Агов, мій
Друже!
Щось затягнулося моє мовчання, ніяк не могла зібратися написати Тобі листа. Але ось це влаштувала я собі зовсім несподівано театральний вікенд, то ж вирішила поділитися з Тобою своїми враженнями. В п'ятницю мене понесло в театр "І люди, і ляльки", де Ліда Данильчук грала "Річарда ІІІ", тобто ТМ "Театр у кошику" репрезентував свою виставу, яку так рідко можна побачити у Львові, бо приміщення свого у них немає, а в "приймах" не так легко грати, та й не дуже у ці прийми беруть. Майже 25 років тому театр "І люди, і ляльки" став прихистком для Ліди Данильчук та Ірини Волицької, там вони робили перші кроки до створення ТМ "Театр у кошику" і, ось через чверть століття у цьому крихітному залі Ліда грала виставу, яка має безліч нагород на міжнародних фестивалях і світову пресу, але... знову я зашпортуюся об це вічне "але", а воно у нашій дійсності ось таке: у глядному залі на 40 місць, аж 9 глядачів! Більшість - "халявники". Ти, навіть, мабуть, не знаєш такого слова. Тому, для Тебе, американця, хоч і українського походження, поясню: халявники - це люди, які приходять на виставу без квитків. То ж халявників була половина, а на виставу треба мінімум купити десь 10 кг капусти, які асоціативно мають бути алегоріями страчених. То ж порахуй витрати... ніяк дебет з кредитом не зійдуться.
Щось я в якісь економічні роздуми кинулася, наче не в
театр ходила, але болить, що одна з найкращих акторок грає безкоштовно для
мізерної кількості людей, які, мабуть, не усвідомлюють, яке священнодійство
вони мають щастя бачити, коли в моновиставі згустком подані всі основні думки
шекспірівської трагедії, коли акторська досконалість не лише вражає, а аж
лякає, наче душа Річарда вселилась в тіло цієї тендітної жінки. Ножі в її руках, не лише як образ страти, а як - музичний
інструмент, вона творить звук, який втілює безмежжя болю і, в
якусь мить звучить квилінням. Кожна річ, винесена на маленьку
сцену, не є бутафорією, а справжнім партнером акторки. Тих речей зовсім обмаль: капуста,
місяць з ножів і столик - смертельне місце втрат-страт. Ще забула про рукавиці!
Ти думаєш, вони були червоні? Зовсім - ні. Звичайнісінькі гумові рукавички, які
використовують жінки, пораючись на кухні, схожі на сонце! Ось і будуй собі який
завгодно асоціативний ряд. Сонячні
руки вбивці?! Чи спраглі любові руки?! Недаремно, різними мовами звучатиме текст про
те, що Річарда ніхто не любить. Ліда веде свій річардівський діалог зі світом
різним мовами, наче хоче достукатися до кожного, наче хоче зупинити війну, тут
зараз, нашу, де гинуть хлопці, де сльози не висихають... Вона збере в полотно
знищені голови капусти, час - збирати каміння, зігнеться під вагою гріхів
Річарда чи гріхами світу і, поволоче цей міх невимовний, оплески стануть
тишею...
Наступного дня я вибираюся в театр імені Леся Курбаса, на виставу, яку я
бачила безліч разів, але у мене є просто нестерпна потреба знову побачити її,
хоч вона не належала до моїх улюблених
вистав. Це - Антонич, поетична інсталяція «Формула екстази». Аргументацією стає
приїзд Володимира Кучинського з лікування в Ізраїлі, якому через пару днів
знову доведеться летіти, а в цей вечір він проживатиме Антонича, та й хотілося,
щоб моя сестра Оленка побула у цьому поетичному світі. Сім років тому я майже
категорично не сприйняла цієї вистави, бо неймовірно любила попереднє звернення
Кучинського до Антонича. «Молитва до зір» - називалась вона, в ній був присмак
ранкової роси і здавалося, що всі барви світу зійшлися у цій виставі. «Формули
екстази» виглядали на цьому фоні рафінованою холодною тінню. Треба було, щоб
минуло аж 7 років, щоб усвідомити, що цими двома виставами Кучинський віддав
шану двом крилам творчості Антонича: рустикальній та урбаністичній. В цей вечір
Антонич звучав як реквієм за втраченим Містом, за Львовом, який я люблю понад
усе і, якого вже, на жаль, немає. Геометрія зображень Олексія Хорошка, наче
водила глядача львівськими вулицями, яких вже немає в духовному сенсі,
сценографія доріг пройдених і втрачених часом давала акторам можливість
мандрувати географією поезії , рухаючись від «поганського космосу» до «стихії
любові», пробираючись до «Міста», перемагаючи «Закляття ночі», прийшовши до
«Екзистенції слова». Слово - альфа і омега цієї вистави. Слово в більшості
своїй дароване молодим, тільки обрамлення - зрілості. Олег Стефан і Кучинський молитвою
до зір стають над сіриною життя і дають надію на день прийдешній, навіть, якщо
і слово в якусь мить зазвучить приглушено. Молодь: Марія Копитчак, Наталка Рибка-Пархоменко,
Мирослава Рачинська, Олег Онещак, Микола Береза – вібрують на рівні звуку і
тіла, входячи у світ Антонича з відвагою, впевненістю та зухвалістю юні,
зрештою таким був поет і його світ. У такому світі забуваєш про марноту марнот…
День третій. Мандрівка у terra
incognita.
Мій третій театральний вечір виник зовсім випадково, я його заздалегідь не
планувала, бо не люблю ходити в неділю в театр. Але, товаришка запропонувала
запрошення на розрекламовану прем’єру в театрі імені Лесі Українки. Так склалося
у моєму житті, що через хворобу я якось
випала з контексту існування цього львівського театру. Там час від часу
змінюється керівництво, кожен раз з’являється надія, що цей театр займе своє
місце у театральному житті Львова, яке, на жаль, не може похвалитися
різноманітністю театральних пошуків. Тепер театр очолив драматург Павло Ар’є, своєрідний театральний гуру молодого покоління. Відчуває
у собі режисерську силу і, мабуть, для утвердження себе на посаді художнього
керівника театру вирішив поставити п’єсу «Том на фермі» - за місяць він
здійснив постановку на два міста – Львів та Київ у кооперації з київським Диким
театром та «Мистецьким Арсеналом». « Вперше в Україні, вистава за п’єсою відомого канадського
драматурга та сценариста, людини котра активно відстоює толерантність та
рівність у Квебеку – Мішеля Марка Бушара «Том на фермі» – такими словами рясніли рекламні
тексти. Спочатку
зіграли прем’єру в Києві, навіть драматург приїхав. І ось прем’єра - у Львові.
Йду на неї, з надією побачити щось нове і цікаве. Зразу ж радію, що на сцені
менш-більш можливі стільці, бо вже доводилося сидіти на цій сцені на абсолютно
незручній лаві зі страхом падіння. Якось стало модно на цій території грати
виставу на самій сцені, де поруч сидять глядачі. На цій прем’єрі глядач сидів і
в перших рядах партеру, бо бажаючих побачити
розрекламовану прем’єру не могла вмістити територія сцени. Ось цих
глядачів було дуже жаль, бо розумію, що більшість тексту для них була недосяжною. Творчість Мішеля Марка
Бушара майже невідома українському глядачеві, тому текст у цій виставі
відігравав немалу роль. Сидячи у другому ряді на сцені, десять хвилин на початку
вистави до мене долинали лише уривки фраз з яких важко було усвідомити хоч якийсь сенс. Якесь хлоп’я зі страдницьким
виразом обличчя хаотично пересувалося коридором, виділеним для дійства. В очах
людей, які сиділи навпроти цього «коридору» читався знак запитання, бо, мабуть,
вони також нічого не чули. Жіночий голос
переборов цю звукову паузу і якось вдалося увійти в світ Мішеля Марка Бушара,
чи радше вирватись з повної невідомості. Бо, якщо чесно, то на мою суб’єктивну думку,
в світ Бушара авторам цієї вистави так і не вдалося увійти. І на це було дуже
багато причин. Перша, як на мене, була розрекламованість теми. Виставу ставили
про нетрадиційну сексуальну орієнтацію, наголошено, вперше в Україні (хоч, як
на мене цієї теми торкалися неодноразово, хоч не рекламували. Зокрема, Володимир
Борисюк у 2006 році поставив виставу за оповіданням Теннессі Вільямса «Чорношкірий
масажист»), хоча сам Бушар в одному ж інтерв’ю для української преси сказав, що
він писав не про гомосексуалізм, а про стосунки.
Саме про стосунки, їхнє нюансування, зародження чи вмирання сподівалась побачити
виставу, вифантазувавши собі Павла Ар’є, як особу надчутливу. Хоча, маючи
можливість прочитати його п’єси, ще а А4 форматі, такі сподівання не мали би
навіть народжуватись. Але чого тільки не витворить жіноча фантазія?! Надії не
справдились. Режисер на французько-канадському ґрунті вибудував дуже українську
виставу, з прямолінійними образами, де є чітка межа між чорним і білим, де
немає навіть ковтка повітря для нюансування. Є поганий брат Франсіс – актор
Остап Дзядек, він наче продовжує галерею створених ним негативних образів. Так
у виставі «Баба Пріся» Павла Ар’є він грає міліціонера, а ось тут такий же злющий чоловік
тільки на іншому ґрунті. Режисер запропонував йому одну барву жорстокості, хоча
актор Дзядек, як мені видається, має дуже чутливе акторське нутро з ніжним
серцем, тому йому під силу грати стосунки, на яких акцентує Бушар. Прикро, що
його фактура використовується так примітивно в лоб, бо саме завдяки цьому
актору задекларована на афіші (не)ніжна вистава, могла отримати оцю невисловлену
ніжність. На мить ця ніжність приходить у виставу в ілюзії танку, поставленого львівським
балетмейстером Нінель Зберею. Мені навіть здалося, що сенс цієї вистави був у
цій ілюзії танку, де обом героям найбільш вдалося сягнути істини. Юний Богдан Грицюк
найбільш став заложником режисерського рішення, чи режисерської неуваги до
нього. На постановку вистави було дуже мало часу - мабуть, режисер вважав, що
тендітна беззахисність актора концептуально врятує образ. На жаль… В театрі,
який декілька тижнів тому, виборов собі звання «академічний», відбулася
вистава, яка радше нагадувала виставу самодіяльного театру. Та й це порівняння
у нашому місті недоречне, бо у Львові самодіяльні театри завжди давали фору професіоналами.
Варто згадати св. п. Бориса Озерова, який святкував свої уродини у лютому, та й
тема стосунків була для нього не чужою. Властиво перед смертю поставив виставу
за Маркесом, де через гетеросексуальні стосунки прочитувалась історія його
життя. Була це справді сповідь людини, яка ніколи не приховувала своєї іншості.
Властиво думаючи про тих, для кого інші стосунки, не є декларацією, а життям, ставало
прикро, що так легковажно можна пройтись по чужому болю. Бо імітація крові, це –
імітація, яка ще більше підкреслює штучність чи легковажність людей, які
начебто хочуть говорити про табуйовані в українському суспільстві речі.
Абсолютно штучно, наче вирвана з естетики театрів юного глядача виглядала виконавиця
псевдонареченої Тома акторка Галя-Марія Павлик. Рятувала цей хаос дії Тетяна Фролова,
яка виконувала роль матері. Без екзальтації, з чуттям слова і емоційною
стриманістю, вона переживала чи захищала свій світ з мужністю левиці. На дивовижу,
акторка, яка більшість свого акторського життя пропрацювала у російськомовному
театрі, чудово говорила українською мовою. Власне мова у цій виставі одне з
найболючіших питань. П’єсу переклав Ростислав Нємцов, виходець з України, який
живе у Канаді. Я не читала його перекладу, але почуте зі сцени, викликало
тривогу. Чи актори «нагородили» текст перлами-русизмами, чи такий переклад вони
отримали - на жаль, судити не можу, бо не змогла придбати книжку, яку продавали
після завершення вистави. Але, безконечно повторюване «порадувало» чи «палю»,
коли мається на увазі куріння, викликало бажання підпалити сіно, яке було
частиною алегоричної декорації, де змішано було безліч речей, від символічного
хреста, штучної крові, сіна до відео з коровами, які, безперечно, перемогли, бо
у багатьох глядачів викликали милу усмішку. Як тут не згадати класиків… Вистава
завершилася, на поклон вийшов драматург, його ніхто не представив глядачу, а
хотілося розмови…
Галя Канарська
Світлина з вистави «Том на фермі» Анастасії Канарської. Більше: https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/albums/72157680655126996
