Цей тиждень мав
бути яскраво-театральний:
французький, український, польський. У Львові буяла «Французька весна», Польське
консульство дарувало Львову Польську театральну весну, а на Камерній сцені
театру імені Марії Заньковецької – вистава «Святомиколаївський вечір», в якій
переплелись долі двох видатних українок Ольги Дучимінської та Ірини Вільде.
Власне цієї, заньківчанської, чекалося найбільше, бо це - одна з останніх
прем’єр, яка чомусь грається дуже рідко, та й розповідає про долю людей, життя
яких було тісно пов’язане з нашим містом. Про Ольгу Дучимінську мовчали
десятиліттями, і ось – нарешті! Побачимо її
образ на заньківчанській сцені. Передчуття зустрічі тривожно-піднесене,
виявилось – треба було просто тривожитись, бо виставу – ВІДМІНИЛИ, пояснення –
квитки не продано. Не розумію, як у мільйонному
місті не знайшлося 50 глядачів на прем’єрну виставу! Таке залишилося відчуття,
наче цих двох дивовижних окрас української культури знову вивели на плаху в
незалежній Україні. Відчуття болю і зради не покидає мене усі ці дні, хоч саме
цей тиждень подарував вистави, про які хочеться говорити.
То ж повертаюся
у цей погідний квітневий вечір, коли на сцені Першого українського театру для
дітей та юнацтва в рамках «Французької весни» репрезентували виставу «Бла бла
бла» у виконанні Марлен Буньо, анансованої
як вистави для глядача віком від «1 року до 101». Маленького зросту пані
(150 см – зазначено у її портфоліо) у смугастих панчішках і коротеньких
шортиках з шапочкою блазня на голівці вискочить на сцену з оркестрової ями і, поступово захоплюватиме вас у свій
полон відкритістю усмішки і умінням дивуватись та зачаровуватись світом. Її
світ – це світ вимріяних мандрівок, втілення мрій у проростанні в світи, в яких
хочеться побувати, але не вдається… Та ж є фантазія, то ж лише крок і просте
коло перетворюється на карту світу. Звучання – мрія людського голосу переносить
нас в… Африку і, пані у смугастих панчішках перетворюється у звабливу
негритянку, нічого не змінюючи у своєму візуальному образі. Перетворень буде
безліч, на допомогу акторці приходитимуть лише примітивні музичні інструменти,
вона користуватиметься ними вміло і легко, ось у залі зазвучить чийсь мобільний
телефон, акторка миттєво перетне сцену і опиниться серед глядного залу, губна
гармошка перетвориться у… мобілку і, вона інтерпретуватиме розмову глядача, а
через мить перескочить рампу сцени і… далі мандруватиме світами. Здається, її
шлях проляже в цю мить в Італію. Акторка не користується реально ні однією мовою,
лише їй одній зрозумілою інтерпретацію звуків, але чомусь, не чуючи ні одного
англійського слова, ти відчуваєш американський акцент! Вона, мабуть, могла б
бути оперною співачкою чи… рок-дівою - її голосові можливості здаються
безмежними. Акторка неймовірно пластична і, при усій своїй гротескності,
вражаючи ніжна. Як тремтливо намагається зібрати в наплічник усі свої враження
і, закрити їх за сімома замками, а наплічник не закривається, тоді ніжно-сумна
усмішка на мить з’явиться на її розгубленому обличчі, враз наплічник розчеплено
і враження ілюзорні летять до глядачів, наче вона передає нам свою душу… Сміх
на устах переростає у сльозу світлу…
День другий. Польська театральна весна на сцені театру
імені Марії Заньковецької зі зірками цьогорічного фестивалю Анною Сенюк та
Ґжеґожем Малецьким у виставі «Обіцяння на світанку» за мотивами
автобіографічної повісті французького письменника Ромена Гарі у постановці Мацєя
Войтишка. Вистава, яка створена у 2013 році, може сміливо бути віднесена до
комерційних вистав, бо задіяні в ній дві зірки польського театру та кіно, в
основі один з найчитаніших романів нашого часу та й ім’я Мацєя Войтишка також
відоме театралам Польщі. В самому романі
Ромена Гарі є багато речей, які б могли допомогти створити більш легку комерційну
виставу, але режисер і актори не шукають легкого хлібу, а торкаються
глибинних речей людського буття, йдуть
до болючого людського одкровення. У цій виставі немає недомовлених слів, є лише
легкий смуток втрат. Це вистава –
світлий біль. Це - тиха і ніжна розповідь про материнську любов і віру, яка
долає усі перешкоди на своєму шляху і додає надії на день прийдешній. Анна
Сенюк розкішна у своїй жіночості й материнській жертовності. Акторка існує дуже
делікатно, у напівтонах, її ілюстративність тексту, мовленого про неї сином (таки
сином – актором Ґжеґожем Малецьким) ледь
іронічна. Вона любить свого сина понад усе на світі, але перш за все формує в
ньому Людину. Її, овіяна серпанком постать, майне за вікнами реальними і, залишиться
в пам’яті як образ
Любові. Так тепло буде на серці й, навіть, в якусь мить повіриш у здійснення
мрій. Тихо і ніжно промайнув цей театральний вечір, переконуючи, що смуток таки
може осяяти життя любов’ю.
День останній. У рідному Польському народному театрі -
прем’єра . На цей раз - «Шевці» Станіслава Іґнація Віткевича. Автора, який
обов’язково повинен був бути поставлений у Львові, адже саме у нашому місті в
1903 році він здав екстерном екзамен на атестат зрілості. «Ми повинні бути
щасливими, що в Польщі знайшлась людина, яка, незважаючи на свої дивацтва та
творчі невдачі, була на більш високому рівні, ніж більшість його сучасників.
Суперечки і полеміки в Польщі у міжвоєнний період видаються дурницями, якщо їх
порівнювати з тим, про що говорив Віткевич», - писав Чеслав Мілош («Granice sztuki»), в книжці «Stanisław
Ignacy Witkiewicz. Człowiek i twórca», Варшава, 1957. У своїй драмі «Шевці»,
яку Віткаций писав понад сім років (1927 – 1934), він саркастично описує майбутнє людства,
яке невпинно йде до краху. В Україні вже були спроби доторкнутися до
«Шевців» - 19 вересня 2014 року з ініціативи
Генерального консульства Польщі в Луцьку театр "Гармидер" вшанував 75-річчя з дня смерті Станіслава Віткевича, виступивши
з прем’єрою вистави «Віткацій є - Віткація немає», де була цікава інтерпретація
фрагментів драми «Шевці» (переклад – Міська Барбари). Через рік після 130-річчя
від дня народження Станіслава Ігнація Віткевича ми дочекалися прем’єри «Шевців»
у Львові. Перш за все треба подякувати пану Збіґнєву Хшановському,
багатолітньому керівнику Польського народному театру і справжньому Ангелу-Хоронителю
польської культури, який вирішив, що у репертуарі театру має бути Віткаций та
ще запросив на постановку легенду польського театру - актора та режисера Станіслава Мельського. Гротескна
модерністська остання драма Віткевича зазвучала на крихітній сцені Будинку
вчителя якось зловісно-пророчо, яка наче збільшилась до об’єму Всесвіту, стала
територією притчовою, незважаючи на брутально-знищуючу іронію дії та
віткациєвого слова.
Віткаций, чомусь в українській інтерпретації звучить мені,
як «витканий», витканий світ Віткація – брутально-безнадійний, катастрофічний,
він душить кожним словом, бо автор не дарує надії - ні собі, ні своєму
глядачеві. Станіслав Мельський залишається вірним Авторові і, як режисер, і як
актор. Саме Мельський зіграв роль Саєтана Темпе і, як актор не дозволив собі
порушити апокаліптичну картину світу режисера. Так відчутно, що колись юному
Станіславу Мельському вдалося проіснувати у світі Єжи Гротовського і, хоча він
поставив найдрастливішу виставу за спогадами доньки режисера (що викликало
спротив у багатьох, хто любить іконно), все ж у дії залишається його вірним
адептом і енергетично здатний втримати і глядача, і партнерів, яким не так
легко існувати у катастрофічній драматургії мушкетера польського авангарду.
Вони також, як справжні мушкетери достойно долають свій шлях. І тому хочеться
назвати усіх без винятку, ну хоч переписуй всю програмку. Здається, нікого
неможливо вирвати з контексту вистави. Десь на другому плані, наче це кіно, в
танку промайне обличчя Ірени Слободяни – ожиле обличчя з «Портрету жінки»
Віткевича, навіть віртуозна гра Віктора Лафаровича – Прокуратора не зможе
приховати чи знищити цю живописну авторську тінь. Лише мить, але повернешся у
малярський світ великого митця. Візіонерські тексти Станіслава Ігнація
Віткевича випередили свій час, можливо, «Шевці» у Львові – також випереджають
час? Різко розчиняться двері, як вітер повстане Гіпер-Роботяга –Ядвіґа Пехати –
текст звучатиме чітко, наче марш - надій немає… Хтось недавно так сумно сказав,
за філіжанкою кави: «Зараз такий час, що тільки «Шевців» ставити»…
Галя Канарська
Світлини Анастасії Канарської
Більше: https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/albums/72157665073848694 та https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/albums/72157667567019205
