Цей
рік особливий. Для нас. Для Шевченка. В свої 200-ті уродини він зазвучав якось
глибше, зрозуміліше й, наче помолодів, ставши ближчим нам, сьогоднішнім. Ще
ніколи його слова для наших сучасників не звучали так пророчо, а разом з тим
ніколи раніше стільки людей різного віку не звертались до його творчості, без
примусу, часто без офіціозу, а дуже приватно й, за покликом душі.
Шевченко
почав ставати воістину народним, не в сенсі образу під вишиваними рушниками,
обов'язкового вивчення кількох віршів у шкільній програмі, а символом, який
об'єднує сучасних людей, які прагнуть пізнавати світ, змінюватись на краще і,
люблять цю землю. Ми почали слухати його, чути. Не один актор замислився над
тим як читав раніше Тараса, гублячи його голос в ефектних звукових подачах та,
патетичних паузах, побачивши світлої пам'яті юнака з іконописним обличчям, який
читав уривок з "Кавказу". Тарас Шевченко говорив голосом Сергія
Нігояна. Тихо. Так, що почули всі.
Й,
незаплановано, спонтанно стільки маленьких дітей хотіли прочитати Тараса у
Львові в той вечір, коли почався етно-джаз фестиваль "Флюгери
Львова", який довелось потім перервати у зв'язку з подіями в Одесі. Ведуча
розігрувала призи в перервах між виступами музикантів й, у весняному надвечір'ї
чисті дитячі голоси переконували: "Борітеся - поборете". А після того
до Львова завітала Мистецька Група “Яра” з Нью-Йоркського експериментального
театру “LaMaMa”, яка якраз перед тим виступала
в такому, здавалося б, місті-святі на березі Чорного моря й, нічого не віщувало
тоді небезпеки. Вони привезли нам свого-нашого Шевченка. Того Тараса, який в
1858 році познайомився з афроамериканським трагіком Айрою Олріджем й, створив
його портрет, який тепер зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві. Не людину-пам’ятника, а живого, емоційного, завзятого художника, який
прагнув творити і, більш за все хотів повернутися додому. Режисер Вірляна Ткач
хотіла вийти поза межі штампів сприйняття цієї багатогранної особистості й,
спогади Катерини Юнге-Толстої, вчасно потрапивши в її руки, дозволили відшукати
свою стежку й, додати не штучну, а скромну й, водночас вишукану, польову квітку
до ювілейного букета Тарасові.
Як писала у своїх мемуарах художниця Катерина Юнге-Толстая, яка була
свідком спілкування Тараса Шевченка з Айрою Олдріджем, будучи 14-літньою
дівчиною: «У них було надто багато спільного: «обидва – чисті, чесні душі, обидва – справжні художники, обидва мали у спогадах юності тяжкі сторінки пригнічення. Один, аби потрапити у театр, який палко любив, куди вхід був заборонений з собаками та неграм, найнявся в лакеї до актора, іншого відшмагали за спалений під час малювання недогарок свічки... Вони не могли спілкуватися інакше, ніж за допомогою перекладача, але вони співали один одному пісні своєї батьківщини і так розуміли один одного.» Миколі
Шкарабану, який співпрацює з Ярою мистецькою групою ще з 1998 року, вдалося
зняти з Тараса тяжкі обладунки штампів, простягнути його руку до нас. Й, наче
впівголоса сказати: «Це – я». Його Шевченко – художник і поет був натхненним і,
спраглим знань. Й, марив Україною. Молодий випускник Джульярдської школи
Джеремі Тарді в ролі Айри Олдріджа показав багату палітру свого таланту, неймовірну
акторську органіку, перевтілюючись і в шекспірівського Отелло від імені
великого трагіка.
Юну Катерину Юнге-Толстую у виставі «Темна ніч. Ясні зорі» грає Марія
Плешкевич, з дівочою легкістю та дитинним захопленням. В образі
матері,заповнюючи сценічний простір глибиною голосу й, потужною енергетикою, постає
Шона Такер. З’являється на сцені і юний талант – її 9-річний син Барак
Такер. Особливої уваги заслуговує музичне оформлення, в якому традиційні
українські народні пісні переплітаються з афроамериканськими спірічуелсами, авторства Юліяна Китастого, бандуриста в
третьому поколінні. Музикант, який всю виставу є на сцені, грає також і
своєю присутністю й, тоді, коли не звучить його бандура та спів. Точний відеоряд до вистави створив київський митець Володимир Клюзко, номінант премії «Нью-Йоркський Інноваційний театр» за його відео роботу до вистави Ярої Мистецької групи «Ворон». Сценографію та світловий дизайн розробив Євген Копйов, співробітник Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса у Києві, над костюмами до вистави працювала художник з костюму і дизайнер Кейко Обремськи.
Ця вистава вийшла якоюсь напрочуд теплою й, наче
родинною. Без пафосу й, якихось режисерських та акторських приголомшливих
трюків, але поза тим талановито. Про вічні цінності. Про порозуміння між
людьми. Тут говорять різними мовами, прагнучи дійсно пізнати й зрозуміти один
одного. Обидва митці мріяли повернутись додому. Проте, нікому з них зробити це так і не вдалося:
Айра Олдрідж гастролював ще 10 років і, раптово помер у Польщі, Тарас Шевченко зміг
пробути в Україні лише кілька місяців, отримавши дозвіл, а в 1859-му його
заарештували втретє і, решту життя йому довелось провести в Петербурзі.
Сьогодні є відчуття, що він таки повернувся, тихо прочинивши двері й, запросив
свого доброго друга. В свою Україну.
Анастасія Канарська
Світлини авторки
