Лист другу

Мій друг з далекої вашинґтонщини все просить написати статтю про виставу "Ромео і Джульєтта" в Першому українському театрі для дітей та юнацтва, бо я, мабуть, заінтриґувала його своїми розповідями і, ніякі мої пояснення, що не маю куди про це написати, його не влаштовували, то ж єдиною можливістю стало для мене написання листа. То ж - 

ЛИСТ ДРУГУ

У світі, який минає між білим і чорним, як ніч та день, в якому любов завжди в обіймах туги, як виспівано українцями: «червоне - то любов, а чорне то – журба», важко знайти іншу кольористику. Нам завжди хочеться вірити, що приходимо ми в цей світ для любові, але... стільки болю заховано за цим «але»... В кожному з нас живе Ромео і Джульєта, незважаючи на вік, хоча за Шекспіром, це - історія зовсім юних. І, абсолютно логічно, що таку виставу треба було поставити у Першому українському театрі для дітей та юнацтва. Вам вже вчувається шум свята, танці? Вбачаються шалені поцілунки на гойдалці? Тоді трохи зупиніть свою уяву, бо режисер Вадим Сікорський пропонує своєму глядачеві квінтесенцію твору, який вже вічність не дає спокою ні творцям, ні глядачам. Для нього важливо вловити зародження любові з фатальним передчуттям смерті. У цій трепетній історії приреченість справді фатальна. Три кольори творять містичну дію точніше, гостріше і приреченіше, ніж сотні вибудуваних декорацій. Постаті в промінні світла внутрішньо оголені - тут немає ні місця, ні шансу для брехні. Таке відчуття, що до нас промовляють душі. Треба мати неабияку сміливість, щоб вивести акторів на оголений квадрат чорного простору, де лише маятник буде свідком любові. Схову немає ніякого. Костюми також, як знаки, хоч відповідні часу і, допомагають акторам у пошуку істини образу. У сніжно-білій льолі Джульєтти її суть проникає аж до оголеності нервів. 

Наталя Мазур-Джульєтта на всі часи, в ній немає ляльковості, яку чомусь в більшості чекають від виконавці цієї ролі, в ній є вміння проростати в суть образу і жити на межі приреченості світу, їй не потрібні сцени сентиментальних виявів любові, бо любов - суть її єства, її відкритість світу - сонцесяйна, вона, як квітка, що розквітає на світанку, ще незнаючи, що час цвітіння такий жорстоко-короткий. Сікорський фактично не вибудовує інтимних сцен між Ромео і Джульєттою, тобто робить це дистанційно - цим ще більш загострює історію любові, тоді кожен дотик, як удар у передчутті... Ніжність найбільша дарована сцені смерті прощання, тільки танок рук вимовить все невимовлене. Василь Баліцький - один з найкращих молодих акторів театру. Красивий настільки, що видавалося б не зможе вписатися в таку оголену внутрішньо історію любові. Так приємно помилятися! 

А, ще -Михайло Понзель-Меркуціо - ніжність, іронія і... біль. В якусь мить його захотілося побачити в ролі Ромео. Його дуель з Тібальтом -Дмитром Бартковим, як спалах блискавки. Шпаги - продовження рук, діагоналі існування - фатальні. Як лунає його сміх-кашель-плач, як пророчо-гірко звучать з його уст слова прощальні. Кривавий знак Тібальт -Бартков в глибині чорного простору сцени - символ приреченості. Рахунок смертей невпинно зростає... Пурпуровий одяг зазвучить приреченістю у словах батька Джульєти - Василь Когута, через пурпурову безнадійність безпощадності проливатимуться сльози мами - Ірини Кухарської і білої льолі торкнеться брат Лоренцо - Ігор Дончук, даруючи приреченості надію. Чи вірить він у торжество любові, чи усвідомлює, що рахунок смерті відкрито і, його не зупинити?! Кожен це прочитає-відчує по-різному. Згаслий погляд Няньки - Тетяни Максимюк також буде знаком, хоча це єдиний образ, якому режисер дозволяє існувати на побутовому рівні гри. Бенволіо-Олександр Чешеров - друг, свідок, тінь любові, абсолютно декоративні батьки Ромео - Лариса Діденко і Богдан Балко творять скупе і водночас вишукане обрамлення історії приреченості. А ще віртуозні захоплюючі  фантазії на теми Сергія Прокоф'єва Юрія Саєнка. Якось все спрацювало на стильну цілісність вистави. Скрупульозно точна робота художника Дарії Зав’ялової, майже містичне повернення художника по світлу Миколи Новосада (прикро, якщо лише на цю виставу). Мінімалізм виявився багатогранним, зумів суть Шекспіра оголити ґвалтовно, а, найважливіше - донести печаль вишукано.

Галя Канарська

Світлини Анастасії Канарської

Більше на https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/albums/72157671481108274

Музика, яку треба чути

(повна версія (скорочений варіант - "День". - 2016-08-17)

Її голос народжувався як тиха молитва в глибині храму. Наперед було зрозуміло, що Домініканський собор у Львові був вщент наповнений людьми, які вслухатимуться в кожен звук, як зойк, як плач, як тугу, як тиху любов… Що прийде багато лемків. В цей вечір тут співала Юлія Дошна – лемківська співачка з Польщі під дуеті зі своїм музичним побратимом – Антонієм Пільхом, лютня якого так тендітно й тужливо бриніла в літньому надвечір’ї, а чоловічий вокал виструнчував й додав емоційної напруги. Проблеми зі звуком (мабуть, варто було зовсім відмовитись від мікрофонів й, довіритись акустиці приміщення та, силі голосів та інструменту) в цьому випадку якось навіть в певному сенсі зіграли на руку, адже змушували присутніх вслухатись й, ставати одним великим вухом, вслухаючись всім тілом й, серцем в цю медитативну пісню-молитву. Цей ефект відчули на собі навіть гості міста з далеких країв, які не розуміють слів, але відчували особливу енергетику концерту, коли здавалось, що кожен шелест буде дисонувати.

Звичайно, що концерт Юлії Дошни став знаковою подією для лемківської громади Львова. Було багато квітів та теплих слів. Обличчя співачки світилось внутрішнім світлом, для якого не потрібно й було надвечірніх променів сонця, які грали на стінах і підлозі храму, відбиваючись з вітражів. Зайвим був і пафос деяких слів. Вона, уродженка Нижніх Бескидів, принесла в переповнений туристами, гамірливий й розімлілий від спеки Львів – спокій матері. Щось глибинно-архаїчне в найкращому розумінні й, справжнє. Її партнер на цій території музики з глибин – Антоній Пільх, старався визвучити, обрамити кожне слово лемківської молитви, пісні-освідчення, пісні-туги, мелодії пастухів – тонкою позолотою голосу лютні. Десь всередині концерту зазвучав і його власний – впевнений і глибокий. Загалом він прагнув бути лише обрамленням. Й, маю надію, що слухачі належно його оцінили й, справді почули – віртуозного музиканта, випускника Королівського музичного коледжу в Лондоні, професора Краківської музичної академії, керівника товариства лютністів “Lutnia Staropolska”, автора історичного проекту “Bractwo Lutni z Dworu na Wysokiej”, організатора міжнародного фестивалю стародавньої музики „Lutnia świata” і, неймовірної скромності людину. Ці двоє – такі світлі. Такі не з цього часу в найкращому розумінні. Так нам потрібні зараз. Щоб почати слухати, чути, щоб вслухатися, щоб виструнчитися. Щоб стати вухом. Щоб бути одним великим серцем, яке стискається, наче воно одне у нас усіх, коли Юлія Дошна затягне «Пливе кача по Тисині». «Ой як ж мені синку не жаль?»

Юлія Дошна і Антоній Пільх. Музикант, який мандрував по світу в пошуках лютні, а потім вирішив присвятити своє життя пізнанню її суті. Співачка, яка з народження увібрала в себе мелодику рідної Лемківщини, частину життя віддала етно-колективу «Лемковина», а зараз стає для нас її втіленням і, передає пісню дітям у співочому колективі «Веретено». Юлія Дошна проживає у селі Лосє неподалік Горлиць (Польща). Антоній Пільх – музикант, який навчався у Великобританії, одного дня вирішив оселитися в ренесансній віллі на кордоні Польщі з Угорщиною. В цей вечір вони трохи сповільнили час в гамірному, наповненому туристами, Львові.

Анастасія Канарська

Світлини авторки

«Чуєш брате мій, товаришу мій…»

Весна завжди прощається зі Львовом грозами, наче виливає невиплакані сльози за нестерпністю втрат, бо початок червня – час болючих спогадів про людей, які були твоєю родиною і так несподівано, так жорстоко швидко відлетіли у засвіти. Скільки розмов проведено з ними подумки, скільки слів непромовлено до них і про них. Вони зналися з раннього дитинства і виросли на одній території з найменням Театр. А той конкретний театр тоді називався Львівський театр юного глядача імені М. Горького. Чотирьохрічний Володя Колчинський возив по подвір’ю театру візочок з немовлям Танею Шевченко, поки її мама Марія Шевченко, акторка, грала на сцені. Розмовляв з її батьком - режисером Віктором Шевченком і, терпеливо чекав, коли звільниться його мама, Олена Євгенівна, добрий дух канцелярії театру. Не знаю, чи бачив Володя на сцені свого батька, акторська кар’єра якого склалася за межами Львова, але думаю, що зачарування театром – це і частка його генів. Світлої пам’яті Ірина Горбенко – перший львівський завліт театру любила згадувати їх маленькими, називаючи Володю «красавчик», а Таню «симпатяжечка». Вони обоє були «заражені» вірусом театру, то ж недивно, що долі свої пов’язали з ним. У «родинному» театрі працювали обоє: Володя – помічником режисера, Таня - зав. літературною частиною. Обоє не дожили до свого шістдесятиліття: Володі – 3 червня виповнилося б 65 років, а 6 червня минає 6 років, як Таня Шевченко відлетіла у засвіти.

Ці двоє відігравали неабияку роль у театральному житті Львова.  Володя Колчинський довго йшов до своєї акторської дороги, зреалізувати свої акторські мрії йому вдалося аж зі створенням львівського духовного театру «Воскресіння», де спочатку працював заступником директора, але така яскрава фарба не могла оминути увагу режисера Ярослава Федоришина. Особливо, коли театр вийшов на площі. Він був справді зіркою вуличного театру, барвою неповторною, хоча його цікавив театр вишуканого слова. Коли не міг про щось сказати на сцені рідного театру, то працював самостійно. Навіть, важко хворий хотів створити виставу за новелами Стефаника. У свої п’ятдесят вперше працював над Стефаником з Іриною Волицькою. Це мав бути крок другий… Він умів захоплюватись і умів любити. Його захоплення передавалося іншим і кожен вірив, що він - його найкращий  друг. Він не терпів нелюбов. Якось зболено сказав, що не може зрозуміти, чому хтось його не любить. Я зі свого погляду намагалася переконати, що немає чого переживати, та й навіщо, щоб усі любили. Сказав, що не можу зрозуміти, бо неможливо жити, коли тебе хтось не любить. Може, йому, з дитинства скупаному в любові мами, бабці, прабабці, справді забракло любові, що так швидко відлетів. Ніяк неможливо звикнути, що його немає в нашому місті. Кожна сива борода примушує швидше битися серце і ледь стримуєшся, щоб не наздогнати схожу постать. Він мав свій світ, був неймовірно неповторним явищем, яке не потребує переліку посад і досягнень, бо досить просто промовити: «Колчинський» і, кожен хто його знав, може втопитися в морі спогадів та асоціацій, і навіть, той, хто не знав, таки хоч раз у житті чув легенду про Колчинського.

Танине життя складалося інакше й, тепер через роки мені здається, що ми всі, маю на увазі - театральний Львів, завинили перед нею своєю «нелюбов’ю».  Вона не була людиною-фестивалем, як Володя, вона, як кажуть на Галичині «не давалася любити», бо на перший погляд виглядала колючою та занадто іронічною, хоч за цим ховалося ніжне серце, але, досить швидко втративши батьків, вона боялася болю втрат. Боялася відкрити серце, щоб хтось потішався над нею. Мала аналітичний розум і журналістський дар всевидючого ока. Встигала всюди, писала багато. В газеті «Експрес» не друкували театральних рецензій, тому з часом майже відійшла від театрознавства, шукала матеріали-родзинки і, можливо, була одним з найуспішніших журналістів Львова. Та театр завжди жив у її серці - не пропускала ні однієї львівської прем’єри, завжди чекала фестиваль «Золотий Лев», де багато років редагувала «Бюлетень» фестивалю. Свою дипломну роботу присвятила творчості свого батька. На жаль, вона не збирала своїх статей і, не залишила архіву - мабуть, з її праць можна було створити не одну книгу. Вона померла в день журналіста. Зранку розривався мій мобільний телефон, висвічуючи «Шева» - так ми звикли її називати. Ми жартували, що Таня не може дочекатися, щоб її привітали з днем журналіста, виявилося, що дзвонила її товаришка – посестра пані Ірина Грицковська. Вітати вже не довелося…

Вони були різні, як день і ніч, водночас були неймовірно схожі у своїй любові до театру, у своєму майже дитячому захопленні світом. Дорослі діти, яким не судилося по справжньому подорослішати. Плачуть львівські дощі, промовляють слова немовлені.

Галя Канарська  

Світлини з родинного альбому

Реконструкція болю

Це справді було схоже на замкнене коло - двічі я  не могла потрапити на останню заньківчанську прем’єру «Святомиколаївський вечір», бо її відміняли через недостатню кількість глядачів. Виявлялося, що у нашому місті немає 50 осіб, щоб заповнити глядний зал заньківчанської Камерної сцени. На третій раз – бар’єр подолано. Гасне світло і східцями підніметься на сцену акторка Леся Гуменецька, щоб розпочати нелегку розповідь про долю двох жінок, як відбиток жаху тоталітарної системи. Ірина Вільде і Ольга Дучимінська, як два крила іронії долі. Про Ірину Вільде, здається, знає кожен, про Ольгу Дучимінську - майже ніхто, але обидві вони пройшли свою Голгофу. За кожною з них стоїть своя правда. Автор п’єси, Роман Горак, з когорти письменників – вихованців Ірини Вільде. Його синівське ставлення до письменниці відчувається у кожному мовленому слові. Ольга Дучимінська – terra incognita, була і залишається по сьогоднішній день для більшості, та й для автора п’єси, видається також. Навіть, у цій виставі, першій на шляху до повернення її імені у контекст історії України, їй дарована одна-однісінька барва – страшна і нестерпна – біль. Не звучатиме її поетичне слово, лише жах болю і страху житиме в надламаній постаті Дучимінської – Наталки Лань. Для підсилення безвиході болю героїня Наталки Лань на котурнах повторюватиме слово, мовлене акторкою Лесею Гуменецькою. Хто вона - адвокат, свідок цього нестерпного болю чи просто оповідач, який небайдужий до долі цих двох дивовижних жінок?

Хтось з глядачів сказав, що у Лесі Гуменецької невигідна роль. Як на мене, то - найбільш виписана і продумана режисером. Їй Алла Бабенко віддає можливість подорожі вдовж століття, йдучи слідами цих двох, не засуджуючи, не оправдовуючи, просто люблячи. Найважча робота випала на плечі Наталки Лані, бо бути відгомоном болю – завдання архіскладне. Як розповісти про людину, життя якої було нескінченною дорогою втрат?! Як вкласти у 80 хвилин сценічної дії життя на відстані сльози і мовчання? Неможливо! І все-таки ця вистава дуже потрібна, бо вона увертюра до пізнання і Ольги Дучимінської, і Ірини Вільде, скільки б ми не переконували себе, що про неї все знаємо. У виконанні Лесі Бонковської Ірина Вільде перш за все жінка – берегиня своєї родини, своїх синів, вона зачаровує своєю правотою і впевненістю, що все в житті зробила правильно, її іронія моментами нестерпна, але щира. Вони ніколи не перетнуться на сцені - Ольга Дучимінська – Наталки Лань і Ірина Вільде – Лесі Бонковської, кожна йде своїм шляхом, своїм болем. Рватиметься до небес зболений крик Наталки Лані. Її болеві навіть не потрібний кат, хоча він прийде в особі актора Віталія Гончаренка – Дучимінська-Лань сама собі суддя і кат, їй ніколи не вдасться утопити журу, її терновий вінок ніколи не перетвориться у розмай. Увертюра обірветься на півслові, ніхто не співатиме «Чуєш, брате  мій» - ні глядачі, ні актори. Та це невиспіване «кру… кру… кру » скиглитиме в тобі за кожну знівечену долю. Не знаю, чи гратимуть цю виставу далі, бо ходять чутки, що скоро Камерна сцена театру може перетворитися на ресторацію, бо ми ж місто на тарілці! Яке кому діло до Дучимінської, чи до Вільде?! Квитки не продано і про виставу можна забути. Якщо Ваше серце не зашкарубло, то не пошкодуйте 50 гривень і, підіть на заньківчанську виставу, в якій три рафіновані галичанки, не жаліючи себе, реконструюють біль, який допоможе нам залишитися людьми...

Галя Канарська

Світлини Анастасії Канарської. Більше: https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/albums/72157665917251814

Великодні театральні мандри. Жіноче і чоловіче

Великдень. День третій. Збираюся в театр. В телефонній слухавці здивовано-обурений голос товаришки: «Ти здуріла! Які «Ножі в курях»?! Свята!» Навіть цей вигук не зупиняє, чи, радше, ще більш підганяє до Театру імені Леся Курбаса на одну з березневих прем’єр за п’єсою шотландського драматурга Девіда Гарровера «Ножі в курях, або спадок мірошника». На сонячні відчуття не налаштовуюсь, бо, судячи з прочитаних статей, дійство чекає похмуре з убивством. Сценічний простір відкритий для глядацького ока ще до початку дії. Білизна на шнурках, в прозірках – око коня, його тінь… двері, мішки. Вистава не починається своєчасно, то ж встигаєш вивчити кожну дрібничку в сценічному просторі… Нарешті - дзвінок і, ще чарівне дівча ритуально нагадає про телефони… та згасне світло і, в отворі дверей з’явиться Жінка… Дитинно-щасливе обличчя, якась надламана лінія рухів, вся в очікуванні щастя, а, можливо, як справжнє втілення земного щастя. Вона з легкістю пересуне білизну, переробить безліч господарських робіт (не лякайтесь, на сцені ніякої побутової дії не буде, але сценічне існування Жінки – Наталки Рибки-Пархоменко дасть поживу вашій фантазії - здаватиметься, що все про що вона розповідає своєму чоловіку Орачу – Олегу Цьоні, відбувається тут на сцені). Ось вона годує курчаток, а ось – молиться за врожай і, за своє вимріяне жіноче. Вона - відкрита і безпосередня, вона вся в очікуванні дива. Вже давно не доводилося бачити такої атмосферної чистої вистави. Здається, що в сутінках театрального світла відчувається запах поля і присмак молока, відчувається не побутово, а ефемерно-вишукано (Куча, вибач, тут не обійтись без сентиментів!). Акторська взаємодія в якусь мить нагадує кінематографічну. Таке відчуття, що фіксується кожен «кадр» ідилії, якому второвано шлях до трагедії. Так мало бути за Гарровером, але ж інтерпретація штука несподівана. Кучинський настроєний на світло, тому, як на мене, вистава не про вбивство, а про ЛЮДИНУ, яка вміє зачаровуватись світом і, у всьому сягати суті. Її зачарування-подивування світом стають альфою і омегою цієї дивовижно світлої вистави, незважаючи на приглушеність тонів і, майже піскової гами сценічного простору та костюмного вирішення. Ще одне нагадування, що все у світі минає, переходить у тлін, тільки захоплення світом забирає людина зі собою у засвіти. Тому справді - як можна назвати калюжу з джерельно-чистою водою? Не може вона бути апріорі калюжею. Ось у цьому виникає внутрішній конфлікт між світом Жінки і, погаслим, майже пісковим, поглядом чоловіка.

Обидва партнери Наталі Рибки-Пархоменко існують паралельно зі світосприйняттям її відкритості. Обидва піскові відбитки, один – Олег Цьона – агресивно бридкий, другий – Андрій Козак – пастельно-розмитий. Для Жінки Наталі Рибки-Пархоменко, видається, немає вибору між чоловіками, найважливіше для неї – подивування світом. Її відкритість не здатна витерпіти наруги над своєю суттю, тому камінь в руці – не вбивство, а захист світу. Їй не болітиме відхід Мірошника – Андрія Козака, бо не він її покидає, а вона вирушає у дивовижну подорож світом, який її оточує. У цій виставі гармонійно поєдналися усі компоненти: від вирішення сценічного простору Володимиром Стецьковичем і, майже символічних костюмів Юлії Рибки (хтось заперечить: вони ж просто побутові, та в цій побутовості майже притчова філософія простежується), до пластичних вирішень Ольги Семьошкіної, таких органічних, що здається, що вони проростають з акторського єства, непобаченого нами ніколи, до акапельного співу на коду, який рветься у вись, несе вертикаль вистави як ствердження людської неповторності.

А, через день зі світу жіночого несе мене маршрутка у світ чоловічий. В Львівському обласному музично-драматичному театрі імені Юрія Дрогобича – прем’єра. На Камерній сцені, невеличкій - лише на 40 місць, молодий режисер Влад Сорокін запросив на першопрочитання п’єси Тетяни Іващенко «Лицар храму». П’єса написана у 2014 році, як відгомін Майдану. Історія чоловіча, жорстка і сувора у своїй жорсткості. Коли прочитала її вперше, думала, що не знаю режисера, який би мав сміливість її поставити, а ще більше не знаю актора, який міг би це зіграти. Хоча лукавлю, актора уявляла. Це міг би бути Григорій Гладій. Але… Отже, Дрогобич. Місто зустрічає сецесією, яка просто зникає на твоїх очах, неймовірною кількістю безпритульних псів і, базаром. Театр – оаза затишку. Квіти, рибки, черепашки… затишок, здається, не впишеться в жорстку чоловічу драматургію Тетяни Іващенко. Обірвані шматки фіранок гнітюче звисатимуть завісою, затишок поступово відійде на другий план. В мить згадається авторський епіграф до п’єси: «В житті трапляться навіть таке, чого в житті не трапляється  ніколи». На сцену, захаращену безліччю ящиків-кліток вийде актор Борис Великий, вийде на прю зі сценою і… світом. У нього не буде часу на паузи, на роздуми, у нього не буде партнерів, лише співрозмовники (чи, радше - слухачі) у вигляді гвинтівки та манекену та, й записаний фонограмний голос. Вайлуватий дядько почне свою «війну» з… голубами, які попсували його улюблену куртку. Ніщо в його образі не асоціюватиметься з найманим вбивцею, тільки промовлені слова будуть тому свідченням. Він промовлятиме їх приглушено, дратуючись на мізерні речі, манекен – людина, свідок його балаканини, переноситиметься у різні кінці мініатюрної сцени: то лежатиме горілиць, то заповнить собою авансцену, куртка Степана – Бориса Великого додасть йому, манекену, відчуття аlter ego, чи стане цей манекен то - проoбразом ворога, то - друга. Степан – Борис Великий асоціативно спілкуватиметься з рушницею, торкатиметься її ніжно, наче гладить тіло єдиної коханої жінки, тим страшніше звучатиме в його русі бажання пострілу. Хто він - лицар чи жертва? У цій виставі ми не отримаємо відповіді на це запитання, як і на багато інших питань, які виникатимуть протягом цієї коротенької 50-хвилинної вистави, бо режисеру, як і багатьом іншим  режисерам у наш час, слово видається зайвим. П’єсу порізано майже ґвалтовно, тому багато залишиться для глядачів незрозумілим. Зокрема, чому в сни людини, яка стріляла на Майдані, приходить брат Роланд – тамплієр, як переплітаються ці різні часові історії? «Маю серце. Шансу не маю» - одна реплік Степана, навіть не пам’ятаю , чи вона прозвучала у виставі, але вона  дуже асоціативна до становища актора Бориса Великого у співпраці з режисером. Важко працювати з актором, на це потрібно бажання і багато часу. То ж з радістю режисер заховався за багатовимірністю та асоціативністю сценографії, створеної Юлією Гнатенко, де ящики перетворюються то у грати в’язниці (ось за ними зловісно видніється тінь манекена, наче пересторога, що там може опинитися кожен із нас), то ящики стануть хрестом-розп’яттям, під яким втрачатиме останні сили Степан – Борис Великий. Він так хотів наступити на хвіст лева! Слів бракне. Чомусь з пам’яті виринуть рядки Антонича, які як епіграф до своєї вистави використав Володимир Кучинський: «Прасловом, наче зерном простим, хай вцілю в суть. Мов птаха трелем.» Так хочеться досказаності історії, але кожна творча особистість має право на свою інтерпретацію. Влад Сорокін вибрав свою дорогу. Для нього вона була нелегкою, бо здається, ще ніколи не залишався з актором наодинці. В театрі працює чудовий балетмейстер Сергій Дмітрієв, який завжди приходить на допомогу режисеру і, зі своїм балетом дограє недогране і недосказане, а тут - лише один актор. Крок перший, сміливий і, подоланий достойно.    

Галя Канарська   

Сцена з вистави "Ножі в курях, або спадок мірошника". Автор світлини - Андрій Водичев з www.facebook.com

Сцена з вистави "Лицар храму". Автор світлини - Анастасія Канарська. Більше:    https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/albums/72157667831131711      

Театральний тиждень у Львові

Цей тиждень мав бути яскраво-театральний: французький, український, польський. У Львові буяла «Французька весна», Польське консульство дарувало Львову Польську театральну весну, а на Камерній сцені театру імені Марії Заньковецької – вистава «Святомиколаївський вечір», в якій переплелись долі двох видатних українок Ольги Дучимінської та Ірини Вільде. Власне цієї, заньківчанської, чекалося найбільше, бо це - одна з останніх прем’єр, яка чомусь грається дуже рідко, та й розповідає про долю людей, життя яких було тісно пов’язане з нашим містом. Про Ольгу Дучимінську мовчали десятиліттями, і ось – нарешті! Побачимо її  образ на заньківчанській сцені. Передчуття зустрічі тривожно-піднесене, виявилось – треба було просто тривожитись, бо виставу – ВІДМІНИЛИ, пояснення – квитки не продано. Не розумію, як  у мільйонному місті не знайшлося 50 глядачів на прем’єрну виставу! Таке залишилося відчуття, наче цих двох дивовижних окрас української культури знову вивели на плаху в незалежній Україні. Відчуття болю і зради не покидає мене усі ці дні, хоч саме цей тиждень подарував вистави, про які хочеться говорити.

То ж повертаюся у цей погідний квітневий вечір, коли на сцені Першого українського театру для дітей та юнацтва в рамках «Французької весни» репрезентували виставу «Бла бла бла» у виконанні Марлен Буньо, анансованої  як вистави для глядача віком від «1 року до 101». Маленького зросту пані (150 см – зазначено у її портфоліо) у смугастих панчішках і коротеньких шортиках з шапочкою блазня на голівці вискочить на сцену з оркестрової  ями і, поступово захоплюватиме вас у свій полон відкритістю усмішки і умінням дивуватись та зачаровуватись світом. Її світ – це світ вимріяних мандрівок, втілення мрій у проростанні в світи, в яких хочеться побувати, але не вдається… Та ж є фантазія, то ж лише крок і просте коло перетворюється на карту світу. Звучання – мрія людського голосу переносить нас в… Африку і, пані у смугастих панчішках перетворюється у звабливу негритянку, нічого не змінюючи у своєму візуальному образі. Перетворень буде безліч, на допомогу акторці приходитимуть лише примітивні музичні інструменти, вона користуватиметься ними вміло і легко, ось у залі зазвучить чийсь мобільний телефон, акторка миттєво перетне сцену і опиниться серед глядного залу, губна гармошка перетвориться у… мобілку і, вона інтерпретуватиме розмову глядача, а через мить перескочить рампу сцени і… далі мандруватиме світами. Здається, її шлях проляже в цю мить в Італію. Акторка не користується реально ні однією мовою, лише їй одній зрозумілою інтерпретацію звуків, але чомусь, не чуючи ні одного англійського слова, ти відчуваєш американський акцент! Вона, мабуть, могла б бути оперною співачкою чи… рок-дівою - її голосові можливості здаються безмежними. Акторка неймовірно пластична і, при усій своїй гротескності, вражаючи ніжна. Як тремтливо намагається зібрати в наплічник усі свої враження і, закрити їх за сімома замками, а наплічник не закривається, тоді ніжно-сумна усмішка на мить з’явиться на її розгубленому обличчі, враз наплічник розчеплено і враження ілюзорні летять до глядачів, наче вона передає нам свою душу… Сміх на устах переростає у сльозу світлу…

День другий. Польська театральна весна на сцені театру імені Марії Заньковецької зі зірками цьогорічного фестивалю Анною Сенюк та Ґжеґожем Малецьким у виставі «Обіцяння на світанку» за мотивами автобіографічної повісті французького письменника Ромена Гарі у постановці Мацєя Войтишка. Вистава, яка створена у 2013 році, може сміливо бути віднесена до комерційних вистав, бо задіяні в ній дві зірки польського театру та кіно, в основі один з найчитаніших романів нашого часу та й ім’я Мацєя Войтишка також відоме театралам Польщі. В самому романі  Ромена Гарі є багато речей, які б могли допомогти створити більш легку комерційну виставу, але режисер і актори не шукають легкого хлібу, а торкаються глибинних  речей людського буття, йдуть до болючого людського одкровення. У цій виставі немає недомовлених слів, є лише легкий смуток  втрат. Це вистава – світлий біль. Це - тиха і ніжна розповідь про материнську любов і віру, яка долає усі перешкоди на своєму шляху і додає надії на день прийдешній. Анна Сенюк розкішна у своїй жіночості й материнській жертовності. Акторка існує дуже делікатно, у напівтонах, її ілюстративність тексту, мовленого про неї сином (таки сином – актором  Ґжеґожем Малецьким) ледь іронічна. Вона любить свого сина понад усе на світі, але перш за все формує в ньому Людину. Її, овіяна серпанком постать, майне за вікнами реальними і, залишиться в пам’яті як образ Любові. Так тепло буде на серці й, навіть, в якусь мить повіриш у здійснення мрій. Тихо і ніжно промайнув цей театральний вечір, переконуючи, що смуток таки може осяяти життя любов’ю.

День останній. У рідному Польському народному театрі - прем’єра . На цей раз - «Шевці» Станіслава Іґнація Віткевича. Автора, який обов’язково повинен був бути поставлений у Львові, адже саме у нашому місті в 1903 році він здав екстерном екзамен на атестат зрілості. «Ми повинні бути щасливими, що в Польщі знайшлась людина, яка, незважаючи на свої дивацтва та творчі невдачі, була на більш високому рівні, ніж більшість його сучасників. Суперечки і полеміки в Польщі у міжвоєнний період видаються дурницями, якщо їх порівнювати з тим, про що говорив Віткевич», - писав Чеслав Мілош  («Granice sztuki»), в книжці «Stanisław Ignacy Witkiewicz. Człowiek i twórca», Варшава, 1957. У своїй драмі «Шевці», яку Віткаций писав понад сім років (1927 – 1934),  він саркастично описує майбутнє людства, яке  невпинно йде до краху. В  Україні вже були спроби доторкнутися до «Шевців» - 19 вересня 2014 року з ініціативи Генерального консульства Польщі в Луцьку театр "Гармидер" вшанував 75-річчя з дня смерті Станіслава Віткевича, виступивши з прем’єрою вистави «Віткацій є - Віткація немає», де була цікава інтерпретація фрагментів драми «Шевці» (переклад – Міська Барбари). Через рік після 130-річчя від дня народження Станіслава Ігнація Віткевича ми дочекалися прем’єри «Шевців» у Львові. Перш за все треба подякувати пану Збіґнєву Хшановському, багатолітньому керівнику Польського народному театру і справжньому Ангелу-Хоронителю польської культури, який вирішив, що у репертуарі театру має бути Віткаций та ще запросив на постановку легенду польського театру - актора  та режисера Станіслава Мельського. Гротескна модерністська остання драма Віткевича зазвучала на крихітній сцені Будинку вчителя якось зловісно-пророчо, яка наче збільшилась до об’єму Всесвіту, стала територією притчовою, незважаючи на брутально-знищуючу іронію дії та віткациєвого слова. 

Віткаций, чомусь в українській інтерпретації звучить мені, як «витканий», витканий світ Віткація – брутально-безнадійний, катастрофічний, він душить кожним словом, бо автор не дарує надії - ні собі, ні своєму глядачеві. Станіслав Мельський залишається вірним Авторові і, як режисер, і як актор. Саме Мельський зіграв роль Саєтана Темпе і, як актор не дозволив собі порушити апокаліптичну картину світу режисера. Так відчутно, що колись юному Станіславу Мельському вдалося проіснувати у світі Єжи Гротовського і, хоча він поставив найдрастливішу виставу за спогадами доньки режисера (що викликало спротив у багатьох, хто любить іконно), все ж у дії залишається його вірним адептом і енергетично здатний втримати і глядача, і партнерів, яким не так легко існувати у катастрофічній драматургії мушкетера польського авангарду. Вони також, як справжні мушкетери достойно долають свій шлях. І тому хочеться назвати усіх без винятку, ну хоч переписуй всю програмку. Здається, нікого неможливо вирвати з контексту вистави. Десь на другому плані, наче це кіно, в танку промайне обличчя Ірени Слободяни – ожиле обличчя з «Портрету жінки» Віткевича, навіть віртуозна гра Віктора Лафаровича – Прокуратора не зможе приховати чи знищити цю живописну авторську тінь. Лише мить, але повернешся у малярський світ великого митця. Візіонерські тексти Станіслава Ігнація Віткевича випередили свій час, можливо, «Шевці» у Львові – також випереджають час? Різко розчиняться двері, як вітер повстане Гіпер-Роботяга –Ядвіґа Пехати – текст звучатиме чітко, наче марш - надій немає… Хтось недавно так сумно сказав, за філіжанкою кави: «Зараз такий час, що тільки «Шевців» ставити»…

Галя Канарська
Світлини Анастасії Канарської 

Більше: https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/albums/72157665073848694 та https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/albums/72157667567019205