Мій Сонячний Друже!
Сьогодні минає місяць з
часу Твого перебування в Україні. За ті дні фактично не встиглося нічого.
Навіть, наговоритися. Таке відчуття, що ми перебували у паралельних світах -
Твоя Гамерика доганяла нас і у Львові. Світ розстелявся перед Вами на тарілці (точніше,
не світ, а Львів), емоційну надривність залишаючи нам, екстатичним українцям.
На концерт у Храмі Лазаря у це казкове львівське надвечір’я прийшло нас так
мало людей, що мені хотілося провалитися крізь землю. Неможливо було глянути в
очі Золтану Алмаші, щедрості душі якого подивлятиму завжди, бо він таки привіз
усіх цих музикантів до Львова, щоб ми пізнали невідому нам музику, а ми… справді
майже біблійно: «Багато кликаних, а мало вибраних». Можна заспокоювати себе
словами, що хай ті, що не прийшли, тепер хай жалкують. Швидше за все, їм –
дарма… Власне це «дарма» стає ключовим словом в українській дійсності. Нам
дарма усе на світі. Навіть, війна нездатна відірвати нас від цього заспокійливо-обнадійливого слова
«дарма». Десь стріляють, десь гинуть люди, українське слово майже не проростає
на своїй землі, а ми тішимося 75 процентними квотами на українське мовлення в
засобах масової інформації, наче не розуміємо, що за Іваном Малковичем «колись можуть настати і такі часи / коли нашої мови / не буде пам'ятати /
навіть найменший / соловейко»… Дарма… Живемо у якомусь безконечному
марнословстві, тому й справжні слова губляться по дорозі як перекотиполе, тому
ніяк не можу написати Тобі про виставу, яка не відпускає мене від себе… Мені
так хотілося, щоб Ти її побачив, а тепер навіть не знаю, що краще: що ти не
встиг її побачити, чи незмірно прикро, що львівська гостинність так тебе
захопила, що не було там миті для вистав. Та й що тепер про це гадати?! Ті юні
люди з Польщі їхали зі своєю виставою в Харків на театральний фестиваль і, по
дорозі зупинилися у Львові. Реклами фактично не було, якщо не враховувати
фейсбучних запрошень Олега Стефана, актора театру імені Леся Курбаса, який і
сам не міг по суті пояснити, яку виставу привезуть.
Львів належить до тих
українських міст, в яких польські театральні колективи не є рідкісними гостями.
Принаймні, двічі на рік, завдяки Консульству республіки Польща, до Львова
приїжджають відомі польські актори. Ось цього року фестиваль «Польська
театральна весна» завершився моновиставою зірки польського театру Станіслава
Ґурки, але несподіваним весняним вибухом став нерозрекламований приїзд до
Львова театру «Брама» з містечка Ґоленюв, що
знаходиться біля Щеціна, тобто - за тисячу кілометрів від Львова. Молоді люди
вибралися у далеку дорогу, щоб взяти участь у театральному фестивалі в Харкові,
а по дорозі зупинилися у Львові, бо дорога таки далека - тисяча кілометрів
подолано, а попереду – ще тисяча. Водій, водночас і художній керівник театру -
Данієль Яцевіч - таки героїчна особа: ось так просто з коліс в театрі імені
Леся Курбаса перед невідомою публікою вони зіграли виставу "Ghost
dance".
Всі
стояли перед невідомістю: публіка
практично нічого не знала про цей театр, вони ж щось знали про Львів,
принаймні, про театр імені Леся Курбаса, але ж публіка їм була невідома. Як
потім виявилося, це я нічого не знала, бо цей театр вже був у Львові, але його
приїзд я якось оминула. То ж для мене це було як побачення наосліп. І, ніхто
навіть собі не міг уявити, що ці невідомі виявляться найріднішими душами, чи -
часткою нас самих, якої ми в собі визнати не хочемо. Чекаємо танку? Та, чи
готові ми до танцю духів, один з яких виявиться твоїм? Звуки барабанів,
пружність юних тіл, експресія руху і раптом – тихо-тихесенько, як плач маляти,
зазвучить українською: «Я не хочу йти на війну. Я боюся стріляти». Вас викинено
із зони комфорту миттєво-ґвалтовно, українське слово проросте в польське, страх
перейде в агресію крику, який навально летітиме на нас, глядачів і, усвідомлення війни стане в момент
реальним, наче не три роки вона сіє смерть на рідній землі. Мови у цій виставі
змінюватимуться. Українська, польська, англійська, іспанська… мова жесту… мова
руху...
Все в цій виставі діятиме не лише на вербальному рівні, а
перш за все надчуттєвістю, бо не завжди слово зрозуміле, але зачіпає тебе так,
наче у ці миті вирішиться доля світу і твого, загубленого посеред Європи,
народу. Тендітне дівча так розбишакувато-впевнено промовить: «Я маю в с..ці
Україну, я заробила собі на життя в Італії», а далі дзвінко-сороміцька
коломийка. Наче на гойдалках: вверх-вниз. Як тут душі не розіп’яти! Власне
Данієль Яцевіч вибудовує свою виставу своєрідним маятником Фуко, де немає миті
рівноваги, де немає супокою. Актори усі існують в гойдалках кордонів. І, знову
приглушений голос веде свій монолог чи діалог зі самим з собою, чи з цілим
світом. Що залишається святим на цій розтерзаній від болю землі? «Святий Париж,
свята Москва, свята Варшава, святий… прутень» - немає в цьому вульгарності,
тільки біль за втраченою гармонією людського буття. Розгойдані гойдалки
сучасності торкаються кожного на цій крихкій земній кулі. В цей вечір вона
вдячно впала на український ґрунт, була напрочуд українською історією, про яку
ми, українці, боїмося говорити вголос. А, ми таки справді боїмося говорити,
підтвердженням цих слів стала харківська вистава, на яку викликали поліцію і
навіть ура-патріоти не захистили акторів. Тільки завдяки публіці вдалося
дограти виставу до кінця. Яку загрозу вбачали в цій виставі захисники порядку
Харкова - можна тільки здогадуватися. Незаперечним залишається те, що Данієль
Яцевіч, Дженні Кріссі, Кімберлі Лонгейра, Анастасія Медведєва, Леся Шульц, Александра
Слюсарчик, Патрик Беднарський, Олег Нестеров, Войцех Росіньський, Якуб Шамбелян,
Пьотр Сьнєгула, незалежно від мови, промовляли до глядача серцем, дарували своє
одкровення так, що воно ставало твоїм. Найголовніше, що принесла ця вистава -
сміливість сказати самому собі, що ми розівчились любити. А ці юні так відкрито
говорили, так по-параджанівськи, «відімстилися Україні любов'ю". Ми ж
мститися любовю не вміємо, нам байдуже все рідне. Ось недавно був показ
українського фільму, поставленого молодим українським режисером Дмитром Мойсеєвим.
Це - другий його фільм. Як завжди, українському фільму в прокаті виділяють дуже
мало часу. «Час хризантем» у Львові йшов в одному кінотеатрі лише сім днів,
один сеанс на день! Ти думаєш зал був переповнений?! У величезному глядному
залі нас було аж… троє. Якби не біль за нашу байдужість до українських митців,
то можу тобі сказати, що така самотність у залі принесла мені задоволення, бо я
вперше за тисячу років, мала змогу прочитати всі титри в кінці фільму. Прикро,
що біль митця так і залишився не почутим. Це вже стає нашою національною рисою
– дуже вміло ховатися від болю.
Галя
Канарська
Світлина Анастасії Канарської
