«Спішімо любити, люди так швидко відходять…»
Ян Твардовський
З поезією
польського поета і священика Яна Твардовського я познайомилася завдяки Олі Столбовій-Брикайло.
До неї вона прийшла від отця Тараса-Теодозія Янківа та світлої пам’яті художника
Валерія Бортякова, найщиріших і найближчих друзів Ольги. Щось ріднило цих
чотирьох осіб, хоча були різними, як чотири сторони світу. Не можу змиритися з тим,
що вже ніколи своє кавування ми не розпочнемо з поезії Яна Твардовського.
«Падають з неба маленькі й великі нещастя, так потрібні для щастя» - один з
останніх рядків, які промовили між собою вголос.
Життєлюбка,
шалена фантазерка і мрійниця відлетіла у засвіти, коли повірилося, що з нею все
добре, ще трохи і ми мандруватимемо Львовом, який любила до безтями, чи,
виберемося у її омріяну хатинку біля Хресної дороги в Страдчі. Все стало
неможливим… Хтось сказав, що у кожного з нас є своя Оля, бо кожен її сприймав і
відчував по-своєму. Навіть звертався до неї
кожен інакше, хтось кликав Оля, хтось – Олічка, Олюнька, хтось просто - Столбова
– за дівочим прізвищем. Кожен у своє звертання вкладав свої почуття-відчуття,
кожен мав своє відчуття рівня довіри… Мабуть, варто було б зібрати розповіді
усіх, але коло людей, з якими вона спілкувалася було безмежним, треба було б
зібрати томи… Я спробую Вам розповісти про свою Олю. Тільки спробую, бо хіба
можна описати людський Всесвіт! У неї не було якихось високих титулів, державних нагород, все життя Ольга Столбова-Брикайло
пропрацювала на Львівському обласному телебаченні, закінчила факультет
журналістики ЛНУ імені Івана Франка, була режисером безлічі передач від
навчального телебачення, програми для воїнів, гумористичної програми
«Стоп-кадр», програми «Львів і львів’яни» до першої релігійної програми на
львівському телебаченні «Благовіст». Цією останньою програмою жила всім своїм
єством, забуваючи про все на світі, навіть про найближчих людей. Хоча це - не
правда, не забувала. Просто втягувала їх у світ своєї програми і вони, навіть,
мимоволі ставали її найпершими
помічниками. Перш за все Тарас Брикайло, улюблений чоловік і
телевізійний гуру. Скільки разів його приватна машина возила знімальну групу,
бо в обласного телебачення грошей завжди катма, скільки монахів перепило чай в
їхній маленькій, але якійсь неймовірній квартирі на вулиці Тихій.
В своїй родині
вона черпала натхнення, бо знала, що вони ніколи її не підведуть. Мама – пані
Марія, маленька, тендітна і в’юнка, робила все, щоб домашнє вогнище вабило
своїм теплом і гордилася донькою, хоча, можливо, не висловлювала цього вголос.
Не заведено було це в їхньому роду. Оля ж уміла захоплюватись. Вона годинами
могла розповідати про Валєру Бортякова, свого друга ще з юнацьких років, про
отця Теодозія Янківа, про історика Оксану Гайову чи, навіть, про Тараса
Брикайла – чоловіка і однодумця, це не були жіночі балачки. Це були - осанни
талановитим неповторним особистостями. Як і кожна її програма - осанна
Українській Греко-Католицькій Церкві, яка вистояла в тяжкі роки підпілля, а ще,
кожний день - Сізіфова просвітницька
праця: хотіла, щоб всі про все знали. Завдяки їй і Оксані Гайовій прийшов до
нас Андрей Шептицький і Йосип Сліпий, звучала коляда в Крехівському монастирі
ЧСВВ, унікальні відправи і проповіді. Тривало це сім років… а, потім програму
закрили та, Оля не зневірилася, хоча й не боролася, написала заяву на
звільнення і поїхала в Київ до чоловіка, тішилася успіхам сина телепродюсера і
внучки Сашуні, яка була для неї, як кажуть на Галичині «очком в голові». Ніколи
з поля своєї опіки не випускала людей, яких любила і, з якими працювала. Вона
могла створити і, мала для цього ще бездну ідей, ще сотні програм - не
склалося… Бог справді забирає кращих… Щоб розповісти бракне слів… Здається зараз
задзвонить телефон, почуєш її завжди веселий голос… та, на прощання, віршами
Твардовського «подякую за терпіння, вмієш чи не вмієш, без нього не знаєш
ніколи скільки любов вартує».
