Джерело Різдва

Ось і відгомонів радісний дзвін свят. Навіть, вже й тих, які від Романа до Йордана й, часом жартівливо звуться серед людей «українським Рамаданом» за свою тяглість у часі, через яку потім так не хочеться їх відпускати та, далі вдивлятися, релаксувати біля святкових вогників. Й, можна багато дискутувати на цю тему, але питання вибору церковного календаря для українців, які дотримуються юліанського, є все більш актуальною. Справді, в додаток до усіх слушних пояснень, є ще й незаперечний факт того, що складно починати рік так святково-ліниво, наче рвучко вирвавши один місяць-листок з календаря. Та й Різдво, незважаючи на дати, як говорила Мати Тереза з Калькутти, настає щоразу, коли усміхаєшся своєму братові і простягаєш йому руку. Щоразу, коли замовкаєш, щоб вислухати інших, коли відмовляєшся від правил, які, як металевий обруч, стискають людей у їхній самотності, коли даруєш вогник надії зневіреними, коли пізнаєш у смиренні, які мізерні твої можливості і, яка велика твоя слабкість, щоразу, коли дозволиш, щоби Бог полюбив інших через тебе, щоразу настає Різдво.»

Цього разу я відчула Різдво ще перед тим, яке за григоріанським календарем. В несподіваному місці. В подорожі, яка виникла дуже спонтанно. Хоча, можливо, нічого випадкового не буває. В місці, де воно настає, бо сестра усміхається братові й, простягає йому руку. Я безліч разів була в цьому рідному мені Перемишлі та його околицях, але, цього разу вперше опинилася в Пралківцях, що відразу за ним на відстані менше ніж за 5 кілометрів, в напрямку до Красічина, селі, з якого в 1945-47 роках виселили українців, а сьогодні Згромадження сестер служебниць Непорочної Діви Марії УГКЦ опікується тут Екуменічним домом суспільної допомоги. Саме до мешканців цієї теплої домівки завітали на порозі різдвяних свят гості зі Львова – фольклорний ансамбль «Джерело», що діє при Церкві Покрови Пресвятої Богородиці. Кордон, непередбачувані затримки в дорозі, як то часом буває. Чекали скоріше та, швидко все організували і, практично за мить в гостинній світлиці посходилися мешканці, сестри, волонтери. Вже з порогу повіяло теплом з цієї затишної домівки, де осінь життя зустрічають так шляхетно з повагою. Тут, в мальовничій місцевості під Перемишлем, під одним дахом живуть українці та поляки старшого віку, які потребують опіки та догляду. Питають про Львів. Дуже радіють гостям. Особливо, тішаться наймолодшим учасникам «Джерела». Дивляться на них з таким теплом в очах. Звучать колядки, українські народні пісні та такі відомі шлягери, як «Червона рута». Веселяться присутні, як діти, від пустотливого чортика, яким в цей день довелось стати керівнику фольклорного колективу «Джерело» Неонілі Грищенюк. Розгорнули жовто-блакитний стяг. Настоятелька сестра Софія Лебедович привітала всіх. А, пані Софія – мешканка Екуменічного дому суспільної допомоги в Пралківцях так спонтанно щиро повіншувала усім – так, як пам’ятала з дитинства.

Цей виступ в Пралківцях був якимсь особливо теплим і, ця зустріч давала відчуття того Різдва, яке не залежить від календаря, а, яке творимо ми у своєму повсякденному житті та, став добрим початком подорожі, в яку вирушив фольклорний колектив «Джерело», який зараз теж переживає своє нове відродження, народження, Різдво. Адже, незважаючи на те, що в ньому співають і зовсім юні дошкільнята та першачки, в минулому році йому вже виповнилося 35 років й, відповідно час від часу в колективі відбувається зміна поколінь, колишні учасники приводять вже своїх діточок, приходять нові співаки. Та, незмінним керівником ось вже багато років залишається Неоніла Грищенюк, яка так майстерно знаходить спільну мову з тими наймолодшими, про що свідчить те, з якою радістю вони її кожного разу зустрічають. Пані Неля була учасницею колективу з моменту його заснування, а згодом стала його художнім керівником. Також в 1997 році організувала у Львові Міжнародний телефестиваль «Горицвіт», який об’єднав навколо себе українців з усього світу, закоханих в народну пісню та танець. Планує його продовження, а також з новими силами гуртує навколо джерела української пісні старше та молодше покоління учасників свого колективу, який із задоволенням виступає у Львові, по всіх Україні та за її межами. Тому й минулий рік був багатим на мандрівки, а наприкінці його «Джерело» вирушило з виступами до українців у Хорватії, внісши до програми цього грудневого туру, теплий, майже родинний виступ у Пралківцях. А, тоді через Лемківщину, Словаччину, Угорщину і, в Хорватії їх чекали в Культурно-просвітньому товаристві імені Андрія Пелиха в селі Шумече, містичний грудневий туман якого та те, як хорватські українці та їхні сусіди-хорвати говорять мовою українського народного танцю – неможливо забути. Потім була екскурсія у Славонському Броді з головою Української громади Михайлом Семенюком та, виступ для українців в місті Осієк. Всюди вже миготіли святкові вогники й, люди урочисто приходили на концерти. Загалом вся ця передріздвяна у часі подорож була пронизана відчуттям Різдва. Можливо, тому що поняття Різдва і джерела мають щось спільне – обидва є початком, до якого ми знову і знову повертаємось. І, здається, що так буде завжди. Не дивлячись на календарі. 

Анастасія Канарська

Світлина авторки

Лист другу - 10. Сніг

Друже мій вірний!

Ось і прийшли до нас "три празники в гості" - не встигли опам’ятатися, а вже – Водохреща… Марилося дзвінкою колядою, якимсь спалахом веселощів, але мої свята – огорнуті присмаком болю, бо у засвіти відлетіла моя тета Дарія Косак-Телятинська, якій шестимісячним малям довелося здолати безконечну подорож з Галичини до Комі. І, пізнавати Україну в тужливих маминих очах і піснях. Я не змогла бути на її похороні, бо дорога далека… Всі ці дні я вгамовую свій біль спогадами про виставу. Я ще минулого року обіцяла Тобі про неї написати. Ось час і настав. 

Я дуже хотіла побачити цю виставу і... панічно боялася. Ні, я не боялася розчарування - скільки їх довелося пережити тих розчарувань! Я боялася за людей, які замахнулися на інсценізацію мого улюбленого Ремарка. Та ще й ці розкішні «Троє товаришів». Знаю, що Ви собі в Америці спокійно існуєте і без Ремарка, тобто він не належить до ваших улюблених авторів. Зрештою, я не знаю, чи люблять Ремарка в Україні. Можливо, це - просто моє персональне захоплення. І, на цей час, ще й тих сміливців з Національного театру імені Івана Франка, які вирішили поставити «Троє товаришів». Я потрапила на третю прем’єру 29 грудня, яка зівпала з днем народження Євгена Нищука - міністра культури України, «голосу Майдану» - виконавця ролі Роберта Локампа. Глядний зал - переповнений київською сметанкою. Навіть, не знаю, яка кількість публіки прийшла подивитись виставу, бо більшість мала свої сенс і причини, щоб бути на цій прем’єрі. Їм, можливо, і найважче було дивитись виставу тривалістю в чотири години. Уявляю, як це важко вибити зі своєї голови думку, що - він всього на всього - голос майдану! Чи - який з нього міністр, який актор?! Інколи це прочитувалося у сповнених власної значущості обличчях. І, тоді хотілося кричати: невже це не видно, що перед вами вивертає душу зболену один з найкращих драматичних акторів України?! Я також можу віднести себе до скептиків, бо до цього 29 грудня 2016 року вважала, що Євген Нищук - актор камерний, а театр «Сузір'я» - найкращий сценічний майданчик для нього. Як приємно помилятися! Але, давай, я спробую розповісти тобі все по порядку. 

Отже, режисер – Юрій Одинокий, останніми роками не дуже вражав своїми роботами, але в пам'яті жили вистави, які принесли йому славу, тому хотілося вірити. Він сам зробив інсценізацію однойменного роману, зберіг усі лінії важливі та суттєві. Це - чудове рішення, бо глядач, який не читав Ремарка, після вистави, якщо і не візьме роман в руки, то хоч матиме поняття про цей твір. Художник-сценограф - Андрій Александрович-Дочевський. Сценографія – велично монументальна з проставленими усіма крапками над «і», існує вражаюче і, трохи паралельно з дією, бо дійство Одинокого не монументальне, а дуже екзистенційне. Йому достатньо зоряного неба. Вже давно не бачила робіт художника по костюмах, які б так точно  відповідали образам, часу та режисерському задуму. У костюмах Наталії Рудюк, мабуть, кожен актор відчував себе досконало і вірив, що цей костюм створений саме для нього. У цій багатонаселеній виставі кожен образ – неповторний, за кожним образом – історія людського життя. Але, на першому плані троє товаришів – Роберт Локамп – Євген Нищук, Отто Кестер – Андрій Романій, Готфрід Ленц – Олександр Печериця. Юні, натхненні, сповнені віри і надії, незважаючи на рубці війни, залишені в серці. 

Якщо можна говорити про акторське партнерство, то ці троє – ідеальні партнери. Ніхто не тягне на себе ковдру, кожен чує, бачить і відчуває один одного. На жаль, в останні роки це рідко трапляється в українських театрах. Справжнє відкриття - Олександр Печериця. Відкритий, живий, щирий, одне слово – друг, тобто – товариш. Андрій Романій багато років був зіркою Донецького українського театру. В ті часи вражав досконалою сценічною формою та ідеальною українською мовою. Війна переламала його життя. Тепер він - франківець. Розумію, що влитися в новий колектив важко, тут свої зірки, а ти для киян – загадка. Можливо, знаючи  Романія донецькою зіркою, я занадто багато від нього чекала, але прикро було, що мова, яка так квітла колись в актора Андрія Романія, десь зникла і залишилося відчуття, що з українським текстом від зустрівся вперше. Та все таки ці троє, як щем дружби, яку так важко віднайти у цьому світі. А поруч вона – Патріція Хольман - жінка-мрія, жінка-марево, жінка-фатум ніжності... Скільки ще слів можна віднайти для означення героїні Анжеліки Савченко! Як тільки згадую про неї, то в скронях стугонять рядки Стуса: «Не любити тебе - не можна. / Володіти тобою - жаль. / І хвилина діяння кожна / Випромінює нам печаль». Вона справді - втілення щастя і, дарма, що інколи звучання її голосу тремтливе і не кожне слово долітає до глядацького вуха, найважливіше - вона атмосферно творить свій світ, свою виставу, в яку затягує кожного персонажа, даруючи йому промінчик натхнення життям, даючи змогу забути про фатальний кінець, до якого ця ритмічно ідеально вибудована вистава прямує кожну мить свого чотиригодинного життя. 

Так, саме життя – основа цієї вистави, життя, яке складається з миттєвостей спалахів життя інших персонажів, яких навіть не назвеш другорядними, бо вони невід'ємні від світу трьох товаришів. Ось сміється-плаче Матільда Штосс – Олена Хохлаткіна, все ще чекає свою дружину Хассе – Олександр Логінов... А, який колоритний Бармен Альфонс Дмитра Рибалевського, щось майданівське звучить в його постаті, бо паралель не оминути, незважаючи на різні століття. Архітектор Бройер – Павло Москаль понесе за хмари в танку тендітну жінку-тінь Пат – Анжеліку Савченко. Яким манливим буде цей танок! А, потім впаде дощ, а тоді - сніг. Хтось знуджено промовить: «Як остогид цей сніг!». Але у Ремарка падав сніг! Це не для красивої картинки! Це – не зраджуючи авторові! Сніг! Вона помре на його руках. Жінка-мрія, жінка-марево. Сніг… Вони пройшли своєю долиною болю і плачу… Юрко Одинокий втратив маму - вона не дочекалася прем’єри, з небес на цей сніг дивиться Оксана Батько-Нищук… Вони так і не зустрілись на цій сцені з Євгеном… Сніг… Він ще нікого не захистив від болю.   

Галя Канарська

Світлини Анастасії Канарської

Лист другу - 9

Агов, Друже!

Ось я вже повернулася з Києва. І все ніяк не можу наважитися писати Тобі листа. Це була дивна подорож, в якій в один клубок сплелись радість і біль. Цей біль ніяк мене не покидає. Я думала його в собі приглушити і писати Тобі лише про радість. Але його ні приглушити, ні забути - неможливо. Але ж ти - друг, то писатиму Тобі про все. Київ став для мене місцем втрати надії остаточно. До сліз, наче я побувала на попелищі, на руїнах своєї держави. Все в святкових вогнях, усі  вивіски на Хрещатику закликають російською і, навіть, Львів відзначився: свою каварню з круасанами він прикрасив англійською мовою. А, далі, як насмішка злісна - величезний рекламний щит з надписом: "Збережемо мову, збережемо Україну". Відчай безмежний, німе запитання: "Навіщо загинуло стільки людей? Навіщо мерзнуть в снігах ті, що вірять?! Скільки смертей ще буде "даровано" надії-ілюзії нездійсненній?" І з цим питанням навіть немає до кого звернутися... У київському метро продають лише два жетони одній особі. На моє запитання: "Чому?" якесь вишукано вбране дівча просичало: "Потому что страна дєбільная"... Заніміло плентаюсь до Театру імені Івана Франка, щоб подивитись виставу "Таїна буття" Тетяни Іващенко. Власне заради вистав я приїхала в Київ. З присмаком гіркоти ступаю на поріг театру, бо вже маю певний досвід, що і на цій території обслуга не втішить мене українським словом, але до цього я вже звикла. (Ось що таке звичка - може, з часом я звикну і до російського Києва?!)

Тетяна Іващенко - одна з найпопулярніших українських драматургів зрілої хвилі, п’єсу про Франка і його стосунки з дружиною Ольгою Хоружинською вона написала майже двадцять років тому і, ставилася вона неодноразово. Багато режисерів інтерпретували її по-різному, більшість з них мені пощастило побачити. Якось так склалося, що саму п’єсу я прочитала аж вкінці цього літа і, з цим прочитанням прийшло усвідомлення, що Тетяна Іващенко, як автор, найбільш відповідає теорії Барта про те, що автор вмирає в мить, коли завершує написання твору. Її драматургія дає режисерам можливість знайти для себе якусь одну важливу ноту і, вибудувати на ній свою інтерпретацію. Мені здається, що більшість з них навіть уважно не прочитує п’єсу, бо благодатний текст і, навіть, окрушини тексту витягують більше чи гірше будь- яку інтерпретацію. Найближчою до авторського тексту, а, отже і, задуму, була перша вистава - в Театрі на Подолі, поставлена Віталієм Семенцовим. А, далі кожен режисер акцентував на власному баченні. Знаючи, що у франківців виставу ставить молодий та амбітний режисер Андрій Май, можна було сподіватися на несподіваний підхід.

Глядача запускали в зал в останню мить, несподівано він опинявся на одній території з акторами. Глядацькі стільці покриті тканиною, наче глядач тут зайвий, лише за мить розумієш, що режисер свідомо поєднує глядачів та акторів на одній території, наче дає зрозуміти, що Франко - один з нас, він прожив просте людське життя, любив, боровся, мучився, він жив поруч з такими ж людьми, тільки був генієм. За мить ситуація зміниться, глядачі займуть свої місця, а на сцені залишиться п’ятеро акторів. І, розпочнуть свою оповідь зі знайомства. Першим представить себе народний артист України Олег Шаварський, розповість про себе і скаже, що гратиме Івана Франка чи, здається, матиме честь читати листи та документи Івана Франка, а, можливо, ці слова промовив актор Дмитро Чернов, виконавець ролі Івана Франка молодого, який був представлений другим. Вже не можу пригадати.

Як ти вже міг зрозуміти, то Ольгу Хоружинську грають також дві акторки: молодість дарована Вірі Мазур -Зіневич, зрілість і біль - народній артистці України Галині Яблонській. А ще дві іпостасі зіграла Анастасія Добриніна -Ольгу Рошкевич та Целіну Журовську - якщо відверто, то був якийсь зібраний образ жінки-вамп, яка фатумом нависла над Франком. У плакатному рішенні цієї вистави, такий образ абсолютно логічний, у прагненні розібратись в життєвих колізіях Франка - ці дві жінки не переплітаються. Але ж ми говоримо про режисерську інтерпретацію, то Андрій Май дає нам швидкісну колізію життя генія, вириваючи чи вриваючи шматки його буття в шалений музичний ритм сучасного життя, майже за Брехтом актори відсторонюються і, повертаються в образ. Проживає долю у цій виставі лише одна особа Ольга Хоружинська - Галина Яблонська. Вона, як і всі актори, ритмічно входить в сьогодення і, повертається у вибраний час в минулому. Вона не акцетує емоцій, вона спокійна і врівноважена, вона усім своїм мовчання проживає найнестерпніші та найщасливіші миті життя з Франком, і майже вічність самотини без нього, бо без нього вона прожила ще чверть століття. Хоружинська Галини Яблонської - не божевільна. Вона - Боже! Вільна! І юна Хоружинська Віри Мазур-Зіневич їй під стать. Її мовчання - глибинне, її ніжність – приречено-світла, її рука ніколи не торкнеться його руки, а квилитиме чайкою на відстані болю.

Акторське партнерство Віри Мазур-Зіневич з Дмитром Черновим по-сучасному не почуте, але є миті, які існують на межі істини. Це мить читання Дмитра Чернова: "Чого являєшся мені ві сні", коли спів-речитатив в якусь мить прокричиться болем всього життя, а ще пошепки вимовлені слова: "Я буду боротися за самостійну Україну, незалежну". Круговерть змінюватиметься фатальним голосом Анастасії Добриніної, правда житиме в гордій стишеній постаті Галини Яблонської. До неї приєднуватимуться світлини розвішані з двох боків глядного залу. Про що вони мовчать? Ніколи про це дізнаємось.  Вистава-плакат логічно дійшла до свого завершення. Вона для молодих, а, може, й для зрілих. Хочу вірити, що хтось  після неї захоче більше дізнатися про Франка, а, може й, навіть, перечитає п’єсу. Серед них буду і я.

Галя Канарська

Світлини Анастасії Канарської

Лист другу - 8. "Коли потяг у даль загуркоче..."

Агов, Друже! 

Пам'ятаєш: "Коли потяг у даль загуркоче.. " То я пишу Тобі в потязі по дорозі до Києва. Здається, Ти назвав його блискавкою. Думками повертаюся до нашої червневої подорожі на концерт Бориса та "Київської камерати "... Це - одне з найнезабутніших вражень цього року. Якщо вже підбивати підсумки радості цього примхливого вибрикуватого року мавпи, то, перш за все - зустріч з Золтаном Алмаші. 

Я не знаю більше нікого, хто б так умів любити музику, творив і, ще міг захоплюватися творіннями інших митців. Завдяки йому українці почули твори Твого сина. Він - неймовірний віолончеліст. Здається, що віолончель - продовження його єства, вона - його альтер еґо. Нарешті його твори виконали у Львові. Й, тепер він сидів серед публіки зі своїм батьком. Ти можеш зрозуміти батьківську гордість! Оці два концерти, серед списку мого ювілейного щастя. Але, коли вже я заговорила про альтер еґо, то хочу розповісти про двох своїх товаришок, які безсумнівно є альтер еґо одна для одної. 

З Іриною Волицькою я Тебе цього літа познайомила. Пам'ятаєш, які розкішні квіти цвіли на її городику? Здається, я Тобі тоді багато розповіла про їхнє творче об'єднання "Театр в кошику", а сьогодні під стукіт коліс, я хочу Тобі розповісти про книжку, яку написала Ірина: "Лідія Данильчук: дорога до себе". Це книжка має довгу історію. Написати її запропонував пан Вєслав Ґєрас - людина-театр, як на мене, бо вже понад 50 років проводить у Вроцлаві фестиваль моновистав "Wrostia" і, запрошує вистави з цілого світу - найкращі. В якийсь момент вирішив, що про найвизначніших акторів, які працюють в моновиставах, має знати світ і, вирішив видати декалог його вишуканого рейтингу. До тих десятьох славетних потрапили і дві українські акторки - Лариса Кадирова і Лідія Данильчук. Книжка про Ларису Кадирову написана декілька років тому театрознавцем Аллою Підлужною. Пан Ґєрас планував презентувати книжки про українських акторок водночас, але не сталося як гадалося. Спочатку книжку мав писати хтось з театрознавців, але... зрештою почала писати Ірина. Так треба було робити з самого початку, бо Ірина -  театрознавець-інтелектуал, режисер, ну і таки - альтер еґо Ліди. Їй дуже важко давалася ця книга, бо час особистий зовсім не був для писання, та й не так легко писати про своє творіння. Тому так тішуся цій маленькій книжечці, бо в ній немає брехні, а є аналітичний погляд зі сторони. І, просто диву даєшся, як їй так вдалося написати, без захопленого "я", а - врівноважено, докладно, точно і тонко про кожну мить творення, про ідеї та завдання, про мрії та реальності буття театру, який ще й досі творить у... квартирі Ліди чи Ірини, а потім шукає сцену, на якій би можна було зіграти. Ніколи не хочу говорити злого на свій народ, але, коли думаю про шлях цих справді героїчних мисткинь, то моєму обуренню немає меж, бо тільки ми можемо так байдуже відноситись до своїх сподвижників, які прославляють український театр в світі і - не мають де зіграти виставу у рідному місті... Книжок в Україну приїхало мало, але, я маю свій власний екземпляр (вимантила) - так що приїжджай, дам почитати. А, на сьогодні досить - в потягу варто подрімати...

Галя Канарська

Світлини Анастасії Канарської

Друга ліворуч -  Ірина Волицька, четверта Лідія Данильчук 

На світлині - Золтан Алмаші

Лист другу - 7. Про Любов

Агов, Друже!

Вже давно планувала написати Тобі листа і подумки його складала. Він мав починатись з рядків львівського поета Романа Кудлика, які він написав багато років тому з присвятою одному з найкращих українських літературознавців Миколі Ільницькому на його 50-ліття. Там були такі щемливі рядки: "Так негадано друже, так гвалтовно незримо, непрощаючись з осінню, ми заходимо в зиму..." У своїх думках я цитувала цей вірш з думкою про час, що ось минув рік і, я уявляю, як Твоя родина зібралась на святкову вечерю, як внуки розбирають щасливо дарунки. У мене ще немає ялинки та, й Різдва ще нема. Та раптом фейсбук повернув мене у зовсім інший світ. Я прочитала допис режисера Володимира Борисюка, який сьогодні провідував на Личакові Любов Каганову - неймовірну заньківчанку, яка саме 25 грудня 5 років тому відлетіла у засвіти. І зрозуміла, що сьогодні Тобі писатиму про неї, бо надто багато речей і подій у Львові пов'язано з нею. Це була перша акторка, яку я побачила на сцені. Першою моєю виставою у житті був "Невольник" у Львівському театрі імені Марії Заньковецької. Мені десь п'ять чи шість років і, ми урочисто з татом і бабусею йдемо в театр. Ось з цього часу я  пам'ятаю її сповнені сльозами очі й, відчайдушний крик, бо коханий сідає на коня і далі - невідомість... Тоді ще на сцену виводили справжнього коня, а вона – маленька, тендітна, коса нижче пояса, а красень Стригун на коні... Я ніяк не хотіла йти з театру, і все перепитувала в тата, чи ця дівчина жива, бо - хіба живі люди можуть бути такими гарними?!

Минули роки, я мала щастя бачити майже всі її ролі на заньківчанській сцені, їх отак одразу усіх не перелічиш та, для мене вона була Долорес з "Камінного господаря" Лесі Українки, бо у вухах досі звучить її відповідь на донжуанове питання: "Та хто ж душею платить?"- "Усі жінки, які кохають". Вона платила душею кожному, хто зустрічався на її шляху. Від найрідніших - чоловіка, доньки, внуків, правнуків, до партнерів сценічних, учнів, дітей своїх друзів і, навіть, випадкових стрічних. Володя Борисюк був з нею останні роки життя - режисер, друг, компаньйон, однодумець, ангел – хоронитель. Любов Яківна для нього, мабуть, була другою мамою. Кожен , хто спілкувався з нею у житті, міг би безконечно розповідати про Любов Яківну, багато і глибинно. Як і кожен з нас міг розповідати про інших її очима. Розповідала про кожного кого любила захоплено і, зачаровуючи. Якби хоч один відсоток її улюбленців написав про неї хоч пару рядків, то можна було б видати багатотомне видання. Серед моїх найбільших мрій є бажання написати книжку про Любов Каганову, бо так рідко буває, щоб акторське єство унікально поєднувалось з щирим відкритим серцем. Такі люди - дарунок Бога для нас смертних і, недаремно вона відлетіла у засвіти на Різдво – може, там читає свою улюблену Ліну Костенко чи, приглядається з небес до різдвяної зірки у Львові – місті, в яке приїхала ранньої юності, яке стало для неї рідним і, якому сторицею відплатила любов'ю, бо сама була ЛЮБОВ.

Галя Канарська

Світлини з http://esu.com.ua/search_articles.php?id=12047, http://old.zankovetska.com.ua/operating_repertoire/111.htm

Лист другу - 6

Агов, Друже!
Все мене в найнесподіваніший спосіб повертає думками до Чернівців. Ось вчора на фейсі прийшов запит на дружбу від невідомої особи й, аж сьогодні прийшло усвідомлення, що запит мені надіслала головний бухгалтер Чернівецького театру, яка тягне на своїх плечах всі фестивальні фінансові проблеми та, ще й встигає усміхатися кожному, а ввечері подивитись фестивальну виставу. То ж знову спогадами у жовтневі чернівецькі дні.

День другий розпочався виставою Рівненського обласного академічного театру ляльок. Виставу грали у приміщенні Будинку культури Медичного університету. Це - неймовірно чудове театральне приміщення, аж диву даєшся, як можна було опустити таке приміщення і, не зробити там Малу сцену для театру імені Ольги Кобилянської чи, запропонувати його театру "Голос», який прославив Чернівці не в одній країні світу, але є так як є і, ми дивимося виставу "Бабусині пригоди" Олександра Олеся у постановці Ярослава Грушецького. Тенденційно у цій виставі на перший план вийшли актори, а ляльки маленькі загубились на дуже яскравих акторських шатах, які створила художниця Каріна Чепурна. Олесеве слово також в цій виставі загубилося, бо актори, мабуть, забували текст і, творили на льоту свою, переповнену русизмами, версію. Це - також одна з найхарактерніших ознак сучасного українського театру. Як зболено зауважив член журі режисер Мирослав Гринишин, від Кіровограда до Ужгорода, яке місто в Україні не візьми, українські актори не володіють.. . українською мовою, бо в більшості своїй у побуті послуговуються російською...

А, далі ми побігли на виставку в Художній музей,  яка була приурочена до ювілею театру. На цій виставці можна було прожити вічність, зачаровано розглядати кожен макет, костюм, дивуватися, які яскраві театральні художники працювали в Чернівцях. Цьому ми завдячуємо головному художнику театру Андрію Романченку, який не тільки зібрав усі можливі матеріали в Чернівцях, але й використав фонд Театрального музею Києва. Ввечері дивились виставу Рівненського драматичного театру. На кону - театральний український бестселер - "Каліка з острова Інішман" Мартіна МакДонаха у постановці Володимира Петріва. Я не належу до прихильників цієї драматургії та, й не люблю такого правдивого театру, але вистава вразила довершеною формою, точно донесеною думкою, жертовним акторським існуванням. Найбільше потрясіння - робота художника по світлу, атмосферне відчуття реальності. Так хочеться, щоб усі знали його ім'я - Дмитро Усик. Рідкісне явище в театрах України.

День третій приніс фатальні зміни чернівецькому глядачеві. Всі чекали приїзду Івано-Франківського театру з виставою "Слава героям" Павла Ар'є. Усі квитки були розкуплені та, франківці несподівано зробили заміну. Привезли своїх корифеїв Терезу Перету, Жанну Добряк-Готв'янську, Олександра Шиманського, Віктора Вітушинського, Володимира Пантелюка у банальній совєтскій п'єсі "За дверима бажань" А.Іванова, в банальному режисерському прочитанні. Це був найсумніший і найболючіший чернівецький вечір. Ростислав Держипільський зібрав у Франківську одну з найцікавіших молодіжних театральних труп, яка працює цікаво і дуже успішно, але... зовсім забув про цих цікавих зрілих акторів, або просто кинув їх на поталу випадкових постановок, навіть, не усвідомлюючи, що ще нікому в цьому світі не вдалося бути вічно молодим, і до його зрілих акторів з часом може прийти інший молодий талановитий і амбітний - історія має тенденції до повторення...

Наступного дня чекала зустріч з Чернігівським театром. Вони привезли дві вистави: моновиставу "Целофанове щастя" Каріне Ходікян і "Ніч перед Різдвом" за Миколою Гоголем. "Ніч перед Різдвом" я вже бачила у Львові на фестивалі "Золотий Лев" і, не могла надивуватися Андрію Бакірову, якому вдалося розмістити таку масову виставу на невеликій сцені Першого українського театру для дітей та юнацтва. Хотілося більшого простору, щоб актори почували себе розкуто, а глядач шаленів від захоплення. Це сталося в Чернівцях. Андрій Бакіров - зрілий майстер, який уміє охопити здавалося б необ'ємне, ні одна найменша деталь у виставі не залишається поза його увагою, для нього важливий кожен герой, кожна людина в масовці, атмосферне відчуття дійсності. Це - біла казка, бо вистава - біле шаленство віхоли, яке Андрій Бакіров вибрав як естетичну аксіому вистави - він ще й художник вистави і, автор музичного оформлення. Якщо вам хочеться театрального свята, то вам просто обов'язково треба побачити цю виставу. Навіть, журі, загубилося в достойностях цієї вистави, бо на кожну номінацію був претендент саме з неї. Найважливіше, що Бакірову вдалося так сформувати трупу, що кожний в ній відчуває себе потрібним, кожен має свою барву. Ось, наприклад, мені, вдалося побачити обох виконавців ролі Солохи - Оксану Гребенюк та Наталю Максименко - два абсолютно різні трактування образу, але, відповідні концептуальному режисерському рішенню. Здається, я вже забагато пишу Тобі про цю виставу, але не можу не написати про виконавицю ролі Оксани - Наталку Пункту. Про таку кажуть: генотип нації. Мабуть, також такою її, собі, уявляв Гоголь. Про моновиставу навіть не буду писати, бо ці мужні акторки , які мають сміливість вийти один на один з публікою, були «кинені під танк» у вигляді безконечного глядного залу, а вистави в більшості своїй розраховані на інтимну розмову з максимальною кількістю глядачів до 100 осіб. Тендітна Оксана Гребенюк була  приречена простором, хоча зі всіх сил намагалася розповісти історію вірменської жінки, яка так лягає на сотні-тисячі історій українських жінок. Потяг летів у даль з відеоряду вистави, виставу доводилось уявно вимальовувати у справжніх сценічних умовах.

Серед приємних спогадів-вистав фестивалю "Золоті оплески Буковини " - "Недотепа із Вертепу" Закарпатського академічного обласного театру ляльок, створена 12 років тому режисером Олександром Куциком і художником Ярославом Данилівим. Бачила її багато разів, вона не розвалилася, все ще вабить світлим теплом любові і говорить про вічне. Як маленький дарунок-писаночка у долоні пригадується вистава Коломийського академічного українського драматичного театру імені Івана Озаркевича. Власне п'єсу свого патрона "Дівка на виданні, або На милованє нема силованє" взяв театр до постановки, запросив львівського режисера заньківчанина Вадима Сікорського. У співпраці з художницею Наталею Тарасенко народилась вистава "Анничка" - сувенірний дарунок глядачеві, не тільки українському.

Шану своїм корінням віддав і Чернівецький театр - звернувся до твору Юрія Федоровича "Запечатаний двірник ", який неодноразово ставився на кону цього театру. Цього разу постановку здійснив Мирослав Гринишин - дуже цікава яскрава творча особистість. Вистава дуже точна за режисерським рішенням, але... власне, ця інтерпретація мені, на жаль, не заімпонувала. Не буду писати Тобі про сумне, тобто, про біль українського театру, а краще розповім про людей закулісся - тих,які роблять цей фестиваль. Багато років, працюючи на фестиваль "Золотий Лев", я, як ніхто інший, розумію, яка це сізіфова праця. Це - і, завліт театру Наталка Федорович і, всі працівники бухгалтерії і, просто чарівна родина працівників малесенької театральної їдальні - подружжя Тетяни (вона - музикант) і пана Ігоря та, їхня мама-свекруха. Як вони встигали накрити столи для всіх учасників фестивалю - навіть в голові не вкладається. Справді тільки люблячі серці здатні так радіти гостям. Від директора театру до водіїв та білетерів - усі дарували свято, яке назавжди залишиться з тобою й, навіть, у снігових заметах оживатимуть оплески чернівецькоі публіки.

Галя Канарська