Падеревський: музика і політика

«Геополітичні аспекти польсько-українських взаємин періоду Другої Речі Посполитої і Української Народної Республіки – часів Ігнація Яна Падеревського» - семінар-дискусія, який був наче епіграфом до цьогорічного фестиваль «Відкриваємо Падеревського», адже відбувався ще до офіційного відкриття, фактично, попри заявлену назву, поєднав вишукані історії про композитора (менше про дипломата) від дослідників та аналіз сьогоднішнього становища України, Польщі, наших взаємин і перспектив у світлі теперішніх подій.  

Фестиваль «Відкриваємо Падеревського» цього року відбувався вже вчетверте і, як на першому, коли в програмі був семінар «Львів як мультикультурний феномен – чи минуле має перспективи», який викликав неабияку дискусію у присутніх, організатори цьогоріч знову вирішили додати до концертної й наукову складову. Теперішній семінар, який модерував головний редактор незалежного культурологічного журналу «Ї» Тарас Возняк, був більш камерним і майже родинним за атмосферою, хоча питання на ньому піднімалися серйозні та болючі. Та, можливо, інтер’єр Дзеркального залу Львівської Опери, де відразу після закінчення дискусії, відбулась презентація історичного інструменту фірми “Steinway” часів Ігнація Яна Падеревського з приємним дофестивальним концертом, додавала такого салонного вишуканого духу, що й розмова не могла бути настільки гострою, незважаючи на тематику.

Професор доктор Мар’ян Марек Дроздовський з Іституту історію ПАН, який відкривав семінар з виступом на тему «Актуальність політичного спадку Ігнація Яна Падеревського» створив таку дещо неформальну атмосферу, згадавши про жінок в житті композитора і дипломата Падеревського, які відіграли значну роль у його  кар’єрному рості. Докторантка Інституту історії ПАН Химена Пільх-Новаковська продовжила про «Політичну програму Падеревського часів другої світової війни». Всі польські дослідники одноголосно наголошували на тому, що політик Ігнацій Ян Падеревський, про якого українська вікіпедія пише, що він «проводив загарбницьку політику щодо Західно-Української Народної Республіки, яка закінчилась цілковитою окупацією Галичини в липні 1919 року», був приязним до України. Композитор і артистичний директор The Sembrich Memorial Association Ришард Варго з США розповів про Марцеліну Сембріх-Коханську – сучасницю Падеревського, яка народилася в селі Вишнівчик (зараз – Тернопільська область), навчалася у Львові й стала зіркою Метрополітен-Опера і, завдяки їй опера Ігнація Падеревського зазвучала в цього відомому на весь світ театрі.

Менеджер Польсько-української фундації імені Ігнація Яна Падеревського Катажина Ренс говорила про їх досягнення і плани. А, музиколог, завідувачка кафедрою мистецтвознавства Житомирського інституту культури і мистецтв, директор музею Бориса Лятошинського в Житомирі – доктор Ірена Копець розповіла власне про сьогоденний приклад проблеми неоднозначності у сприйнятті наших національних героїв навзаєм, оскільки в місті, де Падеревський почав займатися музикою і, де поховані його батьки, тривають суперечки про доцільність встановлення йому пам’ятника, адже ті, хто не погоджуються, вважають, що він не був приязним до українців. Голова Ради Польсько-Української фундації імені Ігнація Яна Падеревського Ельвіра Гілевич говорила після цього про розвиток українсько-польських контактів на Житомирщині, які власне мають послужити в справі міжнаціонального порозуміння та глибшого пізнання.    

Потім була перерва, після якої, як заанонсував модератор дискусії Тарас Возняк, повинно було стати гарячіше, адже мало йтися більше про політику, ніж про музику. І, власне пан Возняк у своїй доповіді на тему «Геополітичні підстави українсько-польських стосунків в історичній перспективі і на сьогодні» виразно засигналізував на тому, що Україна й Польща мусять триматися разом в сьогоднішній геополітичній ситуації, адже перед нами стоїть реальна загроза чогось на зразок пакту Молотова-Ріббентропа. Невтішним був і член Українського ПЕН клубу Андрій Павлишин, який зосередився на актуальному станові українсько-польських стосунків після президентських та парламентських виборів у Польщі, висловлюючи побоювання, що усі старання українських і польських інтелектуалів в побудові добросусідських відносин можуть зійти на нанівець. Він також зосередився на поясненні поглядів Ігнація Яна Падеревського, як людини, яка більшу частину свого життя прожила за кордоном, а також походила зі Сходу Волині, що витворило його специфічну ментальність. Більш оптимістичним виявився журналіст і політолог Любомир Петренко, який аналізував «Залежність українсько-польських стосунків від преференцій політичних лідерів Польщі та України», висловлюючи надію на краще, якщо політика теперішніх лідерів наших країн буде будуватися на прагматичних інтересах, а не на історичних ревізіях. Можливо, ця друга частина семінару-дискусії була більш гострою та, якось контрастувала з цим залом і, потребувала інших адресатів, а не здебільшого людей музики і мистецтва, які були присутніми  і, більшої їх кількості (семінар не був надто людним) та, очевидно, що таку позицію і сприйняття ситуації варто озвучувати на різних рівнях, навіть, якщо комусь може здатися, що це - наче дмухати на холодне.

Анастасія Канарська

Свілини авторки на https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/sets/72157660635749557

Спішімо...

         «Спішімо любити, люди так швидко відходять…»                                                                                              

                                                             Ян Твардовський              

З поезією польського поета і священика Яна Твардовського я познайомилася завдяки Олі Столбовій-Брикайло. До неї вона прийшла від отця Тараса-Теодозія Янківа та світлої пам’яті художника Валерія Бортякова, найщиріших і найближчих друзів Ольги. Щось ріднило цих чотирьох осіб, хоча були різними, як чотири сторони світу. Не можу змиритися з тим, що вже ніколи своє кавування ми не розпочнемо з поезії Яна Твардовського. «Падають з неба маленькі й великі нещастя, так потрібні для щастя» - один з останніх рядків, які промовили між собою вголос.

Життєлюбка, шалена фантазерка і мрійниця відлетіла у засвіти, коли повірилося, що з нею все добре, ще трохи і ми мандруватимемо Львовом, який любила до безтями, чи, виберемося у її омріяну хатинку біля Хресної дороги в Страдчі. Все стало неможливим… Хтось сказав, що у кожного з нас є своя Оля, бо кожен її сприймав і відчував по-своєму. Навіть звертався до неї  кожен інакше, хтось кликав Оля, хтось – Олічка, Олюнька, хтось просто - Столбова – за дівочим прізвищем. Кожен у своє звертання вкладав свої почуття-відчуття, кожен мав своє відчуття рівня довіри… Мабуть, варто було б зібрати розповіді усіх, але коло людей, з якими вона спілкувалася було безмежним, треба було б зібрати томи… Я спробую Вам розповісти про свою Олю. Тільки спробую, бо хіба можна описати людський Всесвіт! У неї не було якихось високих титулів,  державних нагород, все життя Ольга Столбова-Брикайло пропрацювала на Львівському обласному телебаченні, закінчила факультет журналістики ЛНУ імені Івана Франка, була режисером безлічі передач від навчального телебачення, програми для воїнів, гумористичної програми «Стоп-кадр», програми «Львів і львів’яни» до першої релігійної програми на львівському телебаченні «Благовіст». Цією останньою програмою жила всім своїм єством, забуваючи про все на світі, навіть про найближчих людей. Хоча це - не правда, не забувала. Просто втягувала їх у світ своєї програми і вони, навіть, мимоволі ставали її найпершими  помічниками. Перш за все Тарас Брикайло, улюблений чоловік і телевізійний гуру. Скільки разів його приватна машина возила знімальну групу, бо в обласного телебачення грошей завжди катма, скільки монахів перепило чай в їхній маленькій, але якійсь неймовірній квартирі на вулиці Тихій.

В своїй родині вона черпала натхнення, бо знала, що вони ніколи її не підведуть. Мама – пані Марія, маленька, тендітна і в’юнка, робила все, щоб домашнє вогнище вабило своїм теплом і гордилася донькою, хоча, можливо, не висловлювала цього вголос. Не заведено було це в їхньому роду. Оля ж уміла захоплюватись. Вона годинами могла розповідати про Валєру Бортякова, свого друга ще з юнацьких років, про отця Теодозія Янківа, про історика Оксану Гайову чи, навіть, про Тараса Брикайла – чоловіка і однодумця, це не були жіночі балачки. Це були - осанни талановитим неповторним особистостями. Як і кожна її програма - осанна Українській Греко-Католицькій Церкві, яка вистояла в тяжкі роки підпілля, а ще, кожний  день - Сізіфова просвітницька праця: хотіла, щоб всі про все знали. Завдяки їй і Оксані Гайовій прийшов до нас Андрей Шептицький і Йосип Сліпий, звучала коляда в Крехівському монастирі ЧСВВ, унікальні відправи і проповіді. Тривало це сім років… а, потім програму закрили та, Оля не зневірилася, хоча й не боролася, написала заяву на звільнення і поїхала в Київ до чоловіка, тішилася успіхам сина телепродюсера і внучки Сашуні, яка була для неї, як кажуть на Галичині «очком в голові». Ніколи з поля своєї опіки не випускала людей, яких любила і, з якими працювала. Вона могла створити і, мала для цього ще бездну ідей, ще сотні програм - не склалося… Бог справді забирає кращих… Щоб розповісти бракне слів… Здається зараз задзвонить телефон, почуєш її завжди веселий голос… та, на прощання, віршами Твардовського «подякую за терпіння, вмієш чи не вмієш, без нього не знаєш ніколи скільки любов вартує».  

Галя Канарська

Пам'ятаємо...

Дні Європи, укроп і міст, який об’єднує

(навздогін)

Час не стоїть на місці й, знову маємо зелений травень та нове літо на порозі. Вже півтори роки минуло від початку протестів через відмову тодішнього уряду та президента України Віктора Януковича підписати Угоду про асоціюю з ЄС, які переросли потім у Революцію гідності й забрали Небесну сотню, коли ще ніхто не думав, що попереду буде анексія Криму та війна на Сході України. Скільки синів, батьків, чоловіків, друзів, коханих вона забрала. Контрасти та різкі коливання емоційної шкали. Апатія та розпач. Моменти збайдужіння. Надія та розпрямлення хребта для руху вперед. Попри все, боротьба й праця над кращим майбутнім триває. «І зуби сильно стиснувши, маму ніжно любити / Хто ж тоді, як не ми, брати?!», - як у синглі українського гурту «Океан Ельзи», хоч той і з’явився задовго до цих подій.

Наша Революція гідності починалась з Євромайдану, який об’єднав людей в прагненні йти далі з Європою, а не з Росією. Далі додались інші мотивації та Україна й надалі продовжує боротися за те, що можна означити загальним визначенням - європейські цінності. Й, незважаючи на те, що Євросоюз виявився не готовим до теперішніх історичних викликів, які гостро стоять на порядку денному перш за все на території України, де, можна сказати відбувається війна цивілізацій, українці все ж продовжують відстоювати ті європейські цінності і вірити в майбутнє в об’єднаній Європі, адже, як сказала в недавньому інтерв’ю для «Дзеркала тижня» завідувач кафедри україністики факультету літератури і філософії Римського університету "La sapienza" Оксана Пахльовська: «"Україна може існувати лише в одному цивілізаційному вимірі — європейському. Інакше на неї чекає небуття". Тому цьогорічні Дні Європи в Україні, які вже є традиційними з 2003 року, є особливо потрібними для підтримки людей. Й, цього року вони розширюють свою географію і, відбудуться, наприклад, вперше у Дрогобичі – невеликому місті, яке подарувало світові Юрія Дрогобича, Івана Франка, Бруно Шульца. Дні Європи відбудуться тут 5-6 червня, завдяки співпраці Дрогобицької міської ради, Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка та Генерального консульства РП у Львові. В програмі заходів у Дрогобичі передбачаються: виголошення інавґураційної лекції Посла ЄС в Україні Яна Томбінського, соціологічно-історична дискусія за концепцією проф. Яцека Курчевського (Варшавський університет), публічні лекції про Івана Франка та Бруно Шульца (проф. Євген Пшеничний та доц. Віра Меньок), презентація Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца в Дрогобичі та Кімнати-Музею Бруно Шульца, дискусія з духовними представниками трьох релігійних конфесій Дрогобича. Основною ж публічною акцією „Днів Європи у Дрогобичі-2015” має стати Ярмарок партнерських міст Дрогобича та святкова концертна програма на площі Ринок, яка завершиться виступом польсько-українського гурту „Тарака” із концертом „Подай руку Україні”. Власне цей концерт стане першим з гастрольного турне музикантів по шести містах Західної України, яке триватиме з 6 по 16 червня. Після Дрогобича буде Самбір, Стрий, Івано-Франківськ, Мостиська та Львів. Під час цих гастролей проводитимуться також зйомки документального фільму „Міст”, друга частина якого зніматиметься під час аналогічного концертного туру шістьма містами Польщі. Буде йти мова про наші погляди на спільну історію та на майбутнє. Як зазначив на прес-конференції в Генеральному консульстві РП у Львові лідер гурту Кароль Кус, цей фільм має бути оптимістичним і бути цеглинкою в розбудові нових добросусідських відносин між нашими країнами. Музикант наголошує на тому, що треба творити нову історію. І, як ми бачимо «Тарака» за останні півтори роки робить дуже багато для цього, адже їхня пісня «Подай руку Україні» стала таким символічним простяганням руки, а окрім того музиканти неодноразово були в зоні АТО і, підтримують наших військових не лише своєю музикою, а й конкретною допомогою. Так, наприклад, і цього разу – учаснику гурту Роману Хранюку вдалося зібрати кошти на 55 штук кровоспинних засобів „Celox”, кожен з яких коштує тисячу гривень. Також відомо, що прибуток з продажу альбому «Podaj rękę Ukrainie” перерахували родинами загиблих на Майдані. Українців дуже цінують таку підтримку сусідів й, кажуть, що пісня відома з часів Майдану, лунає навіть з уст найменших. Як це було в рамках відбіркового туру музичної частини львівського обласного соціального проекту «Мій тато захищає Україну», де часто талановиті діти наших військових виконували, як недивно, українські рядки цієї пісні.

Така підтримка є дуже важливою і вселяє надію, незважаючи на те, що існують сили, які хочуть провокувати конфлікти й роз’ятрювати старі рани. Коли в Інтернеті невідомі люди пишуть тобі повідомлення з вимогами визнати свою вину у волинській різанині, а на загальнонаціональному каналі в Польщі ти бачиш рекламу одного з кандидатів у президенти з обіцянкою не підтримувати відносини з «бандерівською Україною». То кадри з фільму «Укроп» („Koper”), де музиканти з гурту «Тарака» співають «Sze ne wmerła, ne wmerła Ukraina, / Kiedy razem, jesteśmy jak rodzina.», а їм підспівують військові в Краматорському аеропорту, де вони моляться разом, кладуть свічки на могилах в Старобільську, де тепер поруч поховані польські полонені, які були замордовані в 1940 році та українські військові, які загинули за останній рік на війні на Сході Україні, зворушують до сліз. Власне на прес-конференції в Генеральному консульстві РП у Львові була презентація цього фільму, режисерами якого є Кароль Кус та Леонід Княжицький, для журналістів. Після цього відбулась українська прем’єра на каналі „Еспресо TV”, у співпраці з яким створений цей фільм, який показує історію конфлікту в Україні від часів Майдану до боїв на Сході України очима музикантів і, як сказав Кароль Кус, планується показ стрічки на польських телеканалах та демонстрація в країнах Євросоюзу під час гастролей гурту «Тарака». Бо, як говорить музикант та режисер: «Ми побачили справжню війну. Ми хочемо показати цілій Європі, що це не є війна між Україною і Росією, а це є війна за Європу.» А на цвинтарі в Старобільську він каже, що бажає, щоб ніколи більше ані один українець і поляк не гинули за те, що хтось думає, що може володіти всім світом. А нам хочеться подякувати разом з отцем Володимиром із зони АТО, який в молитві дякує тим народам, які нас підтримують і, так міцно-міцно вірити в те, говорить учасник гурту Роман Хранюк про наших військових у фільмі: «Я відчуваю, що це є цвіт народу. Що таких людей дуже складно подолати. То з великою надією я, наприклад, вірю.»

Анастасія Канарська

Світлина авторки
Роман Хранюк і Кароль Кус на прес-конференції у Львові

На сході чи заході болю

(повна версія (скорочений варіант - "Наше слово". - 21. - 2015-05-23))

Wschód - Zachód. Wiersze z Ukrainy i dla Ukrainy, red. i tłum. Aneta Kamińska, Pobocza Peryferii, Miejskie Centrum Kultury, Bydgoszcz 2014.

Кажуть, що в такі часи найкраще пишуться вірші й музика. Різкі як постріл, гострі як кардіограма при тахікардії. З прозою гірше. Вона більше проникає у життя, яке треба всупереч, незважаючи ні на що, жити. Гідно жити. Антологія «Wschód- Zachód. Wiersze z Ukrainy i dla Ukrainy» - четверта для упорядниці – поетеси та перекладачки сучасної української літератури Анети Камінської, зібрала під своєю обкладинкою вірші, написані під час Майдану 2013-2014 років та, анексії Криму й, початку війни на Сході України. Поезію, яка б не народилася, якщо б не ці часи.

22, наче відчайдушних волання “SOS” з України і, 7 відповідей від друзів-поляків зі Сходу на Захід і, навпаки, від сходу сонця до його заходу, як захід – дія, як простягання руки, як схід-сходження догори з прірви безнадії. Власне про це можливе обігрування значень слів «схід» та «захід» йшлося з-поміж іншого на презентації антології «Wschód- Zachód. Wiersze z Ukrainy i dla Ukrainy» («Схід-Захід. Вірші з України і для України») у Львові. Книжка, за словами її упорядниці та, однієї авторів поезії, Анети Камінської, адресована передусім поляками та, іншим мешканцям Євросоюзу, до яких ці вірші можуть дійти за допомогою польської мови, як посередника в подальших перекладах на інші мови, там, де спеціалістів з української не так багато, адже часто можна почути, що, аби перекладати з нашої мови, треба її дуже любити, цю Україну. На думку перекладачки, для якої наша країна та мова стали вже невід’ємною частиною її життя, «українцям треба інші вірші - такі, які дають віру. Іноземцям потрібні жорсткі тексти, які би їх шокували, зворушували. Тексти, які найсильніше впливають, аби люди розуміли, що, коли вони живуть звичайним життям, в Україні щодня гинуть люди». Саме для таких читачів перш за все є ця книжка. Як спроба достукатися поезією.


Перед цією - у львівській книгарні «Є», відбулась вже презентація антології «Схід-Захід. Вірші з України і для України» у Варшаві й, книжка пішла у пошуках свого читача. У нас же було цікаво як сприймається книжка в нашому середовищі, як українцям ідея такої антології. Адже, як говорила одна з авторок – Катерина Міхаліцина: «Така книжка є виграшем внутрішньої війни, яку ми ведемо кожен десь із самими собою, адже щодня ми маємо вибір, чи жити так наче нічого не трапилось, чи щось з цим робити.» Серед віршів, які увійшли до антології є поезія Катерини Міхаліциної під назвою «(батьки/розмови)» з рядками: «хочу довге волосся / і не мати війни», «хочу довге волосся / і довго нічого не знати». Ще один з авторів (а на презентації були присутніми більшість тих, хто зі Львова) – Остап Сливинський оцінив роботу Анети Камінської як упорядника, робота якого полягає не у нагромадженні, а у відсіюванні й, зауважив, що у нас такого рівня антології з цією проблематикою немає, тому хорошою ідеєю видається видання дзеркальної версії в Україні, тим більше, що у «Wschód- Zachód. Wiersze z Ukrainy i dla Ukrainy» є польська поетична складова.


Говорилося також про те, що погляд збоку, незважаючи на співпереживання, є більш тверезим і менш емоційним, тому упорядниці антології Анеті Камінській вдалося зібрати найточнішу квінтесенцію всього, що було написано за цей неймовірно складний і болісний час до початку укладання книжки, пріоритетом якої перш за все є висока літературна вартість даної поезії. Щодо польської складової, то з нею український читач знайомий менше, оскільки чи не всі тексти українських авторів так чи інакше вже доходили через Інтернет в оригінальних неперекладених версіях. А це – вірші, окрім присутніх на презентації: Катерини Міхаліциної, Галини Крук (її звернення до «стурбованої Європи», яке блискавично поширилось соцмережами), Ірини Старовойт, Остапа Сливинського й – Катерини Калитко, Любові Якимчук, біль якої особливо відчутний в поезії про рідний Донбас, Сергія Жадана, Олега Коцарева, Бориса Гуменюка, та інших. Через це присутніх більше цікавили польські автори й, їхнє ставлення до подій в Україні, адже в той час, який у нас породив таку поезію, в Польщі, на щастя, поети вже давно відійшли від заанґажованої поезії й, тому ті польські автори, які надруковані тут, так чи інакше, мають якісь особисті причини співпереживати і, виливати це в поетичні рядки.

Та, здебільшого, здавалось, що українській аудиторії хотілось тиші, попри те, що біль та проблеми краще проговорювати. Так перед початком презентації «Wschód- Zachód. Wiersze z Ukrainy i dla Ukrainy», коли ще майже ніхто не зібрався, я зауважила молоду пару, яка, очевидно, прийшла на щось інше й, раптом, вони виявили, що тут буде "презентація якоїсь книжки" - "Схід та Захід - щось таке", то ж вирішили піти, хоча, хлопчина, одягаючись казав, що це ж "все одно буде українською" й, "можна послухати". Упорядниця антології Анета Камінська ж говорила, що ця книжка є для «змучених поляків, які вже не хочуть нічого знати про події в Україні». Й, ми, змучені українці, насправді, дуже вдячні їй за неї. Навіть, якщо нам часом хочеться мати «довге волосся і довго нічого не знати».

Анастасія Канарська

Світлини авторки