Подай руку і, поділимось яблуком

(повна версія (скорочений варіант - "Наше слово". - 49 (2991). - 7 грудня 2014 року)) 

«Ty nie stój obok i podaj rękę Ukrainie», - ці слова зігрівали в найлютіші та найдраматичніші дні цієї зими. А сьогодні гурт «Тарака» з Познаня був серед тих, які вмостилися разом з нами на цій символічній лавці порозуміння та братерства з сусідами-поляками, ініційованій Українсько-польським фестивалем партнерства і, через півроку після народження того своєрідного гімну єднання презентував у Львові пісню “Europa to widzi i śpi”.
 

Саме дві лавки – жовто-блакитна та червоно-біла, а не віконечка, як минулого року, стали символом цьогорічного, вже третього Фестивалю партнерства. Як акцентували організатори, вони є символами мирного добросусідства. Лавки, на які можна запросити на гостину, але також, із зимового досвіду, ми знаємо, що вони при потребі можуть перетворитися на барикаду, яку ми повинні будувати спільно перед загрозою нашим дружнім посиденькам на них. Також яблуко на жовто-блакитній лавці є знаком солідарності українців з поляками стосовно санкцій, які Росія ввела щодо Польщі.

Взагалі цьогоріч організатори різних фестивалів та культурних заходів опиняються перед дилемою, чи братися за їх проведення, чи ні, громада дискутує на тематику їх доречності. Часто шальки терезів схиляються на бік того, що наче не пасує, бо культуру в нас сприймають переважно на рівні розваги. Тож багато чого довелося або не проводити, або скасовувати, або раптово переривати через трагічні події, на які, на жаль, так багатий цей рік. Організатори Українсько-польського фестивалю партнерства також задумуватись, чи варто проводити його цьогоріч й, вирішили все ж не переривати тяглість цієї вже традиції, а дещо переформатувати зміст програми. Так цього року не було концертів під відкритим небом на площі Ринок й, додалася більш серйозна складова – лекції, семінари, вишколи від польських фахівців у сфері культури. Концертна та театральна програма відбувалась в закритих приміщеннях, а кошти з квитків, ціна яких була 30 гривень, мають бути направлені на допомогу дітям військових, які загинули в зоні АТО. Так, поєднавши приємне з корисним, відвідувачі фестивальних заходів могли послухати майстерних інструменталістів “Sinfonieta Cracovia”, вишуканий і традиційний джаз тріо Артура Дуткевича та Джаз Бенд Бол Оркестра (JBBO), набратися енергії від вже згадуваного гурту «Тарака» з Польщі та, «Патриції», яка виступала перед ними на спільному концерті. Дуже шкода, що саме в цей вечір культове львівське мистецьке обєднання «Дзиґа» святкувало своє 20-ліття в серці міста – дворику Ратуші, що, можливо, повпливало на кількість людей, які прийшли на концерт в клуб “Picasso”, де простягала свою руку «Тарака».

Польський театр мав жіноче та, ще люблінське обличчя. “Vulva. Люблін це – жінка” в режисурі Йоанни Левицької – саме таку виставу могли побачити глядачі на цьогорічному Фестивалі партнерства. Чотири жінки, чотири кутики сцени, чотири всесвіти, чотири самотини, чотири любові. Максимально використаний театральний простір. Можна сказати, геніально. Відчуття присутності й, проживання. За кожним вікном у місті свої трагедії, радощі, надії й, оголеність почуттів. Особливо, перед лицем небезпеки. Іронізування, яке, видається, є чи не однією з характерних рис сучасного польського театру, не дисонувало з думками, які рояться в голові під впливом нашого сьогодення, бо було витриманим і, дуже чесним, а трагізм є часто гострішим не в заламуванні рук, а в чомусь дуже тонкому, навіть, несказаному, а наче видихнутому в густе літепле повітря на відході цьогорічного вкраденого літа.

Напевно, можна прогледіти й певну символіку в тому, що програма вишколів у сфері культури в результаті почалась з виступу директора департаменту промоції, туризму, спорту і міжнародної співпраці Підкарпатського воєводства Ярослава Гречика "Пам’ятки як рушій регіонального розвитку – шляхом дерев’яних церков на Підкарпатті», оскільки серед них є багато, які належать до нашої спільної спадщини, а також вони, як і ті символічні дерев’яні лавки можуть згоріти в буквальному, чи алегоричному полум’ї. Анонсований вишкіл з мистецької критики митця, куратора, голови правління Фонду сучасного мистецтва Art Transparent з Вроцлава Міхала Бєнєка, який був першим у переліку, якось зник з фестивалю по-англійськи й, пояснень, особисто мені, досі й годі відшукати. Це вже до організаційних питань, які, вірю, наступного року будуть на вищому рівні. Бо, попри все виглядає, що така складова цього свята (не лише в розважальному сенсі) має місце бути й надалі, бо є потреба й, доцільність проведення таких заходів. Адже, наприклад, важливою є співпраця по збереженню і, туристичній промоції тої ж дерев’яної архітектури, а проблеми ми фактично маємо ті ж самі, тільки, що Польща вже пішла далі у їх вирішенні й, нерозумно би було не скористатися досвідом своїх сусідів, а також не об’єднати цей маршрут з пам’ятками на території України.

Цікавим та корисним досвідом поділилась Марта Сковронська з Варшавського музею сучасного мистецтва про те як говорити з дітьми про сучасне мистецтво. Ланшафтний дизайнер, голова Ради культури простору Ян Камінський та, редактор журналу “Scriptones” Марцін Скшипек з Любліну говорили про громадський простір у місті, ділилися досвідом міських рухів. Львів’яни мали змогу почути представників Краківської кінокомісії. Були спеціальні семінари для бібліотекарів. Загалом, програма цих вишколів була доволі різноманітною й, навіть, можна сказати словами народної мудрості, що «не було б щастя, так нещастя допомогло», адже відкоригувавши програму цьогорічного Українсько-польського фестивалю партнерства, його організатори додали йому глибини та змістовної насиченості, тож, очевидно, що є сенс й надалі рухатися в тому напрямі, аби й під мирним небом ми не лише танцювали посеред міста та, вивчали туристичні пропозиції з рекламних стендів, а й говорили, дискутували між собою й, виловлювали ті істини, які народжують в ході тих дискусій. І, щоб будували нові лавки, мости. Відчиняли один до одного вікна, двері. Й, берегли нашу спадщину. Як зіницю ока.

Анастасія Канарська

Світлина авторки

Сцена з вистави “Vulva. Люблін це – жінка”

Існування зі стереотипом у дзеркалі

(повна версія (скорочений варіант - "Наше слово". - 44 (2968). - 2 листопада 2014 року))

«Cogito ergo sum» (думаю, отже, існую) – засадниче положення філософії Рене Декарта можна, перефразувати також таким чином, що, якщо про тебе думають (говорять) – ти існуєш. Десь таким, можна сказати, був висновок дискусії "Стереотипи про Україну" на цьогорічному Форумі видавців, в якій взяли участь Зємовіт Щєрек (Польща), Марош Крайняк (Словаччина) та Андрій Любка (Україна), а модератором був  Андрій Бондар.  Ще жартували, що на цій зустрічі аудиторія зламала стереотип останнього про кількість присутніх на акціях форуму, адже було дуже людно. Волонтери перешіптувались з хихотінням, що не останню роль в цьому відіграла присутність одного молодого українського поета. Хоча, центральною особою дискусії все ж був також ще не старий автор – Зємовіт Щєрек з Польщі, який присвятив цілу книжку даній проблематиці, український переклад якої також відбувався в рамках цьогорічного Форуму.

 

Дзеркальне відображення, щось схоже з відчуттям «я  – це хтось інший» Артюра Рембо, насправді, ховається за водами польських стереотипів стосовно України. Водна стихія, тому що насправді не так складно це побачити, якщо вдивлятися у гладь тих метафоричних рік, що нас єднають. Постійне намагання усвідомити самих себе, пізнати, при тому хотіти видатися кращими, досить часто змінює перцепцію у сприйнятті того брата на іншому березі. Як, зауважує Зємовіт Щєрек, події в Україні коливають шальки стереотипних терезів – коли є позитивні зрушення, тоді поляки починають думати краще про українців. Великий вплив на таке сприйняття мала Помаранчева революція 2004 року, але потім цей інтерес зі знаком плюс дещо пішов на спад. Зараз новий підйом у зв’язку з останніми подіями. Коли українці відстоювали свою гідність в люті зимові морози, коли віддавали молоді життя, то ставали в очах поляків такими собі новітніми козаками, героями, в ролі яких вони бачать і самих себе. Це як і з дзеркалом – часом складно побачити себе збоку і, зауважуються лише виграшні сторони, хоча тут є й інший нюанс – існує твердження, що, якщо ти себе так бачиш і, в цьому переконаний, то немає складності в тому, аби з часом в це повірили інші. Хоча, присутні сходилися на думці про те, що українці, як ніхто інший є успішними в скептицизмі самих до себе, творячи автостереотипи. Інша ж дзеркальна паралель в тому, що так, як українців сприймають поляки, так останніх сприймають далі на Захід, в Західній Європі. Хоча, часто для мешканця Польщі приїзд в Україну є таким собі психологічним розвантаженням – звертаючи увагу на негативи, які присутні в українському суспільстві, можна дистанціюватися від проблем в себе на батьківщині (мовляв, тут значно гірше). Якщо ж рухатися далеко на Захід, за різні ріки, моря й, океани – те, що на Сході, у їхній свідомості існує, як щось єдине, розмите, незрозуміле та, без кордонів. Не існує поляків, українців, білорусів росіян і т.д. Є якийсь такий страшний Мордор, який прийде і тебе з’їсть – й саме так – «Прийде Мордор і нас з’їсть, або Таємна історія слов’ян» називається книжка Зємовіта Щєрека, презентована на Львівському форумі видавців у перекладі Андрія Бондаря і, яка вже встигла подражнити, чутливих до цього, читачів, нецензурною лексикою й, поза тим, настільки зацікавити, що неможливо було вже роздобути жодного екземпляру цього видання. Сподіваюсь, що таки вдасться, але це вже тема для іншого матеріалу.

Тож ми існуємо, якщо хтось про нас думає. Тому стереотипи не треба вважати таким вже й негативним явищем. Проблема в тому, що на нас ще часто просто не звертають й уваги. Неодноразово ототожнюють з росіянами, що зрештою, оправдане тим, що ми триста років жили під їх пануванням («скоро це вже закінчиться» - з оптимізмом зазначив хтось із присутніх). На Балканах ж, як розповідає Андрій Любка, хорвати краще сприймають українців, що зумовлене тим, що серби є проросійськи налаштованими. Російський фактор має й позитив у польсько-українських відносинах у світлі єдності перед лицем спільного ворога. Марош Крайняк ж ділився враженнями про те, що зустрічався з ксенофобським відношенням до себе як до русина. «Русинів часто ототожнювали з українцями й, сприймали як якихось мафіозі, кримінальних елементів», - говорить цей письменник зі Словаччини, зауважуючи, що в цій країні переважає негативне відношення до сусідів – чехів, угорців та циганів. Угорців ж словаки вважають більшими ксенофобами ніж самих себе. На жаль, проблема з перекладачами для цього автора, дещо ускладнила сприйняття того, чим він хотів поділитися.

Щодо нас, то ми хотіли б, аби ми існували у свідомості людей, далеких від нас не лише у вигляді Чорнобиля, гарних жінок, що часто сусідить – з доступними, аби не було причини, щоб світ врешті довідався про нас у світлі війни з сусідньою країною і, щоб її жителі не були такими обмеженими в усвідомленні нас за нав’язаними їм страшними шаблонами. Та, очевидно, що не треба людей ні в чому насильно переконувати, а треба просто змінювати свою реальність, рухатися вперед і, світ би мав почати розуміти, хто ми. Так хочеться, аби цей рух був не просто за течією, навіть, якщо на іншому березі ріки буде справді люблячий брат, який просто любить ні за що, чи всупереч, чи тому що не може не любити. Бо бачить у дзеркалі своє лице. 

Анастасія Канарська

Світлина авторки