Лист другу - 3

Ось я повернулася з Твого родинного міста. Чомусь там зовсім бракувало часу для написання листа. Хоч подумки я писала його кожного дня, блукаючи знищеними чернівецькими дорогами. Та, навіть, вони (бо, де їх розвалених немає в Україні?!) не зменшували мого зачарування містом. Чернівці таки вміють зачаровувати, незважаючи ні нащо, наче існують всупереч. Але, перш за все я хотіла Тобі написати про пса, тобто - собаку.

Чернівці - королівство бездомних псів. Про це хочеться кричати, це - болить. Але, найсвітлішим спогадом цієї моєї театральної подорожі в Чернівці стала собака Сільвія, тобто, вистава під такою назвою. Тобі, знавцеві американської літератури – мабуть, добре відома п'єса Альберта Герні «Сільвія». Саме її в Ботошанському театрі імені Міхая Емінеску (Румунія) поставила режисер Людмила Скрипка. Я, мабуть, видамся Тобі дивачкою, але, давно вже не переживала безмежного відчуття щастя на межі усмішки і... сльози. Вистава означена, як лірична комедія. Навіть, не знаю чи, відповідала вона цьому жанру. Не було часу зосередити увагу на цьому питанні, та й не було потреби, бо відбулося найважливіше, що рідко останнім часом в театрі буває - була ВИСТАВА. Чутлива, точна, емоційно довершена, яка промовляла до серця.

Ти, як спеціаліст з американської літератури, міг схопитися за голову і сказати,що від Герні там залишилися лише "ніжки та ріжки", але згадай Барта з його теорією про смерть автора. Людмила Скрипка прийшла до Герні зі своєю чіткою інтерпретацією. Вона - жінка з голови до п'ят, з міцним чоловічим стержнем. Тому її режисура - чітка до оголеної досконалості. Все починається з перфектноі сценографії, коли біле домінує (маю на увазі  колір). Він, колір - вражає своєю рафінованістю, відторгненістю світу недосконалого, в ньому важко вписатися хаосу. А, хаос прийде з приходом... Собаки, яку гратиме жінка. У неї золоте волосся і усміх Мони Лізи і, біль в очах - всіх собак світу і, чернівецьких, зокрема. Вона грає лабрадора - так мені здалося, бо ж румунської мови не знаю, а п'єсу читала тисячу років тому. Перекладу не було, багато глядачів жалкувало і хотіло перекладу, мені ж було добре без нього. Навіть, сьогодні мені здається, що переклад міг все зіпсувати. Можна було загрузнути в словесних дебатах чоловіка та жінки і, "виплеснути дитя з купелі". Собака могла у цій словесній баталії стати зайвою. А, в інтерпретації Людмили Скрипки це - її, собаки,  історія з алегорією людського буття - можливо, навіть, буття жінки. Бо, тільки жінка вміє любити віддано як собака і, тільки жінці торовано дорогу на плаху втрати своїх ще ненароджених дітей.

Художник Наталя Тарасенко вдягає собаку-жінку кожен раз в костюм-алегорію, відповідно до її життєвого буття. Сірий колір дарований життєвим будням, блакитний, як колір надії, а пурпуровий - розтерзаний жах болю. Я, навіть, зараз не в силі розповідати Тобі про пурпурові сцени вистави... Все ще болить. "Ти мій Бог" - назвала Людмила Скрипка свою виставу. Кожен цю назву міг інтерпретувати по своєму. Хто кому Бог? Господар собаці чи, собака господареві? Хотілося, щоб на цій знищеній землі кожен в кожному бачив Бога.

P.S. Хочеться написати Тобі про всі вистави, але, це - пізніше, коли емоції вляжуться.

Галя Канарська