Лист другу - 11. Театральний вікенд

Агов, мій Друже! 

Щось затягнулося моє мовчання, ніяк не могла зібратися написати Тобі листа. Але ось це влаштувала я собі зовсім несподівано театральний вікенд, то ж вирішила поділитися з Тобою своїми враженнями. В п'ятницю мене понесло в театр "І люди, і ляльки", де Ліда Данильчук грала "Річарда ІІІ", тобто ТМ "Театр у кошику" репрезентував свою виставу, яку так рідко можна побачити у Львові, бо приміщення свого у них немає, а в "приймах" не так легко грати, та й не дуже у ці прийми беруть. Майже 25 років тому театр "І люди, і ляльки" став прихистком для Ліди Данильчук та Ірини Волицької, там вони робили перші кроки до створення ТМ "Театр у кошику" і, ось через чверть століття у цьому крихітному залі Ліда грала виставу, яка має безліч нагород на міжнародних фестивалях і світову пресу, але... знову я зашпортуюся об це вічне "але", а воно у нашій дійсності ось таке: у глядному залі на 40 місць, аж 9 глядачів! Більшість - "халявники". Ти, навіть, мабуть, не знаєш такого слова. Тому, для Тебе, американця, хоч і українського походження, поясню: халявники - це люди, які приходять на виставу без квитків. То ж халявників була половина, а на виставу треба мінімум купити десь 10 кг капусти, які асоціативно мають бути алегоріями страчених. То ж порахуй витрати... ніяк дебет з кредитом не зійдуться.

Щось я в якісь економічні роздуми кинулася, наче не в театр ходила, але болить, що одна з найкращих акторок грає безкоштовно для мізерної кількості людей, які, мабуть, не усвідомлюють, яке священнодійство вони мають щастя бачити, коли в моновиставі згустком подані всі основні думки шекспірівської трагедії, коли акторська досконалість не лише вражає, а аж лякає, наче душа Річарда вселилась в тіло цієї тендітної жінки. Ножі в її руках, не лише як образ страти, а як - музичний інструмент, вона творить звук, який втілює безмежжя болю і, в якусь мить звучить квилінням. Кожна річ, винесена на маленьку сцену, не є бутафорією, а справжнім партнером акторки. Тих речей зовсім обмаль: капуста, місяць з ножів і столик - смертельне місце втрат-страт. Ще забула про рукавиці! Ти думаєш, вони були червоні? Зовсім - ні. Звичайнісінькі гумові рукавички, які використовують жінки, пораючись на кухні, схожі на сонце! Ось і будуй собі який завгодно асоціативний ряд. Сонячні руки вбивці?! Чи спраглі любові руки?! Недаремно, різними мовами звучатиме текст про те, що Річарда ніхто не любить. Ліда веде свій річардівський діалог зі світом різним мовами, наче хоче достукатися до кожного, наче хоче зупинити війну, тут зараз, нашу, де гинуть хлопці, де сльози не висихають... Вона збере в полотно знищені голови капусти, час - збирати каміння, зігнеться під вагою гріхів Річарда чи гріхами світу і, поволоче цей міх невимовний, оплески стануть тишею...

Наступного дня я вибираюся в театр імені Леся Курбаса, на виставу, яку я бачила безліч разів, але у мене є просто нестерпна потреба знову побачити її, хоч вона не належала до моїх  улюблених вистав. Це - Антонич, поетична інсталяція «Формула екстази». Аргументацією стає приїзд Володимира Кучинського з лікування в Ізраїлі, якому через пару днів знову доведеться летіти, а в цей вечір він проживатиме Антонича, та й хотілося, щоб моя сестра Оленка побула у цьому поетичному світі. Сім років тому я майже категорично не сприйняла цієї вистави, бо неймовірно любила попереднє звернення Кучинського до Антонича. «Молитва до зір» - називалась вона, в ній був присмак ранкової роси і здавалося, що всі барви світу зійшлися у цій виставі. «Формули екстази» виглядали на цьому фоні рафінованою холодною тінню. Треба було, щоб минуло аж 7 років, щоб усвідомити, що цими двома виставами Кучинський віддав шану двом крилам творчості Антонича: рустикальній та урбаністичній. В цей вечір Антонич звучав як реквієм за втраченим Містом, за Львовом, який я люблю понад усе і, якого вже, на жаль, немає. Геометрія зображень Олексія Хорошка, наче водила глядача львівськими вулицями, яких вже немає в духовному сенсі, сценографія доріг пройдених і втрачених часом давала акторам можливість мандрувати географією поезії , рухаючись від «поганського космосу» до «стихії любові», пробираючись до «Міста», перемагаючи «Закляття ночі», прийшовши до «Екзистенції слова». Слово - альфа і омега цієї вистави. Слово в більшості своїй дароване молодим, тільки обрамлення - зрілості. Олег Стефан і Кучинський молитвою до зір стають над сіриною життя і дають надію на день прийдешній, навіть, якщо і слово в якусь мить зазвучить приглушено. Молодь: Марія Копитчак, Наталка Рибка-Пархоменко, Мирослава Рачинська, Олег Онещак, Микола Береза – вібрують на рівні звуку і тіла, входячи у світ Антонича з відвагою, впевненістю та зухвалістю юні, зрештою таким був поет і його світ. У такому світі забуваєш про марноту марнот…

День третій. Мандрівка у terra incognita.

Мій третій театральний вечір виник зовсім випадково, я його заздалегідь не планувала, бо не люблю ходити в неділю в театр. Але, товаришка запропонувала запрошення на розрекламовану прем’єру в театрі імені Лесі Українки. Так склалося у моєму  житті, що через хворобу я якось випала з контексту існування цього львівського театру. Там час від часу змінюється керівництво, кожен раз з’являється надія, що цей театр займе своє місце у театральному житті Львова, яке, на жаль, не може похвалитися різноманітністю театральних пошуків. Тепер театр очолив драматург Павло Ар’є, своєрідний театральний гуру молодого покоління. Відчуває у собі режисерську силу і, мабуть, для утвердження себе на посаді художнього керівника театру вирішив поставити п’єсу «Том на фермі» - за місяць він здійснив постановку на два міста – Львів та Київ у кооперації з київським Диким театром та «Мистецьким Арсеналом». « Вперше в Україні, вистава за п’єсою відомого канадського драматурга та сценариста, людини котра активно відстоює толерантність та рівність у Квебеку – Мішеля Марка Бушара «Том на фермі» – такими словами рясніли рекламні тексти. Спочатку зіграли прем’єру в Києві, навіть драматург приїхав. І ось прем’єра - у Львові. Йду на неї, з надією побачити щось нове і цікаве. Зразу ж радію, що на сцені менш-більш можливі стільці, бо вже доводилося сидіти на цій сцені на абсолютно незручній лаві зі страхом падіння. Якось стало модно на цій території грати виставу на самій сцені, де поруч сидять глядачі. На цій прем’єрі глядач сидів і в перших рядах партеру, бо бажаючих побачити  розрекламовану прем’єру не могла вмістити територія сцени. Ось цих глядачів було дуже жаль, бо розумію, що більшість тексту для  них була недосяжною. Творчість Мішеля Марка Бушара майже невідома українському глядачеві, тому текст у цій виставі відігравав немалу роль. Сидячи у другому ряді на сцені, десять хвилин на початку вистави до мене долинали лише уривки фраз з яких важко було усвідомити хоч  якийсь сенс. Якесь хлоп’я зі страдницьким виразом обличчя хаотично пересувалося коридором, виділеним для дійства. В очах людей, які сиділи навпроти цього «коридору» читався знак запитання, бо, мабуть, вони також нічого не чули. Жіночий  голос переборов цю звукову паузу і якось вдалося увійти в світ Мішеля Марка Бушара, чи радше вирватись з повної невідомості. Бо, якщо чесно, то на мою суб’єктивну думку, в світ Бушара авторам цієї вистави так і не вдалося увійти. І на це було дуже багато причин. Перша, як на мене, була розрекламованість теми. Виставу ставили про нетрадиційну сексуальну орієнтацію, наголошено, вперше в Україні (хоч, як на мене цієї теми торкалися неодноразово, хоч не рекламували. Зокрема, Володимир Борисюк у 2006 році поставив виставу за оповіданням Теннессі Вільямса «Чорношкірий масажист»), хоча сам Бушар в одному ж інтерв’ю для української преси сказав, що він писав не про гомосексуалізм, а про стосунки.

Саме про стосунки, їхнє нюансування, зародження чи вмирання сподівалась побачити виставу, вифантазувавши собі Павла Ар’є, як особу надчутливу. Хоча, маючи можливість прочитати його п’єси, ще а А4 форматі, такі сподівання не мали би навіть народжуватись. Але чого тільки не витворить жіноча фантазія?! Надії не справдились. Режисер на французько-канадському ґрунті вибудував дуже українську виставу, з прямолінійними образами, де є чітка межа між чорним і білим, де немає навіть ковтка повітря для нюансування. Є поганий брат Франсіс – актор Остап Дзядек, він наче продовжує галерею створених ним негативних образів. Так у виставі «Баба Пріся» Павла Ар’є він грає міліціонера, а ось тут такий же злющий чоловік тільки на іншому ґрунті. Режисер запропонував йому одну барву жорстокості, хоча актор Дзядек, як мені видається, має дуже чутливе акторське нутро з ніжним серцем, тому йому під силу грати стосунки, на яких акцентує Бушар. Прикро, що його фактура використовується так примітивно в лоб, бо саме завдяки цьому актору задекларована на афіші (не)ніжна вистава, могла отримати оцю невисловлену ніжність. На мить ця ніжність приходить у виставу в ілюзії танку, поставленого львівським балетмейстером Нінель Зберею. Мені навіть здалося, що сенс цієї вистави був у цій ілюзії танку, де обом героям найбільш вдалося сягнути істини. Юний Богдан Грицюк найбільш став заложником режисерського рішення, чи режисерської неуваги до нього. На постановку вистави було дуже мало часу - мабуть, режисер вважав, що тендітна беззахисність актора концептуально врятує образ. На жаль… В театрі, який декілька тижнів тому, виборов собі звання «академічний», відбулася вистава, яка радше нагадувала виставу самодіяльного театру. Та й це порівняння у нашому місті недоречне, бо у Львові самодіяльні  театри завжди давали фору професіоналами. Варто згадати св. п. Бориса Озерова, який святкував свої уродини у лютому, та й тема стосунків була для нього не чужою. Властиво перед смертю поставив виставу за Маркесом, де через гетеросексуальні стосунки прочитувалась історія його життя. Була це справді сповідь людини, яка ніколи не приховувала своєї іншості. Властиво думаючи про тих, для кого інші стосунки, не є декларацією, а життям, ставало прикро, що так легковажно можна пройтись по чужому болю. Бо імітація крові, це – імітація, яка ще більше підкреслює штучність чи легковажність людей, які начебто хочуть говорити про табуйовані в українському суспільстві речі.

Абсолютно штучно, наче вирвана з естетики театрів юного глядача виглядала виконавиця псевдонареченої Тома акторка Галя-Марія Павлик. Рятувала цей хаос дії Тетяна Фролова, яка виконувала роль матері. Без екзальтації, з чуттям слова і емоційною стриманістю, вона переживала чи захищала свій світ з мужністю левиці. На дивовижу, акторка, яка більшість свого акторського життя пропрацювала у російськомовному театрі, чудово говорила українською мовою. Власне мова у цій виставі одне з найболючіших питань. П’єсу переклав Ростислав Нємцов, виходець з України, який живе у Канаді. Я не читала його перекладу, але почуте зі сцени, викликало тривогу. Чи актори «нагородили» текст перлами-русизмами, чи такий переклад вони отримали - на жаль, судити не можу, бо не змогла придбати книжку, яку продавали після завершення вистави. Але, безконечно повторюване «порадувало» чи «палю», коли мається на увазі куріння, викликало бажання підпалити сіно, яке було частиною алегоричної декорації, де змішано було безліч речей, від символічного хреста, штучної крові, сіна до відео з коровами, які, безперечно, перемогли, бо у багатьох глядачів викликали милу усмішку. Як тут не згадати класиків… Вистава завершилася, на поклон вийшов драматург, його ніхто не представив глядачу, а хотілося розмови…

Галя Канарська

Світлина з вистави «Том на фермі» Анастасії Канарської. Більше: https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/albums/72157680655126996

Джерело Різдва

Ось і відгомонів радісний дзвін свят. Навіть, вже й тих, які від Романа до Йордана й, часом жартівливо звуться серед людей «українським Рамаданом» за свою тяглість у часі, через яку потім так не хочеться їх відпускати та, далі вдивлятися, релаксувати біля святкових вогників. Й, можна багато дискутувати на цю тему, але питання вибору церковного календаря для українців, які дотримуються юліанського, є все більш актуальною. Справді, в додаток до усіх слушних пояснень, є ще й незаперечний факт того, що складно починати рік так святково-ліниво, наче рвучко вирвавши один місяць-листок з календаря. Та й Різдво, незважаючи на дати, як говорила Мати Тереза з Калькутти, настає щоразу, коли усміхаєшся своєму братові і простягаєш йому руку. Щоразу, коли замовкаєш, щоб вислухати інших, коли відмовляєшся від правил, які, як металевий обруч, стискають людей у їхній самотності, коли даруєш вогник надії зневіреними, коли пізнаєш у смиренні, які мізерні твої можливості і, яка велика твоя слабкість, щоразу, коли дозволиш, щоби Бог полюбив інших через тебе, щоразу настає Різдво.»

Цього разу я відчула Різдво ще перед тим, яке за григоріанським календарем. В несподіваному місці. В подорожі, яка виникла дуже спонтанно. Хоча, можливо, нічого випадкового не буває. В місці, де воно настає, бо сестра усміхається братові й, простягає йому руку. Я безліч разів була в цьому рідному мені Перемишлі та його околицях, але, цього разу вперше опинилася в Пралківцях, що відразу за ним на відстані менше ніж за 5 кілометрів, в напрямку до Красічина, селі, з якого в 1945-47 роках виселили українців, а сьогодні Згромадження сестер служебниць Непорочної Діви Марії УГКЦ опікується тут Екуменічним домом суспільної допомоги. Саме до мешканців цієї теплої домівки завітали на порозі різдвяних свят гості зі Львова – фольклорний ансамбль «Джерело», що діє при Церкві Покрови Пресвятої Богородиці. Кордон, непередбачувані затримки в дорозі, як то часом буває. Чекали скоріше та, швидко все організували і, практично за мить в гостинній світлиці посходилися мешканці, сестри, волонтери. Вже з порогу повіяло теплом з цієї затишної домівки, де осінь життя зустрічають так шляхетно з повагою. Тут, в мальовничій місцевості під Перемишлем, під одним дахом живуть українці та поляки старшого віку, які потребують опіки та догляду. Питають про Львів. Дуже радіють гостям. Особливо, тішаться наймолодшим учасникам «Джерела». Дивляться на них з таким теплом в очах. Звучать колядки, українські народні пісні та такі відомі шлягери, як «Червона рута». Веселяться присутні, як діти, від пустотливого чортика, яким в цей день довелось стати керівнику фольклорного колективу «Джерело» Неонілі Грищенюк. Розгорнули жовто-блакитний стяг. Настоятелька сестра Софія Лебедович привітала всіх. А, пані Софія – мешканка Екуменічного дому суспільної допомоги в Пралківцях так спонтанно щиро повіншувала усім – так, як пам’ятала з дитинства.

Цей виступ в Пралківцях був якимсь особливо теплим і, ця зустріч давала відчуття того Різдва, яке не залежить від календаря, а, яке творимо ми у своєму повсякденному житті та, став добрим початком подорожі, в яку вирушив фольклорний колектив «Джерело», який зараз теж переживає своє нове відродження, народження, Різдво. Адже, незважаючи на те, що в ньому співають і зовсім юні дошкільнята та першачки, в минулому році йому вже виповнилося 35 років й, відповідно час від часу в колективі відбувається зміна поколінь, колишні учасники приводять вже своїх діточок, приходять нові співаки. Та, незмінним керівником ось вже багато років залишається Неоніла Грищенюк, яка так майстерно знаходить спільну мову з тими наймолодшими, про що свідчить те, з якою радістю вони її кожного разу зустрічають. Пані Неля була учасницею колективу з моменту його заснування, а згодом стала його художнім керівником. Також в 1997 році організувала у Львові Міжнародний телефестиваль «Горицвіт», який об’єднав навколо себе українців з усього світу, закоханих в народну пісню та танець. Планує його продовження, а також з новими силами гуртує навколо джерела української пісні старше та молодше покоління учасників свого колективу, який із задоволенням виступає у Львові, по всіх Україні та за її межами. Тому й минулий рік був багатим на мандрівки, а наприкінці його «Джерело» вирушило з виступами до українців у Хорватії, внісши до програми цього грудневого туру, теплий, майже родинний виступ у Пралківцях. А, тоді через Лемківщину, Словаччину, Угорщину і, в Хорватії їх чекали в Культурно-просвітньому товаристві імені Андрія Пелиха в селі Шумече, містичний грудневий туман якого та те, як хорватські українці та їхні сусіди-хорвати говорять мовою українського народного танцю – неможливо забути. Потім була екскурсія у Славонському Броді з головою Української громади Михайлом Семенюком та, виступ для українців в місті Осієк. Всюди вже миготіли святкові вогники й, люди урочисто приходили на концерти. Загалом вся ця передріздвяна у часі подорож була пронизана відчуттям Різдва. Можливо, тому що поняття Різдва і джерела мають щось спільне – обидва є початком, до якого ми знову і знову повертаємось. І, здається, що так буде завжди. Не дивлячись на календарі. 

Анастасія Канарська

Світлина авторки

Лист другу - 10. Сніг

Друже мій вірний!

Ось і прийшли до нас "три празники в гості" - не встигли опам’ятатися, а вже – Водохреща… Марилося дзвінкою колядою, якимсь спалахом веселощів, але мої свята – огорнуті присмаком болю, бо у засвіти відлетіла моя тета Дарія Косак-Телятинська, якій шестимісячним малям довелося здолати безконечну подорож з Галичини до Комі. І, пізнавати Україну в тужливих маминих очах і піснях. Я не змогла бути на її похороні, бо дорога далека… Всі ці дні я вгамовую свій біль спогадами про виставу. Я ще минулого року обіцяла Тобі про неї написати. Ось час і настав. 

Я дуже хотіла побачити цю виставу і... панічно боялася. Ні, я не боялася розчарування - скільки їх довелося пережити тих розчарувань! Я боялася за людей, які замахнулися на інсценізацію мого улюбленого Ремарка. Та ще й ці розкішні «Троє товаришів». Знаю, що Ви собі в Америці спокійно існуєте і без Ремарка, тобто він не належить до ваших улюблених авторів. Зрештою, я не знаю, чи люблять Ремарка в Україні. Можливо, це - просто моє персональне захоплення. І, на цей час, ще й тих сміливців з Національного театру імені Івана Франка, які вирішили поставити «Троє товаришів». Я потрапила на третю прем’єру 29 грудня, яка зівпала з днем народження Євгена Нищука - міністра культури України, «голосу Майдану» - виконавця ролі Роберта Локампа. Глядний зал - переповнений київською сметанкою. Навіть, не знаю, яка кількість публіки прийшла подивитись виставу, бо більшість мала свої сенс і причини, щоб бути на цій прем’єрі. Їм, можливо, і найважче було дивитись виставу тривалістю в чотири години. Уявляю, як це важко вибити зі своєї голови думку, що - він всього на всього - голос майдану! Чи - який з нього міністр, який актор?! Інколи це прочитувалося у сповнених власної значущості обличчях. І, тоді хотілося кричати: невже це не видно, що перед вами вивертає душу зболену один з найкращих драматичних акторів України?! Я також можу віднести себе до скептиків, бо до цього 29 грудня 2016 року вважала, що Євген Нищук - актор камерний, а театр «Сузір'я» - найкращий сценічний майданчик для нього. Як приємно помилятися! Але, давай, я спробую розповісти тобі все по порядку. 

Отже, режисер – Юрій Одинокий, останніми роками не дуже вражав своїми роботами, але в пам'яті жили вистави, які принесли йому славу, тому хотілося вірити. Він сам зробив інсценізацію однойменного роману, зберіг усі лінії важливі та суттєві. Це - чудове рішення, бо глядач, який не читав Ремарка, після вистави, якщо і не візьме роман в руки, то хоч матиме поняття про цей твір. Художник-сценограф - Андрій Александрович-Дочевський. Сценографія – велично монументальна з проставленими усіма крапками над «і», існує вражаюче і, трохи паралельно з дією, бо дійство Одинокого не монументальне, а дуже екзистенційне. Йому достатньо зоряного неба. Вже давно не бачила робіт художника по костюмах, які б так точно  відповідали образам, часу та режисерському задуму. У костюмах Наталії Рудюк, мабуть, кожен актор відчував себе досконало і вірив, що цей костюм створений саме для нього. У цій багатонаселеній виставі кожен образ – неповторний, за кожним образом – історія людського життя. Але, на першому плані троє товаришів – Роберт Локамп – Євген Нищук, Отто Кестер – Андрій Романій, Готфрід Ленц – Олександр Печериця. Юні, натхненні, сповнені віри і надії, незважаючи на рубці війни, залишені в серці. 

Якщо можна говорити про акторське партнерство, то ці троє – ідеальні партнери. Ніхто не тягне на себе ковдру, кожен чує, бачить і відчуває один одного. На жаль, в останні роки це рідко трапляється в українських театрах. Справжнє відкриття - Олександр Печериця. Відкритий, живий, щирий, одне слово – друг, тобто – товариш. Андрій Романій багато років був зіркою Донецького українського театру. В ті часи вражав досконалою сценічною формою та ідеальною українською мовою. Війна переламала його життя. Тепер він - франківець. Розумію, що влитися в новий колектив важко, тут свої зірки, а ти для киян – загадка. Можливо, знаючи  Романія донецькою зіркою, я занадто багато від нього чекала, але прикро було, що мова, яка так квітла колись в актора Андрія Романія, десь зникла і залишилося відчуття, що з українським текстом від зустрівся вперше. Та все таки ці троє, як щем дружби, яку так важко віднайти у цьому світі. А поруч вона – Патріція Хольман - жінка-мрія, жінка-марево, жінка-фатум ніжності... Скільки ще слів можна віднайти для означення героїні Анжеліки Савченко! Як тільки згадую про неї, то в скронях стугонять рядки Стуса: «Не любити тебе - не можна. / Володіти тобою - жаль. / І хвилина діяння кожна / Випромінює нам печаль». Вона справді - втілення щастя і, дарма, що інколи звучання її голосу тремтливе і не кожне слово долітає до глядацького вуха, найважливіше - вона атмосферно творить свій світ, свою виставу, в яку затягує кожного персонажа, даруючи йому промінчик натхнення життям, даючи змогу забути про фатальний кінець, до якого ця ритмічно ідеально вибудована вистава прямує кожну мить свого чотиригодинного життя. 

Так, саме життя – основа цієї вистави, життя, яке складається з миттєвостей спалахів життя інших персонажів, яких навіть не назвеш другорядними, бо вони невід'ємні від світу трьох товаришів. Ось сміється-плаче Матільда Штосс – Олена Хохлаткіна, все ще чекає свою дружину Хассе – Олександр Логінов... А, який колоритний Бармен Альфонс Дмитра Рибалевського, щось майданівське звучить в його постаті, бо паралель не оминути, незважаючи на різні століття. Архітектор Бройер – Павло Москаль понесе за хмари в танку тендітну жінку-тінь Пат – Анжеліку Савченко. Яким манливим буде цей танок! А, потім впаде дощ, а тоді - сніг. Хтось знуджено промовить: «Як остогид цей сніг!». Але у Ремарка падав сніг! Це не для красивої картинки! Це – не зраджуючи авторові! Сніг! Вона помре на його руках. Жінка-мрія, жінка-марево. Сніг… Вони пройшли своєю долиною болю і плачу… Юрко Одинокий втратив маму - вона не дочекалася прем’єри, з небес на цей сніг дивиться Оксана Батько-Нищук… Вони так і не зустрілись на цій сцені з Євгеном… Сніг… Він ще нікого не захистив від болю.   

Галя Канарська

Світлини Анастасії Канарської

Лист другу - 9

Агов, Друже!

Ось я вже повернулася з Києва. І все ніяк не можу наважитися писати Тобі листа. Це була дивна подорож, в якій в один клубок сплелись радість і біль. Цей біль ніяк мене не покидає. Я думала його в собі приглушити і писати Тобі лише про радість. Але його ні приглушити, ні забути - неможливо. Але ж ти - друг, то писатиму Тобі про все. Київ став для мене місцем втрати надії остаточно. До сліз, наче я побувала на попелищі, на руїнах своєї держави. Все в святкових вогнях, усі  вивіски на Хрещатику закликають російською і, навіть, Львів відзначився: свою каварню з круасанами він прикрасив англійською мовою. А, далі, як насмішка злісна - величезний рекламний щит з надписом: "Збережемо мову, збережемо Україну". Відчай безмежний, німе запитання: "Навіщо загинуло стільки людей? Навіщо мерзнуть в снігах ті, що вірять?! Скільки смертей ще буде "даровано" надії-ілюзії нездійсненній?" І з цим питанням навіть немає до кого звернутися... У київському метро продають лише два жетони одній особі. На моє запитання: "Чому?" якесь вишукано вбране дівча просичало: "Потому что страна дєбільная"... Заніміло плентаюсь до Театру імені Івана Франка, щоб подивитись виставу "Таїна буття" Тетяни Іващенко. Власне заради вистав я приїхала в Київ. З присмаком гіркоти ступаю на поріг театру, бо вже маю певний досвід, що і на цій території обслуга не втішить мене українським словом, але до цього я вже звикла. (Ось що таке звичка - може, з часом я звикну і до російського Києва?!)

Тетяна Іващенко - одна з найпопулярніших українських драматургів зрілої хвилі, п’єсу про Франка і його стосунки з дружиною Ольгою Хоружинською вона написала майже двадцять років тому і, ставилася вона неодноразово. Багато режисерів інтерпретували її по-різному, більшість з них мені пощастило побачити. Якось так склалося, що саму п’єсу я прочитала аж вкінці цього літа і, з цим прочитанням прийшло усвідомлення, що Тетяна Іващенко, як автор, найбільш відповідає теорії Барта про те, що автор вмирає в мить, коли завершує написання твору. Її драматургія дає режисерам можливість знайти для себе якусь одну важливу ноту і, вибудувати на ній свою інтерпретацію. Мені здається, що більшість з них навіть уважно не прочитує п’єсу, бо благодатний текст і, навіть, окрушини тексту витягують більше чи гірше будь- яку інтерпретацію. Найближчою до авторського тексту, а, отже і, задуму, була перша вистава - в Театрі на Подолі, поставлена Віталієм Семенцовим. А, далі кожен режисер акцентував на власному баченні. Знаючи, що у франківців виставу ставить молодий та амбітний режисер Андрій Май, можна було сподіватися на несподіваний підхід.

Глядача запускали в зал в останню мить, несподівано він опинявся на одній території з акторами. Глядацькі стільці покриті тканиною, наче глядач тут зайвий, лише за мить розумієш, що режисер свідомо поєднує глядачів та акторів на одній території, наче дає зрозуміти, що Франко - один з нас, він прожив просте людське життя, любив, боровся, мучився, він жив поруч з такими ж людьми, тільки був генієм. За мить ситуація зміниться, глядачі займуть свої місця, а на сцені залишиться п’ятеро акторів. І, розпочнуть свою оповідь зі знайомства. Першим представить себе народний артист України Олег Шаварський, розповість про себе і скаже, що гратиме Івана Франка чи, здається, матиме честь читати листи та документи Івана Франка, а, можливо, ці слова промовив актор Дмитро Чернов, виконавець ролі Івана Франка молодого, який був представлений другим. Вже не можу пригадати.

Як ти вже міг зрозуміти, то Ольгу Хоружинську грають також дві акторки: молодість дарована Вірі Мазур -Зіневич, зрілість і біль - народній артистці України Галині Яблонській. А ще дві іпостасі зіграла Анастасія Добриніна -Ольгу Рошкевич та Целіну Журовську - якщо відверто, то був якийсь зібраний образ жінки-вамп, яка фатумом нависла над Франком. У плакатному рішенні цієї вистави, такий образ абсолютно логічний, у прагненні розібратись в життєвих колізіях Франка - ці дві жінки не переплітаються. Але ж ми говоримо про режисерську інтерпретацію, то Андрій Май дає нам швидкісну колізію життя генія, вириваючи чи вриваючи шматки його буття в шалений музичний ритм сучасного життя, майже за Брехтом актори відсторонюються і, повертаються в образ. Проживає долю у цій виставі лише одна особа Ольга Хоружинська - Галина Яблонська. Вона, як і всі актори, ритмічно входить в сьогодення і, повертається у вибраний час в минулому. Вона не акцетує емоцій, вона спокійна і врівноважена, вона усім своїм мовчання проживає найнестерпніші та найщасливіші миті життя з Франком, і майже вічність самотини без нього, бо без нього вона прожила ще чверть століття. Хоружинська Галини Яблонської - не божевільна. Вона - Боже! Вільна! І юна Хоружинська Віри Мазур-Зіневич їй під стать. Її мовчання - глибинне, її ніжність – приречено-світла, її рука ніколи не торкнеться його руки, а квилитиме чайкою на відстані болю.

Акторське партнерство Віри Мазур-Зіневич з Дмитром Черновим по-сучасному не почуте, але є миті, які існують на межі істини. Це мить читання Дмитра Чернова: "Чого являєшся мені ві сні", коли спів-речитатив в якусь мить прокричиться болем всього життя, а ще пошепки вимовлені слова: "Я буду боротися за самостійну Україну, незалежну". Круговерть змінюватиметься фатальним голосом Анастасії Добриніної, правда житиме в гордій стишеній постаті Галини Яблонської. До неї приєднуватимуться світлини розвішані з двох боків глядного залу. Про що вони мовчать? Ніколи про це дізнаємось.  Вистава-плакат логічно дійшла до свого завершення. Вона для молодих, а, може, й для зрілих. Хочу вірити, що хтось  після неї захоче більше дізнатися про Франка, а, може й, навіть, перечитає п’єсу. Серед них буду і я.

Галя Канарська

Світлини Анастасії Канарської

Лист другу - 8. "Коли потяг у даль загуркоче..."

Агов, Друже! 

Пам'ятаєш: "Коли потяг у даль загуркоче.. " То я пишу Тобі в потязі по дорозі до Києва. Здається, Ти назвав його блискавкою. Думками повертаюся до нашої червневої подорожі на концерт Бориса та "Київської камерати "... Це - одне з найнезабутніших вражень цього року. Якщо вже підбивати підсумки радості цього примхливого вибрикуватого року мавпи, то, перш за все - зустріч з Золтаном Алмаші. 

Я не знаю більше нікого, хто б так умів любити музику, творив і, ще міг захоплюватися творіннями інших митців. Завдяки йому українці почули твори Твого сина. Він - неймовірний віолончеліст. Здається, що віолончель - продовження його єства, вона - його альтер еґо. Нарешті його твори виконали у Львові. Й, тепер він сидів серед публіки зі своїм батьком. Ти можеш зрозуміти батьківську гордість! Оці два концерти, серед списку мого ювілейного щастя. Але, коли вже я заговорила про альтер еґо, то хочу розповісти про двох своїх товаришок, які безсумнівно є альтер еґо одна для одної. 

З Іриною Волицькою я Тебе цього літа познайомила. Пам'ятаєш, які розкішні квіти цвіли на її городику? Здається, я Тобі тоді багато розповіла про їхнє творче об'єднання "Театр в кошику", а сьогодні під стукіт коліс, я хочу Тобі розповісти про книжку, яку написала Ірина: "Лідія Данильчук: дорога до себе". Це книжка має довгу історію. Написати її запропонував пан Вєслав Ґєрас - людина-театр, як на мене, бо вже понад 50 років проводить у Вроцлаві фестиваль моновистав "Wrostia" і, запрошує вистави з цілого світу - найкращі. В якийсь момент вирішив, що про найвизначніших акторів, які працюють в моновиставах, має знати світ і, вирішив видати декалог його вишуканого рейтингу. До тих десятьох славетних потрапили і дві українські акторки - Лариса Кадирова і Лідія Данильчук. Книжка про Ларису Кадирову написана декілька років тому театрознавцем Аллою Підлужною. Пан Ґєрас планував презентувати книжки про українських акторок водночас, але не сталося як гадалося. Спочатку книжку мав писати хтось з театрознавців, але... зрештою почала писати Ірина. Так треба було робити з самого початку, бо Ірина -  театрознавець-інтелектуал, режисер, ну і таки - альтер еґо Ліди. Їй дуже важко давалася ця книга, бо час особистий зовсім не був для писання, та й не так легко писати про своє творіння. Тому так тішуся цій маленькій книжечці, бо в ній немає брехні, а є аналітичний погляд зі сторони. І, просто диву даєшся, як їй так вдалося написати, без захопленого "я", а - врівноважено, докладно, точно і тонко про кожну мить творення, про ідеї та завдання, про мрії та реальності буття театру, який ще й досі творить у... квартирі Ліди чи Ірини, а потім шукає сцену, на якій би можна було зіграти. Ніколи не хочу говорити злого на свій народ, але, коли думаю про шлях цих справді героїчних мисткинь, то моєму обуренню немає меж, бо тільки ми можемо так байдуже відноситись до своїх сподвижників, які прославляють український театр в світі і - не мають де зіграти виставу у рідному місті... Книжок в Україну приїхало мало, але, я маю свій власний екземпляр (вимантила) - так що приїжджай, дам почитати. А, на сьогодні досить - в потягу варто подрімати...

Галя Канарська

Світлини Анастасії Канарської

Друга ліворуч -  Ірина Волицька, четверта Лідія Данильчук 

На світлині - Золтан Алмаші