влаштовували, то ж єдиною можливістю стало для мене написання листа. То ж - 

ЛИСТ ДРУГУ

У світі, який минає між білим і чорним, як ніч та день, в якому любов завжди в обіймах туги, як виспівано українцями: «червоне - то любов, а чорне то – журба», важко знайти іншу кольористику. Нам завжди хочеться вірити, що приходимо ми в цей світ для любові, але... стільки болю заховано за цим «але»... В кожному з нас живе Ромео і Джульєта, незважаючи на вік, хоча за Шекспіром, це - історія зовсім юних. І, абсолютно логічно, що таку виставу треба було поставити у Першому українському театрі для дітей та юнацтва. Вам вже вчувається шум свята, танці? Вбачаються шалені поцілунки на гойдалці? Тоді трохи зупиніть свою уяву, бо режисер Вадим Сікорський пропонує своєму глядачеві квінтесенцію твору, який вже вічність не дає спокою ні творцям, ні глядачам. Для нього важливо вловити зародження любові з фатальним передчуттям смерті. У цій трепетній історії приреченість справді фатальна. Три кольори творять містичну дію точніше, гостріше і приреченіше, ніж сотні вибудуваних декорацій. Постаті в промінні світла внутрішньо оголені - тут немає ні місця, ні шансу для брехні. Таке відчуття, що до нас промовляють душі. Треба мати неабияку сміливість, щоб вивести акторів на оголений квадрат чорного простору, де лише маятник буде свідком любові. Схову немає ніякого. Костюми також, як знаки, хоч відповідні часу і, допомагають акторам у пошуку істини образу. У сніжно-білій льолі Джульєтти її суть проникає аж до оголеності нервів. 

Наталя Мазур-Джульєтта на всі часи, в ній немає ляльковості, яку чомусь в більшості чекають від виконавці цієї ролі, в ній є вміння проростати в суть образу і жити на межі приреченості світу, їй не потрібні сцени сентиментальних виявів любові, бо любов - суть її єства, її відкритість світу - сонцесяйна, вона, як квітка, що розквітає на світанку, ще незнаючи, що час цвітіння такий жорстоко-короткий. Сікорський фактично не вибудовує інтимних сцен між Ромео і Джульєттою, тобто робить це дистанційно - цим ще більш загострює історію любові, тоді кожен дотик, як удар у передчутті... Ніжність найбільша дарована сцені смерті прощання, тільки танок рук вимовить все невимовлене. Василь Баліцький - один з найкращих молодих акторів театру. Красивий настільки, що видавалося б не зможе вписатися в таку оголену внутрішньо історію любові. Так приємно помилятися! 

А, ще -Михайло Понзель-Меркуціо - ніжність, іронія і... біль. В якусь мить його захотілося побачити в ролі Ромео. Його дуель з Тібальтом -Дмитром Бартковим, як спалах блискавки. Шпаги - продовження рук, діагоналі існування - фатальні. Як лунає його сміх-кашель-плач, як пророчо-гірко звучать з його уст слова прощальні. Кривавий знак Тібальт -Бартков в глибині чорного простору сцени - символ приреченості. Рахунок смертей невпинно зростає... Пурпуровий одяг зазвучить приреченістю у словах батька Джульєти - Василь Когута, через пурпурову безнадійність безпощадності проливатимуться сльози мами - Ірини Кухарської і білої льолі торкнеться брат Лоренцо - Ігор Дончук, даруючи приреченості надію. Чи вірить він у торжество любові, чи усвідомлює, що рахунок смерті відкрито і, його не зупинити?! Кожен це прочитає-відчує по-різному. Згаслий погляд Няньки - Тетяни Максимюк також буде знаком, хоча це єдиний образ, якому режисер дозволяє існувати на побутовому рівні гри. Бенволіо-Олександр Чешеров - друг, свідок, тінь любові, абсолютно декоративні батьки Ромео - Лариса Діденко і Богдан Балко творять скупе і водночас вишукане обрамлення історії приреченості. А ще віртуозні захоплюючі  фантазії на теми Сергія Прокоф'єва Юрія Саєнка. Якось все спрацювало на стильну цілісність вистави. Скрупульозно точна робота художника Дарії Зав’ялової, майже містичне повернення художника по світлу Миколи Новосада (прикро, якщо лише на цю виставу). Мінімалізм виявився багатогранним, зумів суть Шекспіра оголити ґвалтовно, а, найважливіше - донести печаль вишукано.

Галя Канарська

Світлини Анастасії Канарської

Більше на https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/albums/72157671481108274